Третя, передбачена Законом про Конституційний Суд України, підстава — перевищення конституційних повноважень при прийнятті акта. Вона встановлюється за допомогою таких основних критеріїв. Перший — функціональний поділ компетенції. Цей критерій вимагає проведення оцінки акта з точки зору горизонтального поділу повноважень між державними органами, тобто, з погляду поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Другий — ієрархічний поділ компетенції. Даний критерій потребує оцінки акта з погляду вертикального поділу повноважень між державними органами. Для доказування, чи мав дійсно місце факт перевищення конституційних повноважень, необхідно встановити: 1) чи входять питання, врегульовані даним нормативно-правовим актом, у сферу повноважень певної гілки влади, державного органу чи посадової особи; 2) якщо це повноваження є делегованим, то чи не порушив Конституцію (перевищивши свої конституційні повноваження) орган, що їх делегував; 3) чи не був прийнятий акт суб’єктом одноособове, коли для цього передбачено узгодження дій декількох суб’єктів; 4) повноваження з прийняття акта повинні бути чітко визначені в законодавстві, а не виводитися із загального його змісту чи з правового статусу або соціального призначення державного органу, посадової особи; 5) в будь-якому разі остаточним і вирішальним мірилом оцінки повинні бути нормативні приписи Основного Закону України, а не положення законів або підзаконних актів.
Визначення легітимності актів Конституційним Судом України є його головним, “титульним” завданням по охороні конституційних положень, захисту прав та свобод людини і громадянина. В практиці конституційних судів цей напрямок діяльності, поряд із тлумаченням, є основним. Підтверджує це і Конституційний Суд України. З 34 перших прийнятих рішень за період з січня 1997 по вересень 1999 – 16 з питань визначення конституційності актів. Об’єктами дослідження на конституційність стали закони Верховної Ради України – 7, постанови Верховної Ради – 3, указ Президента України – 1, розпорядження Президента – 1, нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим – 3[10]. Як бачимо, нормативно-правові акти Верховної Ради є основним об’єктом конституційного контролю. Повноваження Конституційного Суду України щодо контролю за легітимністю актів Верховної Ради дозволяють забезпечити дотримання конституційних рамок і вищим представницьким та єдиним законодавчим органом України.
Спостерігаючи типову для Конституційного Суду ситуацію у 1999— 2004 роках щодо прийнятих рішень, можна побачити, то реально ним було створене багато нових норм шляхом тлумачення Конституції України. При цьому аналіз рішень Конституційного Суду України за вісім років його сприяння утвердженню верховенства права в процесі нормоконтролю свідчить про те, що Конституційний Суд при офіційному тлумаченні часто виконує складну функцію і продовжує думку законодавця у тому разі, коли ним не чітко була сформульована у нормі закону правова ідея, і тому офіційна інтерпретація є самостійним правилом нормативного значення. Важливо, що при цьому Конституційний Суд неодноразово підкреслював, що відсутність законодавчого регулювання не може бути підставою для розгляду конституційного подання народних депутатів України, оскільки врегулювання порушених у ньому питань є прерогативою Верховної Ради України (Ухвала Конституційного Суду України від 21 березня 2002 р. № 9-у/2002). Відмічаючи широкий обсяг конституційної юрисдикції, професор В.Шаповал слушно наголошує, що повноваження Конституційного Суду України включають дві групи: „традиційні” (світова практика) і власне з українським досвідом — прийняття висновків з питань законопроектів про внесення змін до Конституції[11]. Це обумовлено конституційно-правовим статусом органу конституційного правосуддя, який, навіть при такому обсязі компетенції, не наділений повноваженням і не має права втручатися у політичні і внутрішньоорганізаційні питання діяльності Верховної Ради України, вдосконалювати чинні нормативні акти (Ухвала Конституційного Суду України від 27 червня 2000 р.).
Наведемо приклад. В Ухвалі Конституційного Суду від 10 березня 1998 р. (справа про призначення Президентом України перших заступників міністрів та заступників керівників інших органів виконавчої влади України) Конституційний Суд встановив, що у Конституції України немає будь-яких положень, які б надавали повноваження щодо призначення перших заступників та заступників міністрів, інших заступників керівників конкретному державному органу або посадовій особі. У зв’язку з відсутністю у Конституції України відповідних положень щодо призначення названих посадових осіб пряме застосування конституційних норм, як це передбачає частина третя ст. 8 Конституції України, є неможливим.
