Підпункт 2.5.1. «Реквізиція житла». Визначено, що обов’язковою умовою проведення реквізиції, незалежно від обставин її проведення, є визначення порядку і розміру компенсаційних виплат.
Зроблено висновок, що реквізиція житла в практиці України не відбувалася, але ж вона допустима. Житло, що після аварії на ЧАЕС залишилося у зонах відчуження, втратило основне – якісні ознаки, які задовольняють інтереси людини, воно не має економічного змісту. Тому воно може бути віднесено до знищеного майна, майна, яке не існує та не має правового статусу.
Підпункт 2.5.2. «Конфіскація житла». У підпункті автор розглядає гносеологію питання (з вісімнадцятого по двадцять перше століття), поняття конфіскації, практику її застосування. На підставі аналізу законодавства, добутків юридичної наукі зроблено висновок, що від конфіскації житла необхідно відмовитися з таких причин: це істотно зачіпає інтереси членів сім’ї засудженого; після відбування покарання засуджена особа може позбавитися права власності на житло і місця проживання; конфіскація позбавляє засудженого і його сім’ю бази для подальшого розвитку сімейних відносин, матеріального благополуччя; це додаткові витрати для держави, бо соціальна політика спрямована на ліквідацію людей без певного місця проживання, безпритульних, реабілітацію осіб, що відбули покарання. Конфіскація житла не може називатися додатковим покаранням, тому що зачіпає права людини, пов’язані зі здатністю жити.
Розділ 3. «Позбавлення права користування житлом» складається із трьох підрозділів. У підрозділі 3.1. «Розвиток та сучасний стан інституту позбавлення права користування житлом» розглядаються етапи розвитку регулювання та застосування виселення з житла. На підставі аналізу законодавства та судової практики УРСР, автор дійшов висновок, що в цілому інститут виселення в житловому праві УРСР розвивався, виходячи не з інтересів людини, але з державної необхідності. Сучасний інститут виселення змінив гарантії, підстави, порядок. Тому що виселення стало наслідком позбавлення права користування житлом і не має самостійної функції, як це було за радянських часів.
Підстави позбавлення житлових правовідносин можуть залежати від певних юридичних фактів: стану житла (воно може загрожувати обвалом); поведінки наймача (руйнування ним житла, аморальна поведінка тощо); розірвання трудових правовідносин або закінчення навчання (службові приміщення, гуртожитки); волі наймача, наймодавця; несплати квартирної плати; закінчення строку, на який було укладено договір найму (ст. 821 ЦК України) тощо. Усі ці різні підстави пов’язані між собою тим, що здійснюються поза волею наймача та мають наслідок – виселення.
Наслідком позбавлення права користування житлом є виселення та, в певних випадках, відшкодування матеріальних збитків, надання іншого житла, визнання виселеної особи такою, що потребує надання житла соціального призначення.
Автором надається нова система класифікації виселення з житла. Пропонується до загальних гарантій житлових прав громадян при виселенні віднести: розірвання договору найму тільки на підставах та в порядку, передбачених законодавством; здійснення виселення тільки у судовому порядку; визнання громадянина, позбавленого суб’єктивного права на житло, таким, що потребує житла соціального забезпечення або права на банківський кредит для придбання житла. Крім того, виселення – це вид відповідальності, що застосовується лише відносно винної особи, здатної нести відповідальність за здійснені нею вчинки та протиправні дії. Тобто виселення допустиме лише як захід індивідуальної відповідальності.
Підрозділ 3.2. «Виселення з житла» складається з двох підпунктів. Підпункт 3.2.1. «Виселення без надання іншого житла». Автором встановлено, що виселення без надання житла стає все більш поширеним явищем. Для цього є кілька причин: по-перше, змінилася структура житлового фонду, до сімдесяти відсотків якого становить приватний фонд; по-друге, договір комерційного найму має більш поширений характер; по-третє, житло державного житлового фонду практично не будується, що не дає можливості поширенню договорів найму в державному житловому фонді як комерційного, так і соціального призначення. Крім того, таке виселення розглядається як захід цивільно-правової відповідальності за здійснення неправомірних дій, що порушують норми житлового права та права інших громадян.
