Неточно звучить рекомендація “закріплювати” показання обвинувачуваного. Мова повинна йти про перевірку, при якій враховується, що обвинувачуваний максимально зацікавлений у певному результаті справи. Зокрема, даючи показання у відношенні інших осіб, обвинувачуваний може прагнути перекласти на них частину вини, приховати дійсних співучасників і т.д.
Варто враховувати природне прагнення обвинувачуваного захиститися від обвинувачення чи пом'якшити його. Тому не можна приймати на віру не тільки його показання про події і дії в зв'язку з ним, але і суб'єктивну стороні діяння. Звичайно, не можна вдаватися до протилежної помилки, ігноруючи без перевірки дані, отримані від обвинувачуваного, про мету і мотиви інкримінованих дій, про кваліфікуючі обставинах, про дії що замишлялися і здійснені співучасниками. Предметом показань обвинувачуваного (як і підозрюваного) може бути й опис ним свого психічного стану в момент, що передує злочину, і при здійсненні самого злочину. Ці дані можуть грати, наприклад, істотну роль при вирішенні питання про необхідність призначення психіатричної чи психолого-психіатричної експертизи[5].
Разом з тим, як вже було сказано, показання обвинувачуваного про суб'єктивну сторону діяння не можуть бути покладені в основу висновку в справі поза сукупністю доказів.
Рекомендації включати в предмет показань обвинувачуваної обставини, що деталізують фактичну сторону діяння, не суперечать праву цієї особи відмовитися від дачі показань, не побоюючись, що цей факт буде оцінений як свідчення про його винність. Якщо обвинувачуваному було роз'яснено це право, його показання про фактичні обставини справи є реалізацією його права на захист. включаючи прагнення до пом'якшення покарання з урахуванням дачі повних і правдивих показань.
При зміні показань обвинувачуваним необхідно з'ясувати і перевірити причини, на які він посилається при цьому.
Для обґрунтування висновку в справі можуть використовуватися після перевірки попередні показання, якщо вони узгоджуються з усіма матеріалами справи і встановлена необґрунтованість зміни раніше даних показань. При порівняльній оцінці показань здійснюється їхнє зіставлення з іншими доказами, проводяться додаткові слідчі.
Якщо обвинувачуваний посилається на помилкову обмову, необхідно з'ясувати його думку про можливі мотиви останньої і чим вона підтверджується. В обвинувальному висновку, постанові про припинення справи, вироку в цьому випадку приводяться докази, якими це посилання спростовується чи підтверджується.
У випадку помилкової самообмови особі не відшкодовується збиток, заподіяний притягненням до кримінальної відповідальності, крім випадків, коли самообмова стала результатом незаконних дій у відношенні цієї особи.
Відмова обвинувачуваного від дачі показань, так само як і неповідомлення в ході допиту переконливих даних, що свідчать про його невинність, не є доказом винності.
Умовою допустимостіпоказань обвинувачуваного є фіксація на постанові про залучення особи як обвинувачуваного факту роз'яснення йому прав (ст. 142 КПК України).
Показання обвинувачуваного мають особливості, що обумовлені процесуальним положенням обвинувачуваного, забезпеченням йому права на захист[6].
Обвинувачуваний завжди, більш ніж хто-небудь інший, особисто зацікавлений у результаті кримінальної справи. Тому на зміст його показань впливають цілі, переслідувані обвинувачуваним у справі (уникнути покарання за скоєний злочин, домогтися пом'якшення покарання щирим розкаянням, спростувати необґрунтовано пред'явлене обвинувачення і т.д.).
Обвинувачуваний не несе кримінальної відповідальності за дачу неправдивих показань і за відмову давати показання. Він може як цілком відмовитися від дачі показань, так і не відповісти на питання, що ставлять його в скрутне положення.
У показаннях обвинувачуваного можуть міститися помилки, обумовлені особливостями сприйняття, запам'ятовування і викладу обставин справи, аналогічні помилкам у показаннях свідків і потерпілих.
Визначена зацікавленість обвинувачуваного в результаті справи, можливість у зв'язку з цим дачі ним помилкових показань при відсутності кримінальної відповідальності за помилкові показання, а також можливість помилкових показань зобов'язують до особливо критичної перевірки й оцінки цього виду доказів.
Разом з тим обвинувачуваний у випадку обґрунтованості обвинувачення звичайно найбільше точно і повно обізнаний про обставини здійснення злочину, мотивах його, знає про співучасників, способи приховання злочину і т.п. Правдиві показання обвинувачуваного, що визнав свою вину, - один із засобів повного розкриття злочину, збирання і перевірки інших доказів у справі. Навіть при помилкових показаннях обвинувачувану, заперечення вини, їхня перевірка дозволяє більш усебічно досліджувати обставини справи, виключити помилкові версії.
