Франція довше за інші країни зберігла золотий монометалізм. Це було пов’язано із тим , що світова економічна криза 1929-1933 років охопила Францію пізніше ніж інші країни. У цей період Франція посиленно обмінювала фунти стерлінгів та долари на золото. Золоті резерви Банку Франції збільшилися у період 1929-1932 рр. з 29 млрд. до 83 млрд. фр. Емісійна система в цей час базувалася на 35 відсотковому забезпеченні емісії золотом.
Спираючись на великі золоті резерви, Франція виступила ініціатором створення «золотого блоку» (1933-1936 рр.) у цілях збереження золотого стандарту (Бельгія, Голандія, Швейцарія та Італія).
Франції , на відміну від інших країн, вдалося підчас світової економічної кризи зберегти золотозливковий стандарт, що пов’язано із тим, що криза охопила Францію пізніше за інші країни, бо народне господарство на початку кризи ще мало внутрішні потенційні можливості для свого розвитку внаслідок того, що Франція пізніше інших країн розбудувала свою економіку після першої світової війни. Крім того, із поновленням золотого стандарту французська буржуазія почала інтенсивно повертати капітали із зарубіжних країн, почався інтенсивний приплив іноземних капіталів до країни.
Економічна криза, хоча із деяким запізненням, все ж охопила і Францію. Погіршення економічного та фінансового стану викликало відлив золота з країни. Фінансова олігархія свідомо вивозила капітали за кордон, щоб підірвати довіру до уряду Народного фронту.
Курс валюти з золотим стандартом завжди є завищеним, а експортні можливості такої країни знижуються, проте французський фінансовий капітал як міжнародний лихвар був зацікавлений у золотій валюті.Крім того, уряд побоювався незадоволення з боку середньої та малої буржуазії в разі відміни золотого стандарту та нового знецінення франку.
В середині 30-х років економічне та фінансове становище Франції погіршилося. Індекс її промисловового виробництва знизився у період 1933-1935 рр. на 12%, бюджетний дефіцит збільшився з 4,6 млрд.фр. в 1932 р. до 16,9 млрд.фр. в 1936 р., за той же час золотий запас Банка Франції знизився з 83 до 50 млрд.фр. В жовтні 1936 р. уряд на чолі із правим соціалістом Блюмом девальвував франк на 25% та припинив розмін банкнот на золото. Було створено Стабілізаційний фонд.
Внаслідок трьох девальвацій за період 1936-1938 рр. франк втратив 58% того золотого вмісту, який було встановлено при проведенні грошової реформи 1928 р. Ці девальвації означали крах золотого стандарту та подальше знецінення франку. В цілому ж внаслідок ряду девальвацій у міжвоєнний період франк втратив 91,5% золотого вмісту, який він мав напередодні першої світової війни, тобто Франція вступила у другу світову війну із сильно знеціненою валютою.
До другої світової війни франк був вільно конвертованою валютою, тобто вільно обмінювався на валюту інших країн. З початком війни всі країни запровадили валютні обмеження, франк став неконвертованою валютою.
Особливість військової інфляції у Франції визначалася тим, що країна у числі інших була пограбована Німеччиною. Загальна сума окупаційних витрат Франції (контрибуції, заборгованність Німеччині за клірингом, позика Італії та інш.) становила біля 1 трлн. франків. Фінансування цих витрат здійснювалось за рахунок позик, податків, кредитів Банку Франції.
Інфляція поглиблювалася збитками від війни. Промислове виробництво скоротилося на 70%, сільське господарство удвічі. Все це призвело до дефіциту державного бюджету, який у післявоєнні роки носив хронічний характер, що було обумовлено великими військовими витратами, а також витратами, пов»язаними з державним регулюванням економіки та здійсненням «політики зростання».
Тимчасовий уряд Шарля де Голя провів грошову реформу у 1945 р. Грошова маса була зменшена на 37%, але потім знову почала зростати. До 1959 р. у Франції розвивалася інфляція. За період 1945-1958 рр. у Франції було проведено 7 прихованих девальвацій. За цей період курс франку знизився з 1 дол. США =37,5 фр. до 1 дол. США = 493, 7 фр. Ці девальвації були малоефективними, бо здійснювалися в умовах незбалансованості державного бюджету, пасивності платіжного балансу, зменшення офіційних золотовалютних резервів, сильної інфляції. За період 1913-1958 рр. масштаб цін зменшився у 161 раз, з 0,3 г до 0,0018 г золота.
Відносна валютна стабілізація настала у Франції у 1959-67 рр. Її об єктивною основою було зростання виробництва на базі оновлення основного капіталу.
Щоб збільшити масштаб цін уряд Франції у 1960 р. провів деномінацію, тобто укрупнення масштабу цін у 100 разів. Новий франк дорівнював 100 старим, він мав золотий вміст 0,18 г золота, а курс долара в нових франкав складав 4,937 фр. Із заміною масштабу цін було перераховано заробітню платню, ціни та інш.
Девальвація 1958 р. стимулювала експорт французських товарів на світовий ринок. У період 1959-1967 рр. платіжний баланс країни зводився із активним сальдо, золотовалютні резерви збільшились у 6 разів, зовнішній державний борг зменшився у 8 разів. Уповільнився темп зростання цін. Внаслідок цього валютні позиції Франції укріпилися.
