Основні економічні риси капіталістичного способу виробництва мають різні форми вияву: соціальні, юридичні,політичні, культурні, ідеологічні тощо. Наприклад, у сфері політичних відносин капіталізму властива відчуженість переважної більшості населення від участі в управлінні державою, тобто від політичної влади.
Приватнокапіталістична власність та тенденції її розвитку за сучасних умов. Оскільки ця форма власності за умов домонополістичного капіталізму охоплювала майже всю сукупність виробничих відносин (майже, оскільки крім неї у незначних масштабах існувала індивідуальна власність, основана на власній праці), то зміни, які відбуваються в її межах, у найбільш загальному плані відбиваються насамперед в об'єктах і суб'єктах власності.
З боку об'єктів власності, крім традиційних (засобів і предметів праці, робочої сили, використовуваних людьми сил природи), до сучасної системи відносин власності належать форми і методи організації праці (особливо з моменту впровадження у виробництво системи Тейлора і наступної їх заміни більш прогресивними), наука, інформація. Тому ті підприємства і фірми, держави, які найбільшою мірою стали власниками цих об'єктів, збільшили свою економічну могутність, конкурентоспроможність.
Однією з принципово нових важливих рис названих об'єктів привласнення є те, що вони, на відміну від традиційних, не можуть тривалий час перебувати у власності окремої фірми, компанії. Крім того, їх носіями не лише з техніко-економічного, а й із соціально-економічного боку певною мірою стають особи найманої праці. Зростає можливість і необхідність більш широкої персоніфікації таких об'єктів, що призводить до значного розширення і суб'єктів їх привласнення. Так, за умов розгортання інформаційної революції зростає інформатизація праці, а ЇЇ учасниками стає широке коло найбільш висококваліфікованих працівників, які внаслідок цього стають носіями нового об'єкта привласнення. Інформацію через її специфіку неможливо так само відокремлювати від найманих робітників і службовців, як засоби виробництва. Тому навіть після роботи вони значною мірою залишаються носіями інформації, знають, як використовувати її в іншій компанії і т. п. Внаслідок цього вони певною мірою стають співвласниками даного об'єкта привласнення, що є одним з найвагоміших факторів зростання вартості їхньої робочої сили, а отже, і розміру заробітної плати, а також участі у процесі придбання акцій і привласнення дивідендів.
Це стосується й інтелектуальної власності, яка формується на основі такого якісного нового елемента системи продуктивних сил, як наука. Американські науковці уданому випадку розрізняють нині три основні види інтелектуальної власності: 1) приватна власність, що закріплюється у формі патента або ліцензії; 2} суспільна власність, яка існує як сума знань та ідей, перебуває у розпорядженні всього суспільства І не може бути закріплена за юридичною особою. При належному обміні інформацією цей вид власності може стати надбанням усього людства; 3) проміжна форма власності, або власність, що а просочується а і представляє інноваційну науково-технічну інформацію, її не можна закріпити у формі патентів і ліцензій на тривалий час, оскільки на основі такої інформації є можливість створити продукцію у зміненому вигляді.
Така еволюція об'єктів власності зумовлює принципові зміни й у товарі робоча сила. Оскільки носієм останньої все частіше стають найбільш кваліфіковані робітники та службовці, тобто робоча сила стає інтелектуально-інформаційно насиченою, то її відчуження від власника відбувається у якісно новій формі, а традиційні форми такого відчуження значною мірою заперечуються. Водночас на цій основі не можна робити висновок про те, що знання, а не праця виступають джерелом вартості (95). Цей висновок відомого американського науковця Д. Белла можна назвати метафізичним (а не діалектичним), оскільки в ньому ізольовано й у статиці розглядаються знання І праця. Насправді джерелом вартості у даному випадку стає науково та інформаційно насичена праця.
Еволюція об'єктів власності призводить також до глибоких змін у суб'єктах власності. Воші полягають насамперед у тому, що частина висококваліфікованих науковців і спеціалістів, працюючи за найманням у науково-дослідних лабораторіях корпорацій, університетах тощо, паралельно займаються підприємницькою діяльністю, організовують своє ризикове, або венчурне діло. Крім того, вони можуть працювати за контрактом у кількох фірмах, або суміщати роботу за найманням (працювати у науковій лабораторії та викладати в університеті). Отже, власник такої висококваліфікованої робочої сили, працюючи за найманням, може одночасно стати суб'єктом приватної власності (в індивідуальній, якщо сам організовує венчурне підприємство, або колективній формі, якщо у цьому беруть участь інші науковці та спеціалісти). Така полі-суб'єктність частково поширюється і на частину найманих робітників і службовців нижчої кваліфікації, якщо вони стають власниками певної кількості акцій фірми.
