Груповий, колегіальний принцип вироблення рішень суб‘єктом управління є атрибутом політичного життя за демократії. звісно, він не виключає, а навпаки передбачає персональну відповідальність кожного за певну роботу або її частину. ігнорування колективного характеру управлінської діяльності веде до помилок і перерахунків, негативних наслідків. Проте, як свідчать спеціальні дослідження, висока згуртованість групи, що виносить рішення, може спричинити порушення правил раціональності. Саме тому до складу груп, із яких складається суб‘єкт управління, обов‘язково мають входити особи, які мають різні погляди й позиції, вміють їх обстоювати.
Політичні рішення є актом вибору одного з можливих варіантів політичної діяльності. Такий вибір здійснюється на практиці двома методами: голосуванням за більшістю голосів і консенсусом. Голосування за принципом більшості є один із найбільш поширених способів вироблення політичних рішень, який цілком відповідає демократичним процедурам. Проте не рідко ухвалені в такий спосіб політичні рішення не дають бажаного результату, не знімають гостроти суспільних проблем. Ефективнішим є рішення, ухвалені методом консенсусу (тобто згоди усіх завдяки компромісові). виробити таке рішення значно складніше, ніж голосуванням за більшістю голосів. Для цього є необхідним хоча б частковий збіг інтересів, а також наявність спільної або вищої цінності. На національному рівні також вищою цінністю, що об‘єднує всіх, є досягнення або збереження незалежності й цілісності держави.
Основними труднощами процесу вироблення політичних рішень є: обмеження вільного і всебічного аналізу всіх можливих рішень і зведення їх до одного, який подається як єдиний і правильний; блокування інформації про умови й чинники, які спричинятимуть перешкоди для реалізації вибраної альтернативи; перебільшення чи нехтування можливих наслідків обраного рішення; тенденційне акцентування на позитивних результатах і замовчування негативних наслідків.
Отже, тільки гласність про процес вибору альтернативного варіанта рішення, повне уявлення про ті умови, в яких це рішення буде реалізовуватись, а також відкрита інформація про його можливі наслідки можуть забезпечити підтримку рішення громадськістю, дати йому шанс на втілення в життя.
Значною мірою це залежить від умілого використання суб‘єктами управління політичних інструментів організації та регулювання соціальних відносин. сучасна соціотехніка управління включає комплекс таких інструментів впливу серед яких є правові норми, засоби тиску і заохочення, умовляння і маніпулювання. Розрізняються вони між собою способом, що його використовують суб‘єкти управління, аби домогтися схвалення індивідом чи соціальною групою виробничого рішення та бажаної моделі поведінки.
Правові норми є найбільш ефективним засобом впливу на людей з високим рівнем правової та політичної культури. Проте в усіх країнах, де вже сформовано правову державу, як додатковий чинник для стимулювання поваги до правових норм, використовують і примус. Схилити до підтримки політичних рішень органів влади можуть також засоби тиску: позбавлення роботи, заборона на професії, втрата певних прав, якими користуються слухняні або здатні до компромісів люди. з цією метою використовується й засоби заохочення: доступ до послуг та благ, надання інших переваг. Використання суб‘єктом управління свободи розпоряджатися різними благами, що мають притягальну для людей силу, ставить їх часто перед досить непростим вибором. Індивіди чи соціальні групи повинні робити вибір між поведінкою, що відповідає їхнім принципам, але спричиняє покарання або відчутну відсутність заохочення, і поведінкою, яка ігнорує ці принципи, але натомість дає блага і привілеї.
Часто суб‘єкти управління для впливу на людей вдаються до умовлянь, які створюють враження, що винесене рішення є доцільним, а отже, і вигідним індивідам і соціальним групам, відповідає їхнім інтересам. Соціотехніка умовлянь складається з двох основних груп: раціональна аргументація (логічні докази, використання статистичних даних, фактів, прагматичних аргументів); національна аргументація (використання не сили аргументу, а сили авторитету осіб, які підтримують обрані рішення; апеляція до думки більшості; формування емоційного чинника завдяки висміюванню, використанню національних почуттів).
Одним із видів регулятивного впливу є також маніпулювання, яке використовується для корекції поведінки окремих громадян або соціальних груп. Робиться це без їхнього відома утаюванням інформації, яка могла б якимось чином вплинути на людей, створенням, а потім насаджуванням стереотипів (касових, національних, релігійних та ін.) для деформованого сприйняття дійсності.
