НБУ згідно з Законом «Про Національний банк України» виконує функцію банківського регулювання та нагляду. Значну роль у виконанні цієї функції відіграє служба банківського нагляду, що функціонує як єдиний механізм у складі центрального апарату та територіальних управлінь НБУ. На рівні центрального апарату ця служба представлена:
* Комісією з питань нагляду та регулювання банківської діяльності;
* Департаментом пруденційного нагляду;
* Управлінням реєстрації і ліцензування банків; * Управлінням нагляду за великими банками;
* Управлінням нагляду за проблемними банками. Спираючись на світовий банківський досвід, НБУ використовує
різні форми і методи банківського регулювання та нагляду, а саме:
– визначає порядок і здійснює реєстрацію банків та видачу їм ліцензій на здійснення банківської діяльності;
– визначає положення, що регламентують різні аспекти діяльності банків, принципи та стандарти бухгалтерського обліку, правила складання звітності;
– установлює для банків обов'язкові економічні нормативи і ліміти, що регламентують достатність капіталу, ліквідну позицію банків, кредитний ризик, ризик інвестування і ризик відкритої валютної позиції, і контролює дотримання цих нормативів;
– здійснює нагляд за діяльністю банків у формі безвиїзного нагляду і виїзного інспектування банків. За результатами інспекційної перевірки НБУ визначає рейтингову оцінку діяльності банку за системою CAMEL;
– визначає порядок формування резервів на покриття ризиків. Здійснює контроль за формуванням резервів для відшкодування можливих втрат від кредитної діяльності, операцій з цінними паперами і дебіторської заборгованості;
– визначає порядок гарантування банківських депозитів фізичних осіб;
– застосовує до банків певні заходи впливу з метою реагування на проблеми і недоліки, виявлені в діяльності банків, аж до реорганізації та ліквідації банків.
НБУ виконує функцію генерального агента Міністерства фінансів з обслуговування розміщення облігацій внутрішньої державної позики та проведення платежів за ними. Він організує продаж облігацій на первинному ринку шляхом проведення аукціонних торгів або шляхом продажу за фіксованими цінами, здійснює розрахунки за результатами розміщення облігацій, сплачує дохід за ними та погашає облігації за рахунок бюджетних коштів. Для обслуговування обігу облігацій НБУ створив спеціалізований електронний депозитарій.
НБУ виконує функції платіжного агента уряду стосовно обслуговування зовнішнього боргу. Банк є розпорядником кредитів, отриманих від МВФ, на нього покладена відповідальність за складання платіжного балансу та звітності про загальний довгостроковий зовнішній борг України, яка надається Світовому Банку.
НБУ як центральний банк країни є провідником монетарної політики. Щорічно НБУ розробляє Основні засади грошово-кредитної політики, що є складовою загальноекономічної політики держави. Вони зорієнтовані на реалізацію її основних цілей і завдань та спрямовані на забезпечення стабільності національної валюти, цінової стабільності і на підвищення ефективності функціонування банківської системи країни. Основні засади грошово-кредитної політики ґрунтуються на макроеко-номічних показниках розвитку економіки України, які визначає уряд, а саме:
* реальний та номінальний обсяг внутрішнього валового продукту (ВВП);
* обсяг дефіциту державного бюджету та джерела його фінансування (або профіциту бюджету);
* рівень інфляції.
Основні засади грошово-кредитної політики – це комплекс заходів та монетарних інструментів, за допомогою яких НБУ передбачає здійснювати управління грошовим обігом, забезпечуючи економічну та фінансову стабільність, які є основою стабільності національної валюти.
НБУ відповідно до макроекономічних показників загальноекономічної політики держави встановлює цільові орієнтири монетарної політики:
* зміна грошової бази;
* зміна грошової маси.
Досягнення встановлених орієнтирів НБУ забезпечує шляхом регулювання грошового ринку за допомогою монетарних інструментів як ринкового, так і адміністративного характеру.
Наслідком загальноекономічної політики держави, зокрема рестрикційної політики НБУ, зваженої курсової політики, позитивних змін у сфері державних фінансів і вдало проведеної грошової реформи стало відчутне зниження темпів зростання грошової маси та інфляції. Протягом 1997 р. грошова маса зросла на 34%, ціни – на 10%. Знизились темпи падіння реального обсягу ВВП. У 1997 р. реальний обсяг ВВП скоротився на 3%. Курс гривні знизився лише на 0,6%.