Якщо дати загальну оцінку тих змін, що відбуваютьсяу відносинах власності з погляду їх об'єктів, і з'ясувати при цьому соціально-економічну спрямованість цих змін, то стає очевидною тенденція до зростаючого усуспільнення цих об'єктів на таких трьох основних рівнях: 1) окремого підприємства, фірми, корпорації, організації; 2) на рівні держави; 3} на міжнаціональному рівні. З погляду формантного підходу, тобто розвитку світової цивілізації від менш розвинутої суспільно-економічної формації до більш розвинутої, еволюція власності з боку об'єктів та суб'єктів привласнення здійснюється у напрямі її соціалізації. Це означає, що на домінуючу роль серед об'єктів власності висуваються ті, які повинні бути або у власності окремих трудових колективів, або у державній.
Істотні зміни відбуваються у межах інших сторін власності як соціологічної категорії. Так, в юридичній власності відбувається зростаюча дезінтеграція таких прав власника, як право володіння, розпорядження та користування власністю. Це означає, що у минулому (тобто на нижчій стадії розвитку капіталізму, коли панувала індивідуальна приватна капіталістична власність) ці права в основному належали одній особі. Винятком було сільське господарство, де землевласник нерідко надавав землю в оренду орендарю. За сучасних умов власники підприємств у різних галузях промисловості віддають їх у володіння, або розпорядження, користування, отримуючи за це певну винагороду. Вони також широко практикують передачу в інші руки управління своєю власністю, що означає посилення процесу відокремлення капіталу-власності від капіталу-функції.
На цій основі виникає і розвивається значний прошарок керуючих, або менеджерів. Дж. Гелбрейт називає Їх тех-ноструктурою та стверджує, що до неї перейшла влада у сучасних гігантських корпораціях США та Інших країн Заходу. Оскільки у США налічується близько 12 млн. менеджерів, то саме в їхніх руках, на думку американського економіста, зосередилася влада на сучасному крупному підприємстві.
У даному випадку слід уникати двох крайнощів, розглядаючи проблеми власності та влади у межах гігантських корпорацій: 1) заперечувати сам процес значного відокремлення влади від власності (як це було у XVI — XIX ст.); 2) стверджувати, що сучасний власник повністю позбавлений влади, що власність і влада стали абсолютно відокремленими.
Насправді, внаслідок зростаючих масштабів виробництва капіталіст-підприємець ще в минулому століттіпочав залучати до управління найманих менеджерів. У наш час серед 12 млн. керуючих у США слід виділяти такі три основні групи. Перша: найменш чисельна — вищих менеджерів. Їх налічується близько 10 тис., і вони займають ключові посади у гігантських корпораціях (президентів, віце-президентів), їм передаються важливі важелі на підприємстві. Внаслідок цього до них разом з владою переходить значна частина власності корпорацій. Це відбувається шляхом придбання значної кількості акцій (вартістю від 1 до 2 млн. дол. у кожного), казкових сум платні. Так наприкінці 80-х — на початку 90-х років такі виплати перевищували 1 млн. дол. на рік, а у деяких з них — навіть більше 3 мдн. дол. В американській економічній літературі з цього приводу навіть виник спеціальний термін «епоха золотих зірок». Ним позначають факти отримання вищими менеджерами платні на суму вартісної оцінки золота, що дорівнює живій вазі таких керуючих. Третім важливим каналом, за яким частина власності гігантських корпорацій переходить до рук вищих менеджерів, е надання їм у персональне користування дорогих автомобілів, яхт, коштовних килимів і навіть невеликих картинних галерей. За рівнем доходів» способу життя, наявністю реальних прав такі менеджери вливаються до складу крупної буржуазії. Звичайно, вони не позбавлені власнЬсті, як про це твердять Дж. Гелбрейт та інші прихильники теорії «революції керуючих».
Таких менеджерів не слід ототожнювати з керуючими середньої ланки (наприклад, начальниками цехів), які мають у своєму розпорядженні зачно менше влади на підприємстві і за рівнем доходів наближаються до середньої буржуазії. Тим більше неправомірно ставити знак рівності між вищими менеджерами і найбільш чисельною групою керуючих нижчої ланки (майстрами, бригадирами тощо), життєвий рівень яких наближається до становища найманих робітників і службовців середньої кваліфікації. В Їхніх руках зосереджується мінімальна влада і незначна власність.
Відокремлення власності від влади і становище менеджерів різняться у різних країнах Заходу. Так, в Японії вищі менеджери дуже слабо пов'язані з правами власності у компанії. До них у значно менших масштабах переходить власність. У всіх крупних корпораціях вищі менеджери у цій країні отримують майже у 100 разів менші суми платні, ніж їхні колеги у США. У 44 % японських корпорацій вони володіють не більше як 0,1 % акціонерногокапіталу, у 43 % корпорацій — від 0,1 до 1 % акціонерного капіталу.