Виселення без надання іншого житла можливе у наступних випадках: розірвання договору найму за вимогою наймача або наймодавця; визнання договору найму недійсним; у разі неправомірної поведінки наймача або членів його сім’ї; у разі визнання ордера на житло недійсним; внаслідок неправомірних дій осіб, які одержали ордер; виселення у зв’язку з позбавленням батьківських прав; зі службового житла — робітників і службовців, які припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією; з гуртожитків – сезонних, тимчасових працівників і осіб (які працювали за строковим трудовим договором і припинили роботу), осіб (що навчалися у навчальних закладах і вибули з них), а також працівників підприємств, установ і організацій, які поселилися в гуртожитку в зв'язку з виконанням професійних обов’язків (в разі звільнення їх за власним бажанням без поважних причин, за порушення трудової дисципліни або вчинення злочину); у разі припинення договору найму житла в будинку (квартирі), що належить громадянину на праві приватної власності; відносно піднаймачів і тимчасових мешканців у разі припинення договору найму житла; у випадку отримання компенсації за пай особи з колишнього подружжя (квартиру якого у житлово-будівельному кооперативі розділити неможливо); у разі виключення з членів житлово-будівельного кооперативу.
У підпункті 3.2.2. «Виселення з наданням житла» розглядається виселення з наданням іншого упорядкованого житла та виселення з наданням іншого житла. Зроблено висновок, що при наданні іншого упорядкованого житла людина може не отримати тих зручних для неї обставин життя, що були раніше: розташування будинку, технічне обладнання, ремонт та багато іншого, певного психологічного комфорту. Тому при наданні іншого упорядкованого житла людина не повинна бути позбавлена зручностей, які вона мала, користуючись попереднім житлом. До того ж, у законодавстві слід ставити питання про можливість відшкодування моральної шкоди, якщо переїзд всупереч волі наймача спричинив стійке психологічне страждання.
Підрозділ 3.3. «Позбавлення сервітуту членів сім’ї власника житла»
присвячено сервітутному праву на житло, яке виникає в сім’ї власника житла.
Особливість житлового сервітуту полягає в тому, що він виникає з сімейних стосунків. При встановленні такого сервітуту необхідно: наявність сімейних стосунків, спільне проживання та ведення спільного господарства. Сімейні стосунки можуть виникати між особами, які перебувають у шлюбі, у кровному спорідненні; між особами, які вважають себе родиною та ведуть спільне господарство. Крім того, для сервітуту необхідне спільне проживання.
Встановлено, що член сім’ї може бути позбавлений права користування житлом за сервітутом у разі його відсутності понад 1 рік; закінчення строку, на який встановлено сервітут; припинення сімейних стосунків; продажу власником житла. Позбавлення сервітуту на житло здійснюється у судовому порядку.
ВИСНОВКИ
У дисертації наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми, що виявляється у визначенні сутності позбавлення суб’єктивного права на житло. В рамках вирішеної проблеми в дисертації сформульовані такі наукові висновки:
1. На підставі проведеного дослідження можна стверджувати, що суб’єктивне право на житло і право на недоторканність житла дві нерозривні юридичні категорії. Недоторканність права на житло можна розглядати як елемент загального принципу недоторканності права приватної власності, що є однією із засад цивільного законодавства. Право на недоторканність житла включає у себе цілий ряд юридичних можливостей. Недоторканність житла можна розглядати, як засіб забезпечення права на житло.
2. На підставі визначення основних підходів в літературних джерелах проведено дослідження сутності і змісту права на житло. Встановлено, що право на житло є елементом цивільної правоздатності, як природної здатності. Суб’єктивне право на житло, як право конкретної особи на житло щодо конкретного житла, визнається як один із засобів здійснення людиною свого права на життя.
3. В роботі запропоновано трактувати право на недоторканність житла як систему забезпечених людині різноманітних можливостей, покликаних створити передумови для здійснення нею права на життя.
На відміну від наукових попередників дисертант дає більш широкий зміст недоторканності житла, що включає в себе: здійснення людиною особистого життя у своєму житлі на свій розсуд; встановлення відповідного регламенту поведінки у житлі як інших фізичних і юридичних осіб, так і держави; учинення перешкод незаконному вторгненню; захищатися від спроб незаконного позбавлення житла, зокрема від незаконного переселення та від умисного руйнування; захищатися від агресивних дій і дій, що турбують: від надмірного шуму, інших порушень, зокрема ущільненої забудови; здійснення комплексу дій по охороні житла від негативного впливу оточуючого середовища; надання наймачеві житла права на захист від його власника.
4. Аналіз законодавчого підходу до трактування термінів «соціальне житло», «житло соціального призначення» дає підстави стверджувати, що поряд з загальним поняттям житла активно формується широке поняття житла соціального забезпечення, що включає в себе види постійного і тимчасового житла, зокрема: соціальне житло і його різновиди; заклади соціального захисту для короткочасного перебування бездомних громадян і безпритульних дітей; житло з тимчасового житлового фонду.