Сучасна соціотехніка управління охоплює комплекс апробованих у різних країнах засобів, методів і способів підвищення ефективності управлінської діяльності, оскільки будь-яка керована система не в змозі функціонувати і виробляти відповідні рішення без повної достовірної та оперативної інформації. Відсутність такої інформації позбавляє суб‘єктів управління можливості виносити адекватні рішення. Недостовірний характер інформації, намагання зробити її “приємною” та “вигідною” стає причиною багатьох бід суспільства. Помилковимє також властиве багатьом суб‘єктам управління мати якомога більше інформації з місць, що утруднює процес вироблення рішеннь, оскільки інформативними є лише ті сигнали (дані, повідомлення), які дають знання для зменшення ентропії. В Україні циркулюють сотні мільярдів різних документальних матеріалів, що становлять щорічно до 4 тис. на кожну людину. Майже 90% такої “інформації”, що надходить у вищі центри, де ухвалюють рішення, експерти визнали непотрібними.
Необхідною умовою ефективного управління є організація дієвого контролю за виконанням рішень. Відсутність такого контролю призводить до того, що навіть усебічнопродумані та обгрунтовані рішення не рідко залишаються лише на папері і не знімають госроти наявних проблем. Проте контроль не повинен перетворюватися на потік всіляких перевірок, інспекцій і ревізій, які відривають людей від практичної роботи, створюють на місцях ситуацію нервозності. Контрольна діяльність має організовуватись так, щоб у разі виявлення якихось порушень і відхилень представники суб‘єктів управління допомагали шукати способи їх усунення як це робиться у багатьох західних країнах. Крім того, нормою демократичного суспільства і правової держави є здійснення контролю за центрами вироблення рішень з боку громадян або організацій.
Не можна підвищити ефективність управлінськоїдіяльності, якщо не покласти край її надмірній централізації. Звісно, стратегічні функції центру необхідні в будь-якій політичній системі. Проте життя переконливодовело, що неможливо правильно і своєчасно вирішувати всі питання з одного центру. За часів командно-адміністративної системи під прикриттям принципу “демократичного централізму” управління практично всіма важливими справами здійснювалося на рівні вищих центрів влади, що перетворювало об‘єкти управління в слухняні знаряддя виконання.
Надзвичайно важливою умовою підвищення ефективності політичного управління є участь в управлінській діяльності різних категорій населення. Все це вимагає вироблення демократичного механізму включення в управлінські процеси народу, розкриття його ініціативи, що дасть відчутний імпульс радикальному оновленню суспільства.
Життя потребує докорінної перебудови організаціних структур управління, ліквідації зайвих ланок скорочення управлінського апорату і підвищення його ефективності. Як показує досвід, цей процес вимагає підпорядкування апарату управління завдяки раціональному розділі функцій, висуненню або виборам умілих і талановитих організаторів-професіоналів, змінюваності з огляду на віковий ценз або згідно з демократичною процедурою, відкликання осіб, які не виконують своїх обов‘язків.
Було б помилкою прагнути здійснювати керівництво справами суспільства без особливої категорії управлінців. Життя не підтвердило марксиських прогнозів, буцімто управління людьми буде замінене речами. Проте аппарат управління має базуватися на високому професіоналізмі та глибокому знанні основ науки управління. Працівники такого апарату мають займатися соєю справою, володіти сучасною інформаційною технологією, постійно підвищувати рівень своєї кваліфікації, освоювати досвід управлінської справи в інших країнах.
Створення цілісної, ефективної та гнучкої системи управління має важливе значення для функціонування демокраичної поліичної системи, формування громадянського суспільства і правової держави. Перехід від командно-адміністративних до демократичних методів управління сприятиме підвищенню ефективності політичної діяльності та реалізації творчого потенціалу суспільства.
Використана література.
1. Абазов В.Є., Кремень В.Г. Політичні рішення: механізм прийняття. – К., 1995
2. Гурне Б. Державне управління. – К., 1993
3. Райт Г. Державне управління. – К., 1994
4. Цвєтков В.В. Державне управління: основні фактори ефективності. – Харків, 1996
5. Сульє Д., Ру Д. Управління. – К., 1994