Спираючись на великі золотовалютні резерви, уряд Франції у 1967 р. повністю відмінив валютні обмеження за поточними операціями та дозволив вільний ввіз та вивіз золота з країни. Але у 60-70 рр. стан французської економіки дещо погіршився.
Криза охопила Францію у 1969 р. та була здійснена чергова девальвація франку. Уряд проголосив про зниження його золотого вмісту з 0,18 до 0,16 г золота, тобто на 11.5%, а курс франка по відношенню до долара впав з 4,937 фр. до 5,554 фр. за 1 дол. Економічній кризі передувала гостра соціальна криза (травень 1968 р.), події весни 1969 – уход уряду де Голя у відставку.
У вересні 1969 р. уряд Франції оприлюднив «план оздоровлення», який включав скорочення внутрішнього споживання, зменшення бюджетного дефіциту та зростання експорту. Було прийнято міри кредитної рестрикції (облікова ставка Банку Франції була підвищена з 6 до 8%, обмежено банковський та споживчий кредит), підвищені податки.
Однак девальвація франку в 1969 р. та подальші міроприємства не ліквідували причин інфляції. Три світових економічних спада у 70 і роки, а також енергетична криза погіршили становище Франції. Посилилася інфляція, за темпами якої Франція часто випереджає інші країни. Так, якщо за 1961-70 рр. індекс споживчих цін зріс на 50%, то за 1971-80 рр. – на 151,6%
У 1973 р. Франція відмовилася від підтримки курсу франка до долара у межах офіційно встановлених крапок коливань +- 2,25% та перейшла до режиму вільно плаваючих курсів. З 1979 р. Франція – член Європейської валютної системи, а з 1 січня 1999 року вона увійшла до числа країн, які ввели спільну європейську валюту – євро- у безготівковий оборот.
Франція очолює зону франка, яка виникла у 1939 р. Особливістю її у зрівняння із стерлінговою зоною було юридичне оформлення міждержавними угодами та наявність централізованого керівного органу – Валютного комітету зони франку. З початку її існування до зони входили колонії та залежні теріторії. З розпадом колоніальної системи зона франку втратила свою колоніальну базу. Окремі країни покинули зону. Основа сучасної зони франку – незалежні африканські держави. Щоб послабити центробіжні тенденції, які породжуються національно-визвольним рухом, Франція постійно поновлює валютно-фінансовий механізм зони франку.
1.3. Грошова система Німеччини
До 70-х рр. Х1Х ст. на теріторії сучасної Німеччини знаходилася 21 держава, які користувалися різними грошовими системами. Вони базувалися , як правило, на срібному монометалізмі, лише в Бременській системі основою виступав золотий талер. В обізі також знаходилися банкноти та паперові гроші.
У 1871 -1873р. під керівництвом Отто Бісмарка було здійснено політичне поєднання німецьких земель та створено єдину німецьку державу, а на її основі – шляхом проведення грошової реформи 1875 р. – єдину грошову систему. Було заборонено карбування срібних монет. На всій теріторії вводилася єдина валюта - рейхсмарка із золотим вмістом 0,358423 г щирого золота. В обіг було впроваджено золоті монети у 5,10 та 20 марок. Це означало перехід до золотого монометалізму, чому в значній мірі сприяла контрібуція в 5 млрд. франків, що була отримана від Франції внаслідок її поразки у франко-пруській війні 1870-1871 рр. В обігу поряд із монетами також були кредитні гроші – банкноти у 100 та більше марок. По закону їх емісія не повинна була перевищувати більш ніж у 3 рази їх золоте забезпечення.
З початком першої світової війни розмін банкнот Рейхсбанку на золото було припинено. Грошова система Німеччини в цей активно використовувалась як джерело фінансування війни. Під час та особливо після війни у великих обсягах здійснювалась грошова емісія, що викликало гіперінфляцію у країні.Німеччина опинилася на межі економічної катастрофи. Напередодні 1923 р. промислове виробництво в країні скоротилося до 40% рівня 1913 р. Зростання інфляції було пов‘язане із проблемою репарацій. На вимогу країн Атланти сплатити репарації (132 млрд. марок) золотом або іноземною валютою Німеччина відповіла свідомим посиленням інфляції. Внаслідок чого вона мала найбільшу інфляцію зв період після першої світової війни.У 1923 р. обсяг паперових грошей в обігу складав 496 квінтіліонів марок, грошова одиниця знецінилась в 1,6 трлн. раз порівняно із довоєнним рівнем.Швидкість знецінення грошей була такою, що відбувалося бігство від них до товарів. Гроші “жгли руки”. Гіперінфляція викликала “грошовий голод”, бо темп зростання цін випереджав темп зростання емісії грошей. Казначейство не встигало друкувати гроші та проставляло червоний штемпель на старих банкнотах, підвищуючи їх номінал.
За таких умов США та Великобританія надали позики за “планом Дауеса”, що був затверджений Лондонською Конференцією країн-переможниць в 1924 р. Німеччина отримала репараційну позику на суму 200 млн.дол., з яких 110 млн. було розміщено в США. “План Дауеса” призвів до різкого збільшення іноземних позик Німеччині. “Золотий дощ” американських доларів сприяв відродженню Німеччини.