Складні синтаксичні цілі з відношеннями часової чи просторової супозиції речень (оповідь, опис) схожі, з одного боку, на ССЦ з переліком, - у тому плані, що їм властива однорідність уведених речень. Але, з іншого, вони характеризуються не прямим, безпосереднім додаванням частин, а їх нанизуванням, що відображує співвіднесеність повідомлення з уявленнями про реальну часову та локальну суміжність часткових явищ у складі цілого. Ці ССЦ займають проміжне положення між ССЦ з відношенням складенням та ССЦ з диференціювальним складенням.
Певну мисленнєву основу, точніше сказати, мисленно-прагматичну, мають складні синтаксичні цілі з відношеннями введення між реченнями. З міркувань виділення в якихось моментах розвантаження повідомлення частина його дістає окреме вираження, а потім на чітких логічних підставах (що, природно, дістають синтаксичне втілення) вводиться в структуру, яка "охоплює" весь обсяг повідомлення.
Отже, складні синтаксичні цілі, будучи, як і речення, семантико-синтаксичними одиницями, слугують для вираження цілісних мислених одиниць. Разом із тим речення й ССЦ беруть участь у формуванні комунікативних одиниць. Як ми вже зазначали, з комунікативної точки зору вони виступають елементарними, простими висловлюваннями про предмет мовлення. Термін "висловлювання" має багатоманітне тлумачення. Передусім, поняття "висловлювання" співвідноситься з поняттям "речення". Речення кваліфікується як належне до конструктивного синтаксису, висловлювання - до комунікативного, тому з висловлюванням пов’язуються такі аспекти, як актуальне членування, набуття функцій повідомлення у словоформ, конструкцій, спеціально не призначених для цього"[68]. Далі, висловлювання мислиться як "одиниця членування мовлення-думки", котра, "як правило, вбирає більш як одне судження"[69]. І, нарешті, відоме дуже широке розуміння висловлювання: "Термін широко вживаний для означення будь-якого повідомлення, зробленого мовцем"[70] , "іноді висловлювання являє собою одне слово... та... це може бути також і який-небудь роман на 600 сторінок або науковий трактат такого ж обсягу. Висловлювання - це повна семіологічна реакція"[71]. Гадаємо, традиція вживання терміна "висловлювання", навіть у таких різних смислах, свідчить про його комунікативну спрямованість. Можна погодитись і з тим, що обсяг висловлювання може бути різним - і реченням, і поєднанням речень типу ССЦ, і ще більш укрупненим утвором (але нами не поділяється точка зору про ототожнення понять "висловлювання" й "текст").
ВЛАСНЕ КОМУНІКАТИВНІ ОДИНИЦІ ТА ФОРМИ ТЕКСТОВОЇ СТРУКТУРИ
Розглянуті раніше матеріали дають можливість зробити висновки, необхідні для того, щоб вийти на власне комунікативну "орбіту". Семантико-синтаксичні текстові одиниці породжені необхідністю співвіднести одноактний або багатоактний мисленнєвий зміст з певними мовними побудовами. Оскільки суть повідомлення становить обмін думками, то між семантико-синтаксичними та комунікативно-синтаксичннми одиницями існує щонайтісніший зв’язок. Це й утруднює розмежування незалежних типів одиниць. Сприйняття мовного твору починається зі сприйняття семантико-синтаксичних одиниць, які по ходу ознайомлення, роботи над текстом формуються в свідомості читача у власне комунікативні одиниці. У мовознавстві не дано опису явищ, пов’язаних із виділенням усіх типів семантико-синтаксичних одиниць, а також зі співвіднесеністю семантико-синтаксичних і комунікативних одиниць, робота на цьому рівні читача, дослідника часто має інтуїтивний характер, що може призводити до різних неточностей, огріхів у розумінні тексту - наприклад, у "впізнаванні" складних синтаксичних цілих, осмисленні комунікативної значущості речень і складних синтаксичних цілих і т.д. Категорія власне комунікативної одиниці формується в системі понять мовленнєвого спілкування. Так, кожний текст, мовний твір характеризується темою - тобто спрямованістю його змісту на певне відображення дійсності, а це в свою чергу слугує позначенням основного предмета мовлення в цьому випадку. Текст також реалізує певну ідею, що полягає в соціальній спрямованості його змісту. Реалізація наявних категорій відбувається з допомогою повідомлень про відповідні їм предмети мовлення. Отже, власне комунікативною одиницею є висловлювання про предмет мовлення в тексті. З погляду семантико-синтаксичної побудови висловлювання про предмет мовлення може бути представлене окремим реченням, складним синтаксичним цілим, поєднанням складних синтаксичних цілих. Для нас важливе те, що виявлено "точки відліку" у співвіднесеності семантико-синтаксичних і комунікативних одиниць.
