Про підсумки колонізаційної діяльності Ієремії Вишневецького можна судити бодай приблизно, порівнявши згадувані О.Лазаревським (“Лубенщина…”, “Киевская старина”, 1896, №3, ст.344) і Я.Відацьким (“Kniaz Jarema”, st.40-42) “подимні” списки, складені королівськими люстраторами напередодні повноліття Ієремії (1628 –1630 рр.) із так званим “списком Пшездєцкого”, точніше - “Реєстром самих лише осілих підданих князя І.Вишневецького ex originali inventari”, складеного для Михайла Сервація Вишневецького і опублікованого Пшездєцким у 1841 р. Приблизно, оскільки у частини вчених, зокрема у О.Лазаревського, він викликав серйозні сумніви. Втім, М.Грушевський цілком довіряв цьому документу (М.Грушевський, “Історія України-Руси”, т.8, ч.2, ст 46-47, примітка 3. К., “Наукова думка”, 1993). У варіанті списку, що його подає М.Грушевський, нараховується 52 населених пункти різної величини, з яких у 11, в т.ч. в Лубнах, Ромнах, Хоролі, Лохвиці, Ічні, Пирятині кількість господарств перевищувала тисячу, а в п’яти доходила до тисячі (Монастирище, Полтава, Красне тощо). Показовим в цьому плані є приклад Красного, де станом на 1628 рік мешкало менш ніж 10 чоловік, - за І.Вишневецького воно за кількістю господарств перевищило ту ж Полтаву (995 господарств і 4 млини – відповідно 812 господарств і 11 млинів). Слід, правда, враховувати, що І.Вишневецький відібрав Полтаву у коронного хорунжого Олександра Конецпольського “ способом кгвалтовнымъ и военънымъ ”, - отже, в більш-менш, так би мовити, “готовому” вигляді. ”(“Чтения в историческом обществе Нестора-летописца”, Акты “книг записей коронных Литовской метрики”,К., 1900, кн.14, док.34, ст.181-185). При всьому своєму скепсисі стосовно цього документу, О.Лазаревський відзначає однак зростання населення Лубенщини за часів Вишневеччини більш ніж удесятеро. “При этом, - пише вчений, - в “списке Пшездецкого” видим поселения, о которых тарифы 1630 г. вовсе не упоминают, и в которых тем не менее по этому списку значатся до 1000 дворов (Монастырище, Ичня, Глинск, Сребное, Чернухи, Корибутов)” (“Лубенщина…”, “Киевская старина”, 1896, №3, ст.344). В свою чергу, Ян Відацький, порівнюючи згадані вище люстраторські списки з невідомим нам ближче документом, датованим 1646 р., відзначає зростання кількості населення “задніпрянських добр” князя Ієремії з 4,5 тис. до, відповідно, 230 тис. чол., які жили в 30 містах (з них 20 фортифікованих) і численних селах (Widacki, st.42).
Вчені висувають протирічні думки з приводу щорічних доходів з задніпровських маєтностей князя Ієремії Вишневецького. К Бочкарьов наводить цифру 195 тис. злотих на рік. Ян Відацький цитує В.Томкевича, котрий подає дані про 600 тис., вважаючи однак цю цифру перебільшеною – доходи князя Острозького-Заславського, котрий мав землі більше, ніж Ієремія, становили, для порівняння, близько 200 тис. злотих на рік. “Можна справді підозрювати, що Ієремії, будучи кращим, ніж Заславський, господарем, вдавалося мати зі своїх маєтків більше зиску, - пише Відацький. – Можливо, але також потрібно пам’ятати, що значна частина маєтностей І.Вишневецького була осаджена на правах слобід, а, значить, доходів князеві – на разі – не приносила” (Widacki, st.43). В науковій літературі досить говориться про участь І.Вишневецького в міжмагнатських сутичках. У випадку з Ромнами князь, без сумніву, керувався необхідністю повернення відчужених батьківських земель. В інших випадках це й справді виглядає немотивованою агресією. Однак автору не відомо докладніше про природу стосунків князя Ієремії й інших жертв його наїздів. Чи могли ці магнати зіграти якусь роль у нещастях батьків Ієремії? Чи це просто прояви звичайної для тих часів “побутової сценки”, тільки в більших масштабах?
Однак один такий наїзд вартий окремої згадки. 14 вересня 1635 р. війська князя напали на володіння коронного стражника Самійла Лаща, скориставшись його від’їздом на сеймовий трибунал. (“Чтения в историческом обществе Нестора-летописца”, Акты “книг записей коронных Литовской метрики”,К., 1900, кн.14, док.28, ст.174-175). Ймовірно, це була відповідь на якийсь наїзд Лаща в землі Ієремії, або його кревних. За словами Я. Єрлича, які наводить М.Грушевський, С.Лащ і справді“з княжатами Вишневецькими… великі мав війни, насилав на їх маєтності, грабував, збирав, нищив" (М.Грушевський, “Історія України-Руси”, К., “Наукова думка”, 1993, т.8, ч.1, ст. 104). Молодий Ієремія виявився єдиним, хто зважився оружною рукою відповісти на безчинства коронного стражника, улюбленця й правої руки каштеляна краківського, гетьмана Станіслава Конецпольського ще за життя останнього. Злочини С.Лаща, якого 236 разів засуджували на баніцію і 37 разів позбавляли шляхетського звання, були настільки очевидні, що розгляд справи про цей наїзд І.Вишневецького (пізніше він відібрав у С.Лаща ще й канівське староство) неодноразово відкладалася сеймовим судом і врешті-решт була благополучно похована. Інші ж магнати, напр. київський воєвода Тишкевич, зважилися “відігратися” на Лащеві тільки після смерті його покровителя. Між іншим, Б.Хмельницький в листі до С.Лаща від 29 липня 1648 року (судячи з тексту листа, Лащ у якійсь не знаній нам ближче ситуації врятував Хмельницькому життя; отже між ними були якісь досить близькі стосунки), прагнучи схилити коронного стражника на свій бік, обіцяв йому віддати в маєтності всю Вишневеччину (“Документи Богдана Хмельницького”. Вид-во АН УРСР, К., 1961, док.19, ст. 59-61).