Ситуація на грошовому ринку позначилась на макроекономічних показниках. У 1998 р. реальний обсяг ВВП скоротився на 1,9%, хоча планувалось його зростання на 0,5%. Ціни зросли на 20% замість прогнозованих 10%. Курс гривні знизився на 80,5%.
У 1999 р. стан грошового ринку визначався такими чинниками:
* ринок державних цінних паперів (ОВДП) практично не функціонував, і тому НБУ змушений був фінансувати дефіцит державного бюджету шляхом купівлі ОВДП, збільшуючи таким чином грошову масу в обігу;
* гривня продовжувала знецінюватись і на початку 1999 р. були встановлені межі нового валютного коридору.
Для регулювання грошової маси в обігу НБУ застосовував такі інструменти:
* підвищення норм обов'язкових резервів до 17% і посилення контролю за дотриманням норми комерційними банками;
* введення мораторію на рефінансування комерційних банків;
* розміщення серед комерційних банків депозитних сертифікатів НБУ з метою вилучення надлишкової ліквідності банківської системи.
Валютна політика НБУ у 1999 р. була спрямована на послаблення, а потім і скасування валютних обмежень і визначалась головним чином сподіваннями на отримання кредитів від МВФ. Однією з умов кредитування була лібералізація валютного ринку.
Для вирішення таких макроекономічних завдань держава насамперед повинна забезпечити:
* прискорення реструктуризації реальної економіки;
* реалістичний державний бюджет на бездефіцитній основі.
У свою чергу, діяльність НБУ як центрального банку країни має бути спрямована на:
* забезпечення внутрішньої та зовнішньої стабільності гривні, як необхідної (але не єдиної і недостатньої) умови для макроекономічної стабілізації і зростання реальних доходів населення;
* забезпечення фінансової стійкості банківської системи;
* стимулювання кредитно-інвестиційної діяльності комерційних банків, з тим щоб вони більш інтенсивно підтримували реальну економіку.
2. Поняття лізингових і факторингових компаній
Лізинг (англ. leasing – оренда, майновий найм) – підприємницька діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає в наданні лізингодавцем у виключне користування на визначений строк лізингоодержувачу майна. Таке майно є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням і погодженням з лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.
Лізинг – це довгострокова оренда машин і обладнання, видача обладнання напрокат. Лізинг дозволяє промисловим, торговим, транспортним та іншим підприємствам (орендаторам) отримувати в комерційних банках і лізингових компаніях (орендодавців) за певну орендну плату в довгострокове користування широкий перелік основних засобів.
Оренда – це майновий найм.
Оренда підприємства – це взяття підприємства у володіння та користування за договором на визначений термін i за певну плату, тобто підприємство виступає як товар. Оренда майнового комплексу – це поточна оренда, яка здійснюється на таких умовах:
мета оренди – задовольнити тимчасові потреби орендаря;
термін оренди визначається угодою. Після закінчення терміну оренди майно повертається орендодавцю;
майно є власністю орендодавця;
ризик втрати та псування орендного майна визначається умовами угоди.
У сучасних умовах широкого розповсюдження набула форма участі банків у лізингових операціях під назвою «вендор лізинг», тобто «лізинг продавця». Ця форма лізингу розповсюджується лише на великі промислові компанії, що виготовляють складне, велике і дороге обладнання, яким банки пропонують послуги при реалізації цього обладнання.
Лізинг має дві основні форми – прямий та такий, що повертається. Прямому фінансовому лiзингу надається перевага, коли підприємству потрібне переоснащення технічного потенціалу. Лізингова фірма при такій угоді забезпечує 100%-не фінансування, придбання обладнання. При лiзингу орендар виплачує у лізинговій формі не орендну плату, а повну вартiсть майна у кредит. У випадку виявлення дефектів лізингових основних фондів, лізингова фірма повністю звільняється від претензії. Претензії за трьохсторонньою угодою стосуються постачальника.
Угода лізингу укладається на наступних умовах:
термін лізингу дорівнює терміну служби основних засобів;
сума платежу об’єднує в собі вартість основних фондiв, проценти за кредит, комісійні платежi;
ризик, пов’язаний із псуванням та загибеллю, приймає на себе лiзингоотримувач;
основні фонди є власністю лізингової фірми (орендодавця).
Розрізняють два види лізингу:
фінансовий;
операційний.
Фінансовий лізинг – це договір лізингу, в результаті укладення якого лізингоодержувач на своє замовлення отримує в платне користування від лізингодавця об'єкт лізингу на строк, не менший строку, за який амортизується 60 відсотків вартості об'єкта лізингу, визначеної в день укладення договору.