2.3 Сучасні політичні звичаї та традиції. Політичні узвичаєності
Що стосується сучасних політичних звичаїв і традицій, які сформувалися за часи незалежної Української держави, то можна навести такі приклади. В українському парламенті, наприклад, склався звичай запрошувати на засідання Верховної Ради міністрів, які є керівниками силових міністерств, таких як міністр оборони, закордонних справ тощо для звітування про свою політичну діяльність та програму дій на майбутнє. В Конституції України закріплено лише, що Кабінет Міністрів України підконтрольний і підзвітний Верховній Раді. А запрошення для звітування окремих міністрів це вже є політичний звичай. В сучасності здобули поширення політичні узвичаєності. Вони слугують цілями для забезпечення «чесної гри» між більшістю, меншістю та опозицією, взаємовідносинам між партіями. Їх реалізація забезпечується «парламентською публічною думкою». Політичні узвичаєності склались в умовах сучасної партійної системи України, досить динамічні, пристосовуються до потреб політичного життя і парламентської діяльності, хоча одночасно зберігають і значний елемент стабільності. Такі правила парламентської процедури називають конвенційними нормами. Більш широко політичні звичаї і традиції застосовуються у діяльності політичних партій, особливо під час передвиборчої кампанії. Зокрема звичаєм чи традицією стало запрошення під час передвиборчої кампанії політичних технологів в тому числі із іноземних держав для створення позитивного іміджу тієї чи іншої політичної партії. В цьому є як позитивні так і негативні риси. Традицією стало також залучення громадськості окремими політичними силами для проведення мітингів, демонстрацій з метою підтримки тієї чи іншої політичної сили. Ці мирні акції мають позитивне значення, оскільки це ознаки демократичного громадянського суспільства. Таким чином громадяни залучаються до участі в політичному житті держави. Також традицією стало використання політичними партіями національної та іншої різнобарвної чи кольорової символіки з метою агітації та привернення уваги виборців. Можна назвати також широке залучення міжнародних спостерігачів під час проведення виборів та їхня оцінка проведення виборів – це також безумовно демократична традиція, яка символізує гласність та відкритість Української держави на міжнародній арені.
Розділ 3. Інші національні звичаї та традиції
Крім політичних відносини в суспільстві регулювалися іншими національними звичаями і традиціями, які передусім діяли у минулому, а деякі збереглися і використовуються і в сучасний період. Вони стосуються переважно духовної культури і побуту, сімейно-шлюбних відносин, відносин спадкування тощо. Духовну культуру й побуд суспільства визначав принцип корпоративності - належності індивіду до соціальної групи. Сільска територіальна община називалася громадою. З часом значення общини зменшувалося. Але цей процес був нерівномірним. Якщо на Правобережній та Західній Україні вона втратила своє значення вже в XVII-XVIII століттях, то На Лівобережжі вона існувала до XVIII століття. У житті дореволюційного села поряд з офіційним правом зберігало силу і право звичаєве. Існувало два типи громадського землеволодіння - громадсько-подушний і громадсько-подвірний. Періодичні переділи землі були великою подією в селі. Громада мала право при несправній сплаті податків відібрати частину землі в одного господаря і передати іншому. У користуванні громади знаходилися спільні ліси, водоймища, пасовища. Громада контролювала проведення ярмарків, корчем, базарів. Вона слідкувала за станом доріг, мостів, громадських будівель. Кругова порука мала місце при відбуванні казенних повинностей.
Члени громади спільно наймали пастухів для догляду за стадом. Платили пастуху як в грошовій, так і в натуральній формі. Крім того, господарі по черзі давали пастуху одноденний харч.
Для оранки важких грунтів інколи необхідно було впрягати три-чотири пари коней. В таких випадках селяни об’єднувалися для спільної обробки землі. Розповсюдженою була форма допомоги на відробіток, тобто люди працювали по черзі один за одного.
Важливу роль у громадському житті відігравала церква, відвідання якої вважалося обов’язком кожного християнина. За цим стежили представники духовенства. Але вони самі відзначали, що люди ходять не “в церкву” а “під церкву”, тобто поспілкуватись, почути останні новини. Своєрідним клубом була корчма. Сюди збиралося в години дозвілля все село. Тут же у корчмі укладалися різні усні угоди, які скріплювалися рукобиттям та могоричем. Статевікова диференціяція в селі була чітко визначена. Вона регулювала розподіл праці, права і обов’язки, регулювала норми поведінки. Панував патріархат, наприклад жінки не могли входити до виборних оргнів громади.