Вище вже згадувалися про гарантії православним та заснування в Срібному православного братства. На жаль, нічого не відомо про культурну діяльність князя, а щодо його освіти, то насамперед згадується військова, отримана в Голандії. Саме звідти Ієремія запозичив таку фортифікаційну новинку того часу як редут, застосовану пізніше під Берестечком. Однак, здається, питання культури не були чужі князю, якщо навіть йому було й не до меценатства. "Каталог стародруків, виданих на Україні" (Вид-во при Львівському держ.університеті, видавниче об’єднання “Вища школа”, 1981, п.230, 232, ст.54; п. 275, ст.60; п. 288, ст.61; п.353, ст. 68; п 373, ст. 70) згадує шість книг з присвятами князю Ієремії. Цілком можливо, що вони могли бути в його особистій бібліотеці. Серед їх авторів – Петро Могила, Кирило Ставровецький, Миколай Лавринович. Книги ці являли собою не лише панегірики, але й проповіді, прозові статті й вірші повчально-релігійного характеру. Десь за місяць до падіння Вишневеччини, 1 травня 1648 р. в Київській Лаврській друкарні вийшов текст вистави-декламації, виконавцями якої були слухачі класу риторики Києво-Могилянського колегіуму. Книга адресувалася князю Ієремії. І тут, гадається, було би доречно докладніше дослідити стосунки Їєремії з інтелектуальною елітою того часу, особливо, як згадувалося вище, з його дядьком П.Могилою.
* * * Це лише деякі моменти з колонізаційної діяльності князя І.Вишневецького, на котрі автор має честь звернути увагу аудиторії. І все ж таки “задніпровська держава” князя досить швидко зазнала краху. Чому? І тут, на жаль, доводиться обмежуватися лише власними припущеннями й міркуваннями. Мабуть насамперед тому, що Ієремія з самого початку залишався для цих країв чужим - зі своїми європейською освітою й вихованням, католицьким віросповіданням і мисленням “польськими державними категоріями”(Widacki, s.23). Хоча, як нам гадається в контексті викладеного вище, не таким-то вже й спольщеним був князь, як то прийнято й досі вважати. Але психологічний стереотип “ляха”, очевидно, спрацював на масову свідомість жителів Задніпров’я безвідмовно. А своїми діями (хоча цілком законними, з точки зору тодішнього права) під час придушення бунтів князь лише зміцнював його. Не останню роль могла зіграти агітація скинутого П.Могилою митрополита Ісайї Копинського. Цілком можливо, що саме Копинський, аби досадити П.Могилі капостями по відношенню до його племінника, через ченців заснованих батьками Ієремії монастирів підігрівав ворожість і підозрілість до князя серед населення краю (недаремно ж ченці дременули в Московщину після придушення повстання Остряниці!). І, очевидно, це вдалося, якщо згадати, що напередодні вибуху Хмельниччини Ієремія змушений був відібрати у підданих велику кількість самопалів. Можливо, зіграли роль суто економічні причини, зокрема наближення терміну закінчення “слобід” для новоосілих поселенців, котрі, втікши з Правобережжя досить давно, боялися повернення старих порядків. Але могли бути зацікавлені в краху князя і король, на якого князь дедалі менше зважав; і сенат, де молодий князь дедалі частіше “показував зуби”; і окремі магнати Речі Посполитої, котрі не лише недолюблювали князя Ієремію за гордовиту вдачу, а й заздрили його багатству, що виникло лише внаслідок його господарності на пустинному Задніпров’ї; і, зокрема, магнат Єжи Оссолінський, якому Ієремія ще замолоду добряче попсував крові в суперечці стосовно його, Оссолінського, князівського титула, випроханого у папи (Widacki, st.70); і отці-ієзуїти, чий вихованець явно не відзначався ентузіазмом у бороьбі з “схизмою”. Нарешті – просто люмпенізована голота, якої завжди і всюди вистачало, яка залюбки живилася з грабунків, убиваючи все, що, як сказав класик, паном звалось, - без розбору статі, віку й віросповідання.
Князь Ієремія Вишневецький опинився таким чином у ситуації “один проти всіх”. Про катастрофу своєї задніпрянської столиці він дізнався вже в Житомирі – 15-тисячна орда “вовгурівців” зруйнувала Лубни, вирізавши майже все населення міста. Вже в 60-х роках ХІХ ст., писав К.Бочкарьов (“Очерки…”, ст.17-18), переказ про загибель Лубен підтвердився тим, що біля в’їзду на вал знайшли глибокі ями, суцільно заповнені людськими кістками. Вакханалія тривала – в липні 1648 р. і в лютому 1649 р. озброєні люмпени піддали грабунку Густинський і Мгарський монастирі (“Документи Богдана Хмельницького”. Вид-во АН УРСР, К., 1961, док.16, ст.56-57; док.51, ст. 107-108).