Таким чином, за наявності цього рішення Конституційного Суду вже будь-який суб’єкт влади не може офіційно оспорювати таке повноваження Президента, оскільки воно дістало офіційне відображення в позиції Конституційного Суду.
Якщо оцінювати законотворчу діяльність Верховної Ради у рішеннях Конституційного Суду, то стає зрозумілим, що останній виробляє правову позицію, яка більше за своєю природою стає правовою доктриною, а не прямим джерелом права.
Висновки, які закладені в правових позиціях Конституційного Суду, мають глибоко правову основу і набувають правової якості обов’язковості в силу статусу і авторитету Конституційного Суду України.
Позиція Конституційного Суду обґрунтована теоретично і юридичне, нагадує пропозицію науки по удосконаленню законодавства. Вона завжди конкретна за предметом, пов’язаним з ініційованим питанням, яке потребує втручання органу судової влади, специфічна за своєю формою (рішення, висновок, ухвала Конституційного Суду) і має офіційний характер. Але при цьому Конституційний Суд не бачить, на відміну від законодавця, нових правил, а це означає, що Конституційний Суд не створює прямих джерел права.
Орган конституційного контролю виробляє скоріше теоретичну конструкцію використання потенціалу законодавця для подолання правової неузгодженості змісту тієї чи іншої норми, умов і порядку її застосування, неясності правової ситуації у зв’язку з питаннями, які вирішуються, або з колізією, яка розглядається. Але така роль Конституційного Суду не може ставити його ні вище Конституції, ані вище Верховної Ради України як єдиного законодавчого органу, і тому це орган держави з особливим статусом конституційного правосуддя.
Щоб уникати негативних наслідків від законотворчого процесу і відповідно „негативного законодавства”, яке не відповідає Конституції України, існує єдиний орган конституційної юрисдикції — Конституційний Суд України. Він не тільки здійснює конституційний контроль, тобто „очищує” законодавство від вразливого правового регулювання, але й є гарантом, коли застраховує Конституцію України від порушень у правозастосуванні суб’єктами влади. В цьому відношенні Конституційний Суд наближається до „позитивного” законодавця, оскільки його рішення мають оціночний характер з нормативними ознаками.
Згідно з Законами “Про Конституційний Суд України” він уповноважений за ініціативою передбачених цим Законом суб’єктів або з власної ініціативи встановлювати відповідність нормативно-правових актів Конституції України. У разі виявлення суперечності нормативно-правових актів або їх окремих частин Конституції Конституційний Суд має приймати рішення про нечинність цих нормативно-правових актів або їх окремих частин з моменту введення їх в дію. Його рішення є остаточним й не підлягає оскарженню.
До з’ясування і роз’яснення усвідомленню конституційної чи іншої правової норми Конституційний Суд України підходить творчо. З’ясовуючи справжній зміст законодавчої волі, Конституційний Суд України, розглядаючи питання, за допомогою офіційного тлумачення формулює певні поняття, визначення, пропонує свою точку зору, що несе в собі елемент нового розуміння закону. Виходячи із своїх завдань Конституційний Суд України має деякий простір у тлумаченні і може вживати всіх необхідних заходів для забезпечення належної реалізації положень Конституції України, що в свою чергу не повинно розглядатися як втручання в компетенцію законодавчої влади чи порушенням принципу поділу влади. При цьому головним завданням Конституційного Суду України є визначення меж тлумачення, що зобов’язує Конституційний Суд України додержуватися Конституції України, забезпечувати її верховенство, не допускати її порушення та зміни.
Було б доцільно надати Конституційному Суду України право здійснювати письмові звернення у вигляді послань до Верховної Ради України. Зокрема, в разі необхідності врегулювання суспільних відносин з метою ефективності функціонування конституційного ладу і захисту прав і свобод людини і громадянина Суд може вказати на прогалини в законодавстві, а також внести пропозиції щодо законодавчого врегулювання організаційно-правових форм його діяльності, відсутність яких є істотною перешкодою у здійсненні Конституційним Судом України своїх функцій.