-банки взаємного кредиту або кооперативні банки (200);
-ощадні каси та пенсійні каси (300);
-установи муніципального кредиту (більш 20).
Крім того французське законодавство виділяє фінансові спілки (більше 1000 та спеціалізовані фінансові інститути (30).
На чолі банківської системи Франції стоїть Банк Франції (“Банк де Франс”).
Банк Франції
Довідка
Банк Франції був створений 18 січня 1800 року Наполеоном Бонапартом, який був тоді Першим Консулом, з метою сприяння поновленню економічного росту після глибокого спаду Революційного періоду. Задачею нового Банку була емісія банкнот як засобу платежу замість знецінених комерційних векселів.
У той час і Швеція, і Англія вже мали емісійні банки. Емісійна функція Банку, створеного у Франції, однак, була більш обмеженою. Згідно " Основним Статутам " від 13 лютого 1800 року він мав право емітувати банкноти в межах Парижу і не звільнявся від конкуренції з боку вже існуючих на той час подібних закладів.
Люди, які складали статут Банку, розуміли, що довіру публіки до паперових грошей можна було забезпечити тільки шляхом доручення випуску таких грошей установі, яка була б незалежною від уряду. Тому Банк Франції був заснований на базі акціонерної форми власності з капіталом 30 мильйонів франків. Частиною акцій володів Наполеон Бонапарт та декілька членів його оточення. Щорічні Загальні збори були відкриті для двух сотен найбільших акціонерів. Вони призначили пятнадцять Регентів, які утворювали Загальну Раду, яка здійснювала управління Банком, та трьох Цензорів, які контролювали управління. Загальна Рада, в свою чергу, обирала Центральний комітет, в склад якого входило три члени, один з яких був Головою Центрального комітету. Загальної ради і Загальних зборів.
Банк Франції розпочав свою діяльність 20 лютого 1800 року, незважаючи на те, що ще не весь його капітал був виплачений. 14 квітня 1803 року новий Банк отримав свій перший офіційний чартер, який давав йому виключне право випускати паперові гроші в Парижі протягом п’ятнадцяти років.
Банк Франції пережив багато труднощів в перші роки після заснування: кризу державних фінансів і зменшення його золотих резервів, які обмежили забезпечення банкнот. В результаті Наполеон вирішив провести реформи, які б надали уряду більше повноважень в управлінні Банком. 22 квітня 1806 року новий закон замінив Центральний комітет Губернатором і двома Представниками Губернатора. Всі три були призначені Імператором. Двома роками пізніше імперський Декрет, датований 16 січня 1808 року відмінив " Основні Статути ", згідно яким Банк повинен був здійснювати свою діяльність до 1936 року. Декрет також передбачав відкриття "дисконтних офісів" в інших французьких містах, в яких була розвинена торгівля. Другий Декрет від 6 березня 1808 року уповноважив Банк купити особняк в Парижі для його головної контори.
Право випуску банкнот, надане Банку в 1803 році, було продовжено у 1806 році і поновлювалось чотири рази до 1945 року. Воно було поступово поширене на міста з " дисконтними офісами ", а згодом і по всій Франції, поглинувши при цьому і перетворивши на філіали 9 провінційних емісійних банків.
До 1848 року банкноти, випущені Банком Франції , не були законним платіжним засобом, тобто було не обов’язково приймати їх як засіб платежу. Крім того, не було обмежень щодо обсягів їх випуску, але Банк повинен бути здатним обміняти свої банкноти на золоті монети за першою вимогою.
Криза, викликана політичним переворотом у 1848 року, призвела до введення "примусового курсу", звільняючи Банк від зобов’язання викупити його власні банкноти. Банкноти Банку стали законним платіжним засобом, і окремі особи та Уряд повинні були приймати Їх до оплати.
Із введенням примусового курсу були встановлені обмеження щодо обсягу емісії. Примусовий курс та статус законного платіжного засобу паперових грошей був скасований згідно закону від 6 серпня 1850 року, але поновлений протягом Франко-Пруської війни у 1870 році. Після цього примусовий курс паперових грошей банку був збільшений згідно змін у фінансовій ситуації в країні, але після 1870 року не було ніяких сумнівів щодо статусу паперових грошей як законного платіжного засобу.
До 1848 діяльність Банку за межами Парижу була обмежена 15-ма відділеннями та філіями. В другій половині дев'ятнадцятого століття мережа відділень почала швидко поширюватись: 160 структурних підрозділів в 1900, й 259 - в 1928 році.
Розширення мережі Банку по всій території Франції супроводжувалось різким збільшенням його ділової активності. Фінансуваня економіки зростало в результаті політики низьких норм проценту та вільного підходу до дисконтування ресурсів. Надання позик під забезпечення цінними паперами було дозволено у 1834 році. Спочатку позики надавалися тільки під урядові цінні папери, а згодом і під інші види цінних паперів.
