РЕФЕРАТ
на тему:
ПЛАН
ВСТУП
1. РОЗДІЛЕННЯ РЕЛІГІЙНОГО МУСУЛЬМАНСЬКОГО СВІТУ, ЙОГО ПРИЧИНИ
2. ХАРАДЖИТИ – ПЕРША СЕКТА ІСЛАМУ
3. ВИНИКНЕННЯ СУНІЗМУ І ШИЇЗМУ
4. ОСОБЛИВОСТІ ПРОТИСТОЯННЯ СУНІЗМУ І ШИЇЗМУ
5. РОЗКОЛИ В ШИЇТСЬКОМУ РУСІ
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Людське життя складається з постійного протистояння, неспівпадіння думок, розбіжностей у світосприйняттях. Не обійшло це і релігії. Мусульманський релігійний світ також протягом всього часу свого існування відрізнявся тим, що у ньому постійно відбувалися поділи, виникнення нових напрямків і сект. Головною причиною такого поділу можна вважати тісний зв’язок в минулому державної влади і релігійного життя, мирські амбіції переносилися у сферу духовного життя, підкріплювалися різноманітним трактуванням священних писань та возвеличуванням “своїх” пророків.
Виникнення сунізму і шиїзму – найбільших течій в ісламському світі – яскраве підтвердження таким процесам.
У даній роботі ставлю перед собою мету дослідити загальні причини розколу релігійного світу мусульман, дослідити процес виникнення сунізму і шиїзму, дати їм характеристику і, окрім того, прослідкувати більш глибокого розколи в шиїтському русі, який на відміну від сунізму, продовжує і по сьогоднішній день постійно подрібнюватися на різні частинки.
1. Розділення релігійного мусульманського світу, його причини
У хадисі (священному писанні мусульман) говориться, що Мухаммед напророкував: після його смерті громада розпадеться на 73 секти, але тільки одна з них буде врятована. Він виявився прав: умма недовго залишалася єдиною. Величезний авторитет першого халіфа – Абу Бакра і залізна воля другого халіфа – Умара якийсь час тримали мусульман разом, але вже при третьому халіфі – Усмані Ібн ал-Аффані в ісламському світі намітився розкол.
Слово “секта” у світі християнської культури має виразний негативний відтінок. Відхилення від ортодоксального – правильного – шляху вважається небезпечним, аморальним і заслуговуючим різкого осуду. В Ісламському світі це слово не звучить настільки лякаючи. Справа в тому, що іслам у принципі не знає ортодоксії. Відсутність церкви, інституту священства робить кожного мусульманина відповідальним за свої відносини з Аллахом і до визначеного ступеня залишає під його відповідальність тлумачення Священного писання і Священного переказу.
Іслам відрізняє від християнства деяка догматична нестійкість. Вірити в одиничність Аллаха й у посланницьку місію Мухаммеда досить для того, щоб бути мусульманином. Щодо всіх інших тонкощів можна мати своя думка. Наявність безлічі угруповань, що розходяться один з одним із приводу тих чи інших сторін віровчення, – нормальний стан мусульманської громади.
Ще однією специфічною рисою мусульманського сектантства було те, що відхід від громади релігійної групи як правило мав більш політичну, чим сугубо релігійну причину. Це зв'язано з тим, що віра тут простромлює всі сторони життя, і політичні незгоди спричиняють суперечки з приводу тлумачення принципів віровчення. “Що мав на увазі Пророк, говорячи такі слова” і “як розуміти те чи інше місце в Корані” – розбіжності з цих питань означає розбіжності в принципах життя.
Перший серйозний розкол в умме також був зв'язаний з політичною кризою в роки правління четвертого халіфа Алі Ібн Абу Таліба. Попередній халіф – Усман Ібн ал-аффан – намагаючись зміцнити свою владу, призначав правителями областей своїх родичів, чим сильно підірвав свій авторитет у простого люду і спровокував початок громадянської війни. Коли Усман Ібн ал-аффан умер, Алі, що прийшов йому на зміну, заявив, що він повернеться до ідеалів правління суворого і принципового Умара і не допустить сімейності у влади. Для початку він звільнив всіх Усманівських намісників, але правитель багатої Сирії Муавія відмовився підкоритися, фактично відокремивши Сирію від халіфату. Почалася громадянська війна.
У битві під Сіффіні в 657 р., коли здавалося, що перемога вже на стороні війська Алі, Амр Ібн ал-ас підказав воїнам Муавії шлях до порятунку. Вони підняли на списах до неба аркуші Корана, призиваючи супротивників припинити братовбивчий бій і надати Аллаху розсудити їх. Алі зупиняє бій, втрачаючи перемогу і 12 тисяч своїх сподвижників, що порахували поводження Алі боягузливим зрадництвом, утворили власне угруповання і почали збройну боротьбу на обидва фронти. Їх назвали “повстанці” – харіджити.
2. Харіджити – перша секта ісламу
Харіджити були самою першою сектою усередині ісламу. Із самого початку цей рух не було єдиним ні в політичному, ні в релігійному відношенні, воно об'єднало людей, що вимагали повернення до ідеалів раннього ісламу, самі себе вони називали “людьми посади і молитви”, тобто, тими, хто строго дотримує розпоряджень Корана. Їхнім гаслом було “Судити вправі тільки бог” (ля тахкім ілла іллах). Головним принципом їхньої програми була вимога активності в справах віри, вони вважали, що тільки ті, хто активно бореться за торжество ісламу, може вважати себе щирим мусульманином і розраховувати на рай, а байдужі маси, що віддавали перевагу відсиджуватися в будинку, нічим не краще язичників. Цих сумнівних мусульман і віровідступників треба убивати.
