5.5. Пізнання, мистецтво і чеснота.
Шлях увись дута може подолати різними способами: через пізнавальні, естетичні або моральні зусилля. Тим-то теорія пізнання, естетика й етика становили паралельні члени філософської системи Плотина.
А) Плотинова теорія пізнання не була ні теорією науки, як у Платона, ні формальною логікою, як у Арістотеля, — ці суто наукові заходи втратили вартість, яку вони мали для греків класичної епохи. Була вона, натомість, теорією наближення до Бога через пізнання. Таке пізнання не могло бути справою ані чуттів, ані дискурсивного розуму.
Б) Мистецтво також перестало бути для Плотина тим, чим воно було для давніших греків, тобто наслідуванням дійсності. Навпаки, воно було для нього творчістю, яка здійснює ідеї, а що творчість є найдосконалішою властивістю божественної істоти, тож праця митця є відблиском божества і способом уподібнитися до нього.
В) Нарешті, й етика отримала у Плотина новий характер. Те, що досі вважалося чеснотами, перестало бути найвищою метою морального життя. Понад "громадянські" чесноти, поза які не виходив ні Платон, ні Арістотель, Плотин ставив чесноти, які очищають, а ще понад них — найвищі чесноти, які уподібнюють душу до Бога.
Таким чином, усі ті вчення — теорія пізнання, естетика, етика — отримали метафізичну і теологічну орієнтацію. Через те вони були підпорядковані одній спільній меті і злучені в одну систему. Крім того, і засоби, якими розпоряджалися ті вчення, були спільні: всі вони досягають своєї мети не через тверезе розумування, а через екстазу, не думкою, а інтуїцією, безпосереднім доторком до досконалого буття.
6. СУТЬ НЕОПЛАТОНІЗМУ.
Це була одна з численних геоцентричних систем, заснованих на александрійській схемі, але вона вирізнялася
а) автономністю, бо не апелювала до жодної одкровенної релігії, а послуговувалася виключно філософською рефлексією, проте її світорозуміння було глибоко релігійне, вона змагала до тих самих цілей, що релігії. Далі, неоплатонізм вирізнявся
б) повнотою системи, в якій він брав до уваги усі філософські питання й дисципліни, не тільки космологія і психологія, але також теорія пізнання, етика і естетика знайшли місце у "схемі двох шляхів" (увись і вниз). Нарешті, він вирізнявся
в) своїм монізмом. Це був монізм іншого типу, ніж той, що його проповідували гілозоїсти й матеріалісти. Він не зводив нижчого буття до вищого ані навпаки, натомість виводив нижче буття з вищого. А виводячи нижче земне буття з вищого, божественного, він творив нону еманаційну форму пантеїзму.
Оригінальними задумами Плотина, які уможливили його моністичну систему, були:
1) динамічна концепція буття і
2) теорія еманації. Крім того, провідними мотивами системи були:
1) трансцендентна теорія абсолюту,
2) феноменалістична теорія матеріального світу та
3) екстатична теорія пізнання, мистецтва і чесноти, осмислених як знаряддя злуки з абсолютом.
Неоплатонізм був твором не наукового дослідження у точнішому значенні слова, а умоглядної фантазії. 3 досвідом його нічого не єднало; завдання філософії він бачив у знайденні абсолюту, а в цьому досвід не міг стати в пригоді. Єдиним методом, який йому залишався, було діалектичне висновування понять. З його допомогою він доклав майже надлюдських зусиль, аби осягнути абсолют і вивести з нього будь-які форми буття.
7. ШКОЛА.
Неоплатонівська доктрина мала численних послідовників, серед котрих вели провід по черзі три школи:
1) александрійсько-римська школа самого Плотина, що проповідувала первісну форму неоплатонізму.
2) сирійська школа Ямбліха.
3) атенська школа, головним представником якої був Прокл Діадох.
8. ПОДАЛЬШИЙ ВПЛИВ.
Неоплатонізм був останньою філософською формацією, яку зродила Греція. Під його знаком закінчувалася антична філософія, але він пережив античність, прищеплений християнській думці. Системи християнської філософії, які постали на Сході, починаючи від Орігена, котрий разом з Плотином слухав Аммонія Саккаса, почерез Псевдо-Діонісія аж до Йоана Дамаскина, послуговувалися основними ідеями неоплатонізму і, по суті справи, переосмислили Плотинову доктрину не більше, ніж офіційні представники його школи, Ямбліх або Прокл. Навіть на Заході, де утворилася самобутня християнська метафізика, неоплатонівські ідеї справили свій вплив. Вірна неоплатонівській традиції метафізика не переставала мати прихильників у середньовіччі – від Еріуґени до Кузанця — і становила одну з великих течій середньовічної філософії. Неоплатонізм мав своїх визнавців не тільки серед філософів латинської культури, але мав їх і серед арабів: найбільші їхні філософи, хоч подавали себе за учнів Арістотеля, фактично були учнями Плотина. Неоплатонівська традиція пережила середньовіччя, пережила Ренесанс. Еволюційний монізм, створений Плотином, повертався під різними личинами і в метафізиці Нового Часу аж до XIX віку, до Шеллінга і Гегеля.
1. Антология мировой философии.T.I. 4.1. К., 1991.
2. Аветисьян А. А. Античные философы. Тексты. К., 1955.
3. Асмус В, Ф. Античная философия. М., 1976.
4. Иванов В. Г: История этики Древнего мира. СПб., 1997.
5. История античной диалектики. М., 1972.
6. КессидиФ. X. Сократ. Ростов н/Д, 1999.
7. Лосев А. Ф., Тахо-Годи А. А. Платон. Аристотель. М., 1993.
8. Платон. Сочинения в 4-х тт. М., 1990-1994.
9. Плотин. Избранные трактаты. Минск, Москва, 2000.