Банк також активно вносив свій вклад у підтримання валюти, скуповуючи і продаючи золото згідно встановлених норм, коли банкноти обмінювались на золото. Ця діяльність була призупинена у зв’язку з повторним введенням примусової валюти з 1914 по 1926 роки. Банк був тоді офіційно вповноважений втручатися в справи валютної біржі з ціллю стабілізації франку.
В обмін на право банкнотної емісії. Банк безкоштовно обліковував готівкові операції Казначейства і надавав позики уряду для задоволення його фінансових потреб.
Після перемоги Народного фронту на загальних виборах у 1936 році уряд вирішив, що емісійний банк, заснований на приватній власності, не відповідає суспільним інтересам.
Акт від 24 липня 1936 року надав уряду можливість більш безпосередньо втручатися в управління Банком. Пятнадцять Регентів були замінені двадцятьма Членами Генеральної ради, і з них тільки два були обрані Загальними зборами. Більшість інших Членів Ради були призначені урядом; вони повинні були представляти як державні органи, так і об’єднання промисловців, професійні спілки та інші організації. Ще одним нововведенням був вибір одного Члена Ради персоналом Банка. Генеральна рада складалася з Керуючого, його замісників і 12 членів (з них 7 призначаються міністром фінансів), ще 4 члени були генеральними директорами чи президентами державних кредитних інститутів
Доступ до Генеральної Асамблеї був обмежений двома сотнями головних акціонерів, що викликало зауваження щодо того, що Францією управляють дві сотні родин. Акт 1936 року відкрив Загальні збори для всіх акціонерів. Він також відмінив обов’язкову умову для займання посади Керуючого чи Замісника Керуючого - мати певне число акцій Банку, введену у 1806 році. Відтепер Керуючий і два його замісники призначалися радою міністрів.
Ця реформа, звичайно, супроводжувалася переглядом законодавства, пов’язаного з управлінням Банком. Вона збільшила повноваження уряду, і була тільки прелюдією до націоналізації Банку, здійсненої згідно Акту від 2 грудня 1945 року після звільнення Франції від німецької окупації. Акт передбачав, що капітал Банку буде переданий державі 1 січня 1946 року. Акціонери повинні були отримати за кожну акцію чотири 3-процентні облігації із строком обігу двадцять років. Остання виплата по цим облігаціям була проведена 1 січня 1965 року. Хоча реформи 1936 та 1945 років виключили будь-який приватний контроль над управлінням Банку, вони не обмежували свободу Банку вести справи так, як він вважає за потрібне.
Акт про націоналізацію від 2 грудня 1945 року вимагав змін в Статуті Банку, складі Загальної ради та правил оподаткування, але законодавство почало відповідно змінюватись лише з 28 лютого 1946 року-
Згідно Акту від 24 травня 1951 року Банк підпорядковувався загальному податковому режиму, - були встановлені конкретні види податків та мито; але тимчасово не були вирішені інші питання. Зміни в ролі Банку Франції, починаючи з 1945 року, однак, зробили необхідою модернізацію статутів 1936 та 1945 років , деякі з яких застаріли, а деякі протирічили одна одній. Особливо це стосувалося питання організації та контролю кредиту, в той час, як націоналізація Банку зробила зміни необхідними. Необхідні зміни в статуті Банку відбулись згідно із законом від 3 січня 1973 року.
Пункти, які стосувалися управління діяльністю Банку і організації, були спрощені і поновлені, були визначені головні цілі Банку та обовязки, щоб швидко реагувати на будь-які зміни. Склад Генеральної ради був змінений радикально. Члени Ради призначалися у відповідності з їх здібностями, а не тому що вони повинні представляти різні економічні та фінансові сектори.
Повноваження Генеральної ради були розширені, також нове законодавство вміщувало менше обмежень щодо діяльності Банку. В ньому просто викладались деякі головні принципи, дозволяючи Раді вільно інтерпретувати їх практичне застосування.
Міністру фінансів надали право ухвалення розподілу прибутку Банку та виплати дивідендів. Це було природним наслідком націоналізації, в результаті якої держава стала єдиним акціонером Банку Франції.
Акт від 4 серпня 1993 року став поворотним моментом в історії Банку Франції. Крок до незалежного Банку був зроблений з метою гарантування безперервності та стабільності валютної політики, звільняючи її від короткострокових пріоритетів і таким чином забезпечуючи довіру до франку. Чітке та урочисте зобов ’язання підтримувати цінову стабільність незалежно від внутрішньої політики є хоч і необхідною, але недостатньою умовою довіри громадян до національної грошової одиниці. Крім того незалежність центрального Банку вважається найкращим інституціональним рішенням на шляху до Європейського грошово-кредитному Союзу, що зробило реформу статуту Банку Франції тим більш необхідною.
В 1993 році був прийнятий новий Закон про Устав Банку Франції, згідно якого Банк Франції розробляє і проводить грошово-кредитну політику в цілях забезпечення стабільності цін і виконує свою місію в межах загальної економічної політики уряду.