Харіджити вимагали повернення до рівності всіх мусульман. Вони вважали, що положення людини в суспільстві повинне визначатися його благочестям, а не чи знатністю багатством. Глава громади повинна бути виборним, їм повинний стати самий гідний з мусульман. При цьому походження кандидата не грало ролі, халіфом міг стати чи раб вільний, чорношкірий чи араб. При цьому реальна повнота влади належить уммі, вона призначає халіфа і вона може скинути його, якщо його поводження залишає бажати кращого. Відповідно, угодовська, з їхнього погляду, політика Алі послужила приводом почати боротьбу з ним. Спочатку вони воювали проти Алі, потім – проти Омейядів, але зрештою розкололися на кілька угруповань (азракіти, ібадити, суфріти), що побилися між собою, і рух стих. Але до цього Алі Ібн Абу Талиб став жертвою замаху харіджитів: при виході з мечеті Куфи він був смертельно поранений харіджитом Ібн Мулджамом і через два дні помер.
Дійсний розкол в ісламі відбувся трохи пізніше і був зв'язаний з появою на політичній арені партії, що проголосила вимога повернення влади в родину пророка. Після убивства Алі (661 р.), його сподвижники (по-арабски аш-шиа, звідси – “шиїти”) рахували, що влада повинна перейти в спадщину до його синів – Хасану і Хусайну, Муавію же вони вважали узурпатором. Але Муавія відкупився від Хасану, що аж ніяк не був по своїх особистих якостях гарним претендентом на роль щирого-мусульманського лідера. Він прославився частим розірванням шлюбів, був недорікуватий і ще при житті батька завдавало шкоди своїм поводженням репутації будинку пророка. Хасан одержав від Муавии 5 млн. дирхемів і постійний доход з одного з іранських округів, після чого привселюдно оголосив у мечеті Куфи, що він відмовляється від халіфату, і виїхав у Медину, де жила як приватна особа. Героєм шиїтів було призначено стать його молодшому брату Хусайну.
У мусульманських священних містах не вщухала схована опозиція Омейядам. Після перенесення столиці в Дамаск сподвижники і нащадки роду Мухаммада виявилися викинутими на периферію політичний життя. Ще залишалися в живих ансарі і мухаджирі, не маючи інших занять, віддавалися молитвам і збиранню матеріалів про життя пророка. Ці люди вважали, що саме вони повинні служити зразком і хоронителями щирого благочестя, чистого ісламу. Вони вважали себе незаслужено обійденими. Життя Омейядів, що швидко засвоїли в Сирії звички і пороки високої візантійської цивілізації, здавалася їм сумнівно мусульманської. Коли ж Муавія, незадовго до своєї смерті домігся того, щоб його спадкоємцем був оголошений його син Йазід, це відкрите твердження спадкування верховної влади обурило мединську опозицію. Вступивши на престол, Йазід став жити як багатий византієць: він любив полювання, музику, вино, розкіш, міський комфорт і про бедуїнів і пустелю згадував тільки під час чергової епідемії чуми (практика показувала, що в прожареній сонцем пустелі чума не пробиралася, тому туди їхали на час карантину). Глухе ремство мединців вилилося у відкрите протистояння халіфу.
3. Виникнення сунізму і шиїзму
Хасан до цього часу вмер. У місті Куфі – традиційному центрі шиїзму – знайшлися люди, що оголосили, що його наступний по старшинству нащадок Алі – Хусайн – став третім шиїтським імамом і він повинний прибути в Куфу, щоб очолити повстання у свою користь. Хусайн відправляється в Куфу, виславши уперед свого двоюрідного брата Мусліма. Однак виступ куфійців було подавлено в самому зародку, а Слинимо схоплений і повішений. Звістка про його загибель застало Хусайна в шляху. Незважаючи на домовленості повернутися, Хусайн продовжив шлях назустріч своєї загибелі. Поріділий загін Хусайна (40 піших і 32 вершника) був зустріті чотирьохтисячним загоном куфійського намісника в місці за назвою Кербела. 10 жовтня (10 мухаррама) 680 року вони прийняли нерівний бій. Хусайн упав у бою, одержавши десятки колотих і рубаних раней, його люди були перебиті. Голову Хусайна відправили в Дамаск халіфу, Йазід виявив вдаваний “жаль” про те, що трапилося.
Трагедія в Кербелі зробила важке враження на сучасників. Про тих пір Хусайн вважається “головою мучеників”, день його загибелі 10 мухаррама відзначається як день уболівань. Посада в перші десять днів мухаррама (ашура) – жалобні дні для всіх шиїтів. Інакше ці церемонії називають Шахсей-Захсей – несамовиті фанатики під час жалобних процесій б'ють себе кулаками в груди, наносять рані ланцюгами і кинджалами, викликуючи: “Шах Хусейн! Вах Хусейн!” Загибель Хусайна сприяла релігійному і політичному об'єднанню прихильників роду Алі. Шиїти додали його образу містичний характер, зв'язали з його ім'ям здійснення чудес і гасло “Помста за кров Хусайна!” став символом шиїтського руху. З цього часу іслам розколюється на два напрямки – сунізм і шиїзм.