У окремі громади збиралась молодь. З такої парубочої громади обирався ватажок, який захищав інтереси громади, організовував дозвілля. Менш чіткою була організація дівочих громад, які поступово зливалися з парубковими. Улітку молодь вечорами збиралась у загальноприйнятих місцях на розваги і танці, а в холодний час - у спеціально найнятих хатах на вечорниці.
3.1 Календарні свята та обряди
Календар свят визначався аграрним устроєм життя. Селяни нерідко замовляли хресний хід і молебень у полі до початку оранки, сівби, перед початком жнив. Відмічали день святого, ім’ям якого був названий місцевий храм.
Святом, коли “вводиться літо в зиму”, вважали Введення(21 листопада). На введення стежили, щоб до хати не зайшла першою особа жіночої статі - це приносило негаразди.
Свята Катерини (24 листопада) і Андрія (30 листопада) слугували немов би репетицією до наступних різдвяно-новорічних свят. На Катерину ворожили про майбутню пару в шлюбі. На Андрія проводилися великі вечорниці. В ніч на Андрія дозволялися жарти та навіть хуліганські вчинки, такі як замикання дверей хати ззовні, затикання комина, та інші.
На дванадцятиденні свята (Різдво, Новий рік та Хрещення) проводилося багато магічних ритуалів, що за віруваннями повинні були забезпечити людям вдачу наступного року. На Різдво колядували, на Новий рік щедрували. Ходили по хатах, співали, славили господарів, бажали їм щастя, добробуту, за що отримували певну винагороду. По хатам ходили з вертепом, де ставилися такі собі лялькові вистави, або ж влаштовували ритуальну гру-виставу «Коза», яка символізувала кругообіг часу.
На початку весни (кінець лютого - початок березня) відзначали Масляницю - прихід весни. На масляну готували млинці, вареники, куштували горілку, ходили в гості один до одного. На Масляницю парубки та дівчата, що не оженилися восени, тягнули колоду. До них прив’язували колоду або стрічку та вимагали могорич.
Перед Паскою фарбували яйця, випікали паску, начиняли ковбаси, готували інші страви для великодньої вечері. У святкові дні відбувалися триденні народні гуляння, які відбувалися на майдані біля церкви. В ці дні всім дозволялося дзвонити у церковні дзвони. Першу неділю після Великодня вшановували пам’ять померлих. Йшли на кладовища провідувати мертвих, туди ж несли їжу. Обідали на могилах. У цей день годували старців та роздавали милостиню «за упокій душі».
Завершення весни і початок літнього періоду пов’язувався із Зеленими святами (Трійця). В ці дні хату та господарські будівлі обов’язково прикрашали зеленими гілками. Відвідували померлих на кладовищах.
Купала відзначали 24 червня. Напередодні діди примітивними способами розводили вогнища. Вважалося, що ці вогнища мають цілющу силу. Через них стрибали для того, щоб очиститися, вилікуватися від хвороб. На Купала багато ворожили «на майбутнє», збирали трави, що повинні були захищати від відьом.
Після закінчення жатки святкувався обжинок. З останнього колосся жниці робили сніп і вінок, які передавалися господарю садиби, в якій святкували. З цього снопу розпочинали наступну сівбу. Так замикався календар свят аграрної культури українців. Узагальнюючим виразом святинь народу є таким чином його Свята. Обрядовість їх обов’язково має звичаєвий характер і включає, як правило, усі названі вище складові. Свята народу займають свої відповідні місця в календарі, значення якого для збереження світогляду народу, систематизації Свят, визначення їх місця у збереженні звичаєвості переоцінити неможливо. Особливо ж важливим календар є для тих спільнот, життєдіяльність яких проходить у гармонії з природою і не тільки залежить від природних циклів, але й визначається ними. Це, в першу чергу, стосується тих народів, праця яких пов’язана з Землею, вирощуванням рослин і тварин. Спосіб мислення, ритм життя, обрядовість свят цих народів нерозривно пов’язані з визначальними природними циклами, розташуванням Сонця та Місяця, сузір’їв, що знаходить відповідне місце у календарі.
Саме такий космічно-природний і одночасно святково-трудовий календар створили хлібороби першої на Землі держави Аратта. В цьому календарі були закріплені основні світоглядні засади Наших Предків, їх розуміння філософії життя, визначальні Свята та їх обрядовість, тобто все те, що слугувало фундаментом Віри Наших Предків, складало Звичай їхнього життя. Засади цього календаря зафіксовані в найпершому в світі літопису – літопису Кам’яної Могили, на прекрасному посуді трипільської археологічної культури (тієї ж Аратти), у священних гімнах арійської Рігвіди тощо.