Обвинувачуваний нерідко критикує, оцінює зі своєї сторони інші докази, зібрані в справі. Незалежно від суб'єктивних намірів обвинувачуваного показання його можуть бути використані для всебічної перевірки зібраних у справі доказів.
Показання особи, якій необґрунтовано пред'явлене обвинувачення, має важливе значення для підтвердження його невинності як самі по собі, так і у поєднанні з іншими доказами.
Показання обвинувачуваного служать встановленню істини по кримінальній справі і є засобом захисту осіб, притягуваних до кримінальної відповідальності. Недооцінка ролі цього виду доказів, як і їхня некритична оцінка, може привести до серйозних помилок.
У залежності від відношення обвинувачуваного до обвинувачення і змісту його показань прийнято розрізняти: показання обвинувачуваного, що визнає свою провину, показання обвинувачуваного, що не визнає себе винним, показання обвинувачуваного проти інших облич.
Отже, допит обвинуваченого є обов’язковою слідчою дією, яка проводить слідчим негайно після явки або приводу обвинуваченого і в усякому разі не пізніше доби після пред’явлення йому обвинувачення.
Зміст досудового слідства полягає у встановленні фактичних обставин справи, які дають підставу вважати, що злочин реально відбувся та вчинений певною особою, яка повинна нести за це відповідне покарання.
Відповідно до ст. 15 КПК правосуддя в кримінальних справах здійснюється тільки судом. Ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також відданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду і відповідно до закону.
Етап пред’явлення обвинувачення особі має дуже велике значення для здійснення правосуддя, оскільки з’являється новий учасник кримінального процесу – обвинувачений, задля покарання якого (у випадку судового доведення його вини) і розпочинається весь процес. Пред’явлення обвинувачення повинно бути виваженим та аргументованим кроком з боку слідчого, що здійснює розслідування по справі, оскільки цей акт спричиняє негативні наслідки для обвинуваченого, аж до позбавлення волі, в наслідок вжиття запобіжного заходу, і невинна особа не повинна “проходити” через такі речі.
Після пред’явлення обвинувачення машина правосуддя починає рухатись в одному чітко визначеному напрямку – пошуку фактів, що доводять вину обвинуваченого у вчинені злочину. Саме тому необхідним є щоб обвинувачено було справді винну особу, для того, щоб після судового розгляду справи не довелось розпочинати всю роботу з початку.
Після того, як слідчий встановив достатню кількість доказів винності особи у вчиненні злочину і переконався у відсутності обставин, за наявності яких кримінальна справа підлягає закриттю, він виносить мотивовану постанову про притягнення цієї особи як обвинуваченого і після ознайомлення обвинуваченого з цією постановою слідчий повинен допитати його.
Допит обвинуваченого є слідчою дією, спрямованою на одержання від обвинуваченого показань по пред’явленому обвинуваченню, а також з приводу всіх інших відомих йому обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. Слідчий зобов’язаний допитати обвинуваченого негайно після явки або приводу, але не пізніше доби після пред’явлення обвинувачення. Показання обвинуваченого мають подвійну правову природу: вони одночасно є доказами по справі і є способом захисту обвинуваченого.
1. Конституція України. Відомості Верховної Ради (ВВР), 1996, № 30, ст. 141
2. Кримінальний кодекс України Відомості Верховної Ради (ВВР), 2001, N 25-26, ст. 131.
3. Кримінально-процесуального кодекс України. Відомості Верховної Ради, 1961, № 2 с. 15. ст. 22.
4. Біленчук Процесуальні та криміналістичні проблеми дослідження обвинуваченого. К. 1999
5. Быховский И.Е. Развитие процессуальной регламентации предварительного расследования. Советское государство и право, 1972, N 4, с. 108.
6. Жогин Н.В., Фаткуллин Ф.Н. Предварительное следствие в советском уголовном процессе. М.: Юрид. лит., 1965.
7. Коваленко Є.Г. Кримінальний процес України: Навч. посібн. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – с.576.
8. Михеєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України: підручник. – К.: Либідь, 1992.
9. Тертышник В.М. Проблемы теории и практики доказывания на досудебных стадиях современного уголовного процесса. - Сумы, 1995.
10. Царев В.М. Эффективность участия защитника в доказывании на предварительном следствии. - Красноярск, 1990.
[1]Тертышник. Уголовный процесс. Х. 1999. С. 373.
[2] ч. 1 ст. 62 Конституції України / Відомості Верховної Ради (ВВР), 1996, № 30, ст. 141
[3] Михеєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України: підручник. – К.: Либідь, 1992. Стр. 272
[4] Михеєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України: підручник. – К.: 1992 с. 272
[5] Тертышник В.М. Проблемы теории и практики доказывания на досудебных стадиях современного уголовного процесса. - Сумы, 1995.
[6] Царев В.М. Эффективность участия защитника в доказывании на предварительном следствии. - Красноярск, 1990.