Початок цивілізаційного розвитку Китаю зв'язується з культурою Ся (2700 — 1700 до н.е.). В епоху Шань і епоху, що випливала за нею, Инь (1700 - 1030 до н.е.) Китай являв собою конгломерат рабовласницьких держав. Найважливішим періодом китайської історії стала епоха Чжоу (1030 — 221 до н.е.). Китай цієї епохи — монархічна країна з державною власністю на землю і з общинною організацією селянства. Велику роль у її житті грало чиновництво. В історії Чжоу періоди централізації змінювалися розпадами і протиборством дрібних царств. Найбільш значним був у цьому відношенні період Чжанъго, чи період Воюючих . На гребені цих подій відбувається переосмислення історії країни, її життєвих принципів. Саме в цей час (Vцарств, I — V ст. до н.е.) виникають і оформляються знамениті філолофсько-етичні китайські доктрини, у першу чергу конфуціанство. Міжцарів'я завершується перемогою династій Цинь (221 — 207 до н.е.), що перетворила Китай у могутню централізовану державу, і Ханъ ( 206 до н.е. — 220 н.е.). Занепад Ханьской імперії завершив найдавнішу історію Китаю.
Джерела філософської думки Китаю восходять до так називаного «міфологічного періоду», протягом якого закладалися найважливіші риси й особливості китайського світосприймання. Без їхнього з'ясування навряд чи можливо зрозуміти шляхи і принципи подальшого розвитку власне філософії. Серед таких важливих рис відзначимо культ Неба, традиціоналізм, дуалізм світосприймання, патерналізм (культ батьківства, в основі якого лежало шанування міфічного прабатька нації Шаньді. При усім своєму різноманітті ці риси виявляються органічно злитими і взаємно обумовленими, причому «цементуючим» початком виявляється традиціоналізм буття і мислення китайців.
Не виключено, що сучасний західний мислитель, зіштовхнувшись з «східними» тлумаченнями тих чи інших понять, прийде в недоуміння, оскільки як за формою, так і по змісту методи західного філософського аналізу цілком конкретні і мають строго обкреслену сферу дослідження. Історично багато філософських напрямків були перетворені в самостійні наукові дисципліни (наприклад, натурфілософія згодом стала називатися природознавством). В міру диференціації знань і відбруньковування утилітарних дисциплін західна філософія перестала бути наукою про загальні закономірності, обмеживши свою сферу досліджень розробкою концептуальних передумов і логічним аналізом вербального оформлення понять і аргументів.
Іншими словами, протягом двадцятого сторіччя “західну” філософську школу цікавили питання, зв'язані не стільки з природою речей як такових, скільки з проблемами обґрунтованості самого підходу до осмислення реальності. Так, питання про те, «що є істина», відсунулося на другий план, а замість нього предметом дослідження став пошук раціональної відповіді на питання: «Що означає висловлення про те, що те-те і те-те є щирим?» Більшість західних філософів відмовилися від умоглядного методу дослідження на користь емпіричного.
На Заході ніхто не очікує від фахівця в області філософії розуму участі в психіатричній практиці; від натураліста — фундаментальних наукових вишукувань; від дослідника в області філософії релігії — активного чи подвижництва організації практичних занять медитацією. По суті справи сучасні західні філософи є сторонніми спостерігачами — вони лише узагальнюють, коментують що відбувається, намагаються концептуально оформити істинність того чи іншого явища і набагато рідше — підкріпити свої теоретичні викладення власною практикою.
Однак так було далеко не завжди. Протягом майже усієї своєї історії західна філософія розглядала саме широке коло практичних питань, і лише тоді, коли нові напрямки в науці взяли на себе її функції, західні мислителі стали обмежувати сферу вишукувань створенням значеннєвих формулювань.
Східна філософія пішла іншим шляхом, не обмежуючи пошуком раціональних доказів і не ідучи від рішення життєво важливих, фундаментальних питань. Тому індуїзм, буддизм, джайнізм, конфуціанство і даосизм по праву можуть вважатися як релігійними плинами, так і суспільними дисциплінами. Що ж стосується дзєн-буддизма і тантризма, то ці течії в основному націлені, відповідно, на дослідження медитативної техніки і використання сексуального потенціалу. Тим самим , ці школи виявляють у людині сховані, латентні здібності. У той же час практична сторона цих навчань невіддільна від філософського і релігійного осмислення буття і природи речей як таких і, більш того, заснована на них. Таким чином, мудрість Сходу органічно компілювала філософію і психологію, соціологію і релігію. Іншими словами, східному філософу, на відміну від його західного колеги, не приходиться шукати свою нішу й обмежуватися дослідженням вузького кола прикладних задач.
Східне розуміння філософії як такої містить у собі усвідомлення глибин світобудови і людського «Я», що, у свою чергу, має на увазі дослідження таких аспектів буття, як сексуальність, споглядання, церемоніал і правильне поводження. Саме це вигадливе сполучення об'єктів дослідження (з погляду західного менталітету) викликає сумніву щодо правомочності вживання терміна «філософія» стосовно східної традиції.
І усе-таки вищесказане є деяким перебільшенням і, більш того, справедливо лише стосовно англо-американської традиції, нітрохи не применшуючи широту поглядів європейської школи. Приведений коментар має єдину мету — примирити Захід зі Сходом, тому що багато західних мислителів не сприймають розмаїтість східних концепцій як науку.
Інакше кажучи, мудрість Сходу (санскр. прад-жня) не слід розглядати як предмет логічних побудов і умоглядних спекуляцій без обліку практики й інтуїції. Праджня пригодна до всіх сфер життя.
Однак останнє твердження зовсім не означає відмовлення від логічного аналізу й емпіричних доказів. Навпроти, філософські системи Сходу і Заходу мають багато спільного. Якщо вже говорити про принципову відмінність двох шкіл філософської думки, то східна відрізняється більшою універсальністю і компілятивністю. Іншими словами, мудрість Сходу органічно сполучить релігійні, філософські і містичні традиції.
Індійська і китайська філософії – це істинно «живі плоди», що продовжують харчувати своїми соками світову людську думку. Жодна філософія більше не зробила такого сильного впливу на Захід, як індійська і китайська. Пошук «світла, що йде зі Сходу», «істини про походження роду людського», яким були зайняті багато філософів, теософи, і, нарешті, хіппі в 60-70 роках уже нашого століття – очевидне свідчення того живого зв'язку, що з'єднує західну культуру зі східною. Філософія Індії і Китаю – це не тільки екзотика, а саме та привабливість цілющих рецептів, що допомагають людині вижити. Людина може не знати тонкостей теорії, але займатися дихальною гімнастикою йога чисто з медико-фізіологічною метою. Головна цінність древньоіндійськой і древньокитайськой філософії складається в її звертанні до внутрішнього світу людини, вона відкриває світ можливостей моральної особистості, у цьому, імовірно, і криється таємниця її привабливості і живучості.