Елементарні висловлювання про предмет мовлення безпосередньо співвідносяться з реченням або складним синтаксичним цілим зі з’єднувальними відношеннями. Це пояснюється тим, що названі семантико-синтаксичні одиниці є носіями в тексті найменшого комунікативне значущого змісту. Природно, що він не може бути меншим, ніж зміст, смисл речення, котре виявляє окрему значущість; не може бути розділеним без шкоди єдиній комунікативній спільності й у складному синтаксичному цілому зі з’єднувальними відношеннями, які є розчленованою семантико-синтаксичною формою висловлювання про єдиний предмет мовлення. Це дає підставу зазначити таке:
1. Речення й складні синтаксичні цілі, що містять найменшу контекстуальне значущу смислову єдність, становлять семантико синтаксичне наповнення елементарного висловлювання про предмет мовлення. Виявляючи з допомогою контекстуального аналізу такі речення й складні синтаксичні цілі, ми в той же час виявляємо елементарні висловлювання про предмет мовлення.
2. Маючи в своєму розпорядженні семантико-синтаксичні ознаки елементарного висловлювання про предмет мовлення, ми можемо перейти до аналізу реальних тематичних висловлювань, які можуть або збігатися з елементарними висловлюваннями, або бути побудованими з декількох елементарних висловлювань.
Поставлене завдання не може бути здійснене без урахування вияву в тексті супровідних відношень, які також приводять до формування складних синтаксичних цілих. Це теж регулярні побудови, що містять мисленнй зміст, який складається з двох частин: 1) основної, обов’язкової; 2) супровідної, своєрідної факультативної (що з’являється в результаті осмислення змісту самого інформування, використання засобів кращого донесення, розкриття тематично зумовлених предметів мовлення). Ці частини хоч і не зливаються в повідомлення про один предмет мовлення (як це спостерігається в ССЦ зі з’єднувальними відношеннями), проте конструктивно й за змістом об’єднуються в цілісну побудову, ядром якої є повідомлення про один предмет мовлення, а периферійні компоненти (залежні, супровідні) притягуються до цього ядра "працюють" на нього. Це визначає необхідність уведення периферійних супровідних компонентів до складу одного й того ж висловлювання про предмет мовлення.
Утворення складних синтаксичних цілих із супровідними відношеннями компонентів перебуває в річищі загальної стратегії мовленнєвого акту (повідомити щось і переконати в чомусь). Наші спостереження показують, що супровідні повідомлення - найхарактерніші компоненти комунікативних утворів. Особливо широко вони представлені у публіцистичному мовленні, бо значною мірою з їхньою допомогою формуються погляди на соціальний процес, досягається краще його розуміння. В тому разі, коли відсутні різноманітні засоби інтерпретації, текст сприймається як розміщений тільки в одній площині, в ньому немає змістовної публіцистичної об’ємності, а значить немає глибини, насиченості, цілеспрямованого впливового начала.
Смислова, конструктивна специфіка супровідних речень, сполучень речень свідчить про те, що вони є закономірним компонентом структури реального висловлювання про предмет мовлення, входять до складу його семантико-синтаксичної конструкції, характеризуються притягненістю до ядерної частини. Існування конструкцій із супровідними компонентами розкриває основну причину розростання, збільшення обсягів тексту, що нерідко зводиться у своєму змісті до сукупності двох-трьох тез.
Композиційне виділення висловлювань про предмет мовлення
Формування тексту здійснюється з урахуванням необхідності забезпечити його "прочитання" - сприйняття, розуміння. Тому в текстах спостерігаються різнорідні виділення висловлювань про предмет мовлення, які допомагають орієнтуватися в тому, про що йдеться спочатку, про що далі, чим завершується матеріал (це необхідно й для читача, й слугує засобом авторської самоорганізації). Таке виділення, такі сигнали "по ходу" тексту ми називаємо композиційним виділенням. Ми пропонуємо новий аспект, важливий для того, щоб якомога об’єктивніше розчленувати текст, виявити його складові компоненти.
У більш-менш об’ємному тексті завжди є багато предметів мовлення - головні, другорядні. Композиційне виділяються, природно, передусім головні предмети мовлення, але й другорядні також, якщо автор хоче підкреслити, відзначити пов’язаний із ними смисловий розвиток. Нас цікавить виявлення реальних висловлювань, незалежно від того, яку кінцеву структурну роль вони виконують у тексті. Це буде з’ясовуватися далі. Виявлення реальних висловлювань про предмет мовлення дає змогу встановити їхні структурні типи - з допомогою вже відомого нам за своїм семантико-синтаксичним виглядом елементарного висловлювання.
1. Найбільш явним засобом композиційного виділення висловлювань про предмет мовлення вважаємо формулювання предмета мовлення в запитанні або в одній із мовленнєвих партій, представлених у діалогічному (полілогічному) тексті. Візьмімо текст бесіди журналіста з відомим спеціалістом у галузі реаніматології. Журналіст своїми запитаннями намічає, пропонує предмети мовлення. Наприклад: