Гра…Наука…Мистецтво?
(універсалізм поняття мовної гри у світі її поліфункціональності)
Здебільшого ми не задумуємося над причинамю своїх бажань та емоційних порухів. Просто вчимося жити з ними, незалежно від того, гарні вони чи погані, позитивні чи негативні наслідки матимуть для нас. А іноді зовсім не завадить дослідити стан власної душі. Такий аналіз допевне показав би, як в процесі високопрофесійної діяльності, вирішення соціальних і родиних проблем безперервна розумова напруга виснажує мозок, ускладнює його роботу. І як наслідок, стаємо заручниками численних стресових ситуації, як на думку сучасної медицини, є основною причиною більшості захворювань. Отже, дати мозку вчасно відпочити, емоційно розрядитися – найкращий спосіб зарадити такій ситуації, змінити негативну стресову реакцію на позитивну. Як це зробити? Рецептів – безліч, але ми хочемо зупинитися на одному з них – грі, точніше на одному з її різновидів.
Великим вчителем-психотерапевтом назвав відомий російський вчений Санніков – мовну гру. І мав рацію. Інтелектуальна, цікава, захоплююча, вона містить цілий спектр правил і способів, які сприяють емоційному розвантаженню, зняттю розумової напруги. Про які правила тут йдеться? В чому криється “секрет” їх успішного використання – адже з часом мовна гра не втрачає своєї свіжості й актуальності, а інтерес до неї зростає. На нашу думку, причина такої популярності мовної гри серед кіл слід шукати у її причепності до животрепетних реалій життя, глибиних зв‘язках з найваживливішими царинами людської діяльності: суспільними явищами, культурою, наукою, мистецтвом. Запропонована до Вашої уваги робота містить пробу дослідження цих зв‘язків, а також з‘ясування деяких проблем, що безпосередньо стосується явища мовної гри.
Мабудь, питання, чим є насправді гра, так і залишиться до кінця незв‘ясованим. У будь якому разі мовна гра не підпадає під більшість тлумачень гри як явища. Словесна незвичайність, якщо хочете, неправильність, яка свідомо і навмисно допускається мовцями з метою підсилення комічного ефекту або виразності. Механізм її досить простий: мовець “грається” з формою мовлення, вводячи в нього словесну неправильність (незвичайність) – гру слів, каламбури, парономазії, омоніміючими термінами далеко не окреслюється коло явищ, які входять до поняття мовної гри. А слухач, отримавши настанову на гру (будь-яку, нехай навіть найпримітивнішу, на зразок “Це жарт”, “Жартую”), підтримує її намагаючись розгадати задум автора. Є й обов‘язкова умова: обидва учасники: 1 мовець, і слухач мають усвідомлювати словесну неправільність, як і те, що ця неправільність вводиться у мовлення навмисно, з певною метою (оскільки тільки навмисна неправільність викличе бажання підтримати гру, а не подив і не досаду).
У такий спосіб мовець, як, мабуть, у будь-якому іншому виді гри, намагається самоутвердитися, розважити себе і співрозмовника, тренує мислення. Ії ознаки переконливо доводять, що ми маємо справу саме з грою, такою, що є в компетенції вищої розумової, як, скажемо, гра в шахи. Але в контексті мовної гри вони можуть набувати по-справжньому масштабного значення. І це не перебільшення. Адже за певних суспільних умов саме сміх (один з продуктів мовної гри) часто залишається єдиним загальнодоступним засобом боротьби з оточуючим злом. Згадаємо популярний у тридцяти роки анекдот з життя радянських людей, який будується на грі інтонації:
Двадцяті роки: Як ви живите?
Початок тридцятих років: Як ви? Живите?
Кінець тридцятих років: Як?! Ви живите?!
Мовна гра у наведеному прикладі виконує не лише розважальну і самостверджувальну функції, звичайні для більшості ігор – вона маскує “крамольний” зміст висловлюваного, допомагаючи йому обійти цензуру культури.
Є ще один момент, який вирізняє мовну гру серед величезного розманіття інших і має безпосередній зв‘язок з її генезисом. Творці мовної гри – носії різних рівнів освіченості і культури – елітарна верхівка (згадаймо, гра в каламбури – улюблена розвага аристократії у минулі сторіччя), літератори, котрі з незапам‘ятних часів проводять цей унікальний експеримент у своїй творчості, оскільки немає жодного письменника, який би не прагнув більшої виразності, прості люди, що творять демократичні, низові форми мовної гри – усі вони, бавлячись із мовленням, можливо, не завжди свідомо, переслідують не лише реальні цілі (заінтригувати, захопити, змусити себе слухати), а й розвивають мовлення, мислення, повсякчас збагачують мову свіжими і неповторними новотворами. Отже, мовна гра – це мистецтво: її продукти часто мають таку саму естетичну цінність, як і будь-який мистецький витвір, адже думка, для якої віднайдене мовою лаконічне і дотепне вираження, стає набутком народу і народного мислення.
Мовна гра – це той унікальний, чи не єдиний випадок, коли гра переходить у царину науки, інтелектуальна розвага перетворяється на надзвичайно вдалий і тому уподобаний митцями слова стилістичний прийом, який з незапам‘ятних часів використовується у літературі, а лінгвістичну інтерпретацію отримує в дослідженнях вчених-мовознавців. Тому саме мовна гра – адже грунтується вона на вивчені зображувальних властивостей мови як матеріалу, а, відповідно, на знанні системних одиниць мови, норм їх використання і способів творчої інтерпретації цих одиниць. Таким чином, феномен мовної гри вже в котре наголошує на тих нерозривних органічних зв‘язках, що єднають мову і літературу у мистецтво мистецтв – словесність.
Отже, незважаючи на досить своєрідне формулювання терміну, в якому відчувається деяка фривольність і навіть легковажність, мовна гра є, без сумніву, науковим поняттям. Є вона, як ми вже переконалися, і суспільним (пам’ятаєте Україничне “Слово, моя ти єдиная зброє”) і мистецьким явищем. Науковий термін, відомий навіть не кожному мовознавцеві, проте явище, знайоме без винятку всім через свою дотичність до найцікавіших реалій життя, чудовий вчитель словесності, дотепний співбесідник і просто гра, часом серйозна, часом смішна, яка вчить винаходити цікаве у звичайному, неординарне у буденному, що, мов кумедний дивак, невтомно розфарбовує наше нудне “чорно-біле” життя у різнокольорові й яскраві барви.