Серед найголовніших з них є численні порушення чинного національного законодавства про охорону праці - з одного боку, та наявність ряду суттєвих недоліків у цьому законодавстві - з іншого боку. Зрозуміло, що досягти істотного поліпшення ситуації з охороною праці можна лише за умови, коли одночасно із заходами щодо забезпечення поступового зростання економіки держави буде вжито ефективних заходів до усунення зазначених недоліків за обома напрямами.
Серйозну тривогу викликає стан охорони праці у сфері малого бізнесу: на приватних, орендних, малих підприємствах, у кооперативах та фірмах, де працюють понад 7 млн. чол., служби охорони праці практично відсутні, а умови й стан безпеки праці постійно погіршуються [26].
Існування на підприємствах різних форм власності значної кількості виробництв з високоінтенсивною та важкою працею, шкідливими умовами праці, несприятливими технологічними режимами та наднормовими роботами, зростання кількості регіонів, де населення проживає в екстремальних екологічних умовах, що поєднуються з низьким рівнем соціально-побутового та медичного обслуговування, викликають перенапруження трудового потенціалу країни, а в багатьох випадках і скорочення його відтворення. Збільшилася кількість захворювань, з'явилися нові хвороби, зросла смертність, скоротилася середня тривалість життя.
Стабільна тенденція зростання техногенного ризику для життя та здоров'я людей висуває проблему вдосконалення системи організації та управління безпекою життєдіяльності населення України. І тут слід зазначити, що серйозним недоліком є те, що сьогодні питаннями безпечної життєдіяльності роз'єднано займаються різні відомства та служби.
Протягом останніх років постійно зростають ризики виникнення техногенних аварій і катастроф, загибелі або травмування чи заподіяння шкоди здоров'ю громадян внаслідок недосконалості техніки і технологій, зношеності застосовуваних машин, механізмів, устаткування та інших технічних засобів праці (яка в ряді галузей народного господарства досягла 80 відсотків), масових порушень експлуатації цих засобів, недоліків у нормативно-технічній документації, в організації державного нагляду та контролю за виконанням вимог безпеки на всіх стадіях життєвого циклу промислової продукції, у проведенні її перевірки, випробувань, експертизи, сертифікації тощо.
Кожний шостий нещасний випадок із смертельними і важкими наслідками трапляється з технічних причин [26].
Чинне законодавство недосить повно і комплексно охоплює проблему безпечності промислової продукції, що є технічними засобами праці.
Враховуючи ринкові перетворення, що відбуваються в Україні, а також прагнення нашої держави інтегруватися як повноправний партнер у європейське та світове співтовариство, набуває великого значення і потребує вирішення проблема підвищення конкурентоспроможності вітчизняної промислової продукції на внутрішньому та зовнішньому ринках, а також заборони постачання на територію України неякісної промислової продукції іноземного виробництва.
Для реалізації вищезазначених проблем опрацьовується законопроект "Про безпечність промислової продукції", який охоплює практично всі технічні засоби праці, що використовуються на виробництві.
Об'єктом правового регулювання цього законопроекту є відносини між усіма учасниками життєвого циклу промислової продукції (розробниками, виробниками, користувачами, постачальниками, монтажними, пусконалагоджувальними, ремонтними та іншими організаціями), включаючи фізичних осіб-підприємців, безпосередньо заінтересованих у безпечності промислової продукції.
Соціально-економічний ефект, що очікується внаслідок підвищення рівня безпечності машин, механізмів, устаткування, інших технічних засобів праці, полягатиме у суттєвому зниженні людських та матеріальних втрат, зростанні конкурентоспроможності промислової продукції вітчизняного виробництва, і як наслідок, у збільшенні обсягів її експорту та поступовому зміцненні економічного потенціалу держави, підвищенні рівня соціального захисту громадян, а також захисту прав і інтересів підприємців у випадках заподіяння їм шкоди внаслідок виготовлення або допуску до експлуатації небезпечної техніки.
На жаль, проблеми охорони праці в економічних і соціальних програмах на сьогодні не є пріоритетними. Як наслідок - високий виробничий травматизм і профзахворюваність.
Ризик стати жертвою нещасного випадку на виробництві або постраждати від профзахворювання в Україні у 5 - 8 разів вищий ніж у розвинутих країнах. На наших підприємствах травмується щорічно 65 тис. чол., з них 1,9 тис. гине, понад 6 тис. набувають профзахворювання, 10 тис. чол. стають інвалідами. Як наслідок - людина втрачає можливість заробляти гроші на себе і для своєї сім'ї [26].
Відмова від адміністративно-командної системи закономірно супроводжується руйнуванням старих управлінських зв'язків. Цей процес охопив і охорону праці.
Що мається на увазі?
По-перше, в нових соціально-економічних умовах роль держави суттєво змінюється. За державою закріплюються законодавчі функції, створення на державному рівні ефективних систем управління охороною праці, соціального захисту постраждалих на виробництві і контроль за їх функціонуванням.
По-друге, відбуваються значні зміни в галузевому управлінні охороною праці. Перехід до функціонального принципу ліквідує напрацьовану роками вертикаль відповідальності.
За таких умов основними суб'єктами господарської діяльності залишаються самі підприємства, кількість яких з урахуванням розвитку малого і середнього бізнесу зростатиме.
Значні суми відшкодування шкоди та одноразової допомоги потерпілим не призвели до посилення економічної відповідальності підприємств, а навпаки, стали причиною серйозних конфліктів у шахтарських та інших трудових колективах з травмонебезпечними і шкідливими умовами праці, які призводять до великої кількості випадків травмування з наступною інвалідністю або зі смертельними наслідками.
Адміністрація таких підприємств, не дбаючи про заходи щодо поліпшення безпеки праці та зменшення ступеня ризику для життя і здоров'я людей, висловлює на всіх рівнях лише обурення значними розмірами пільг для потерпілих, внаслідок чого вугілля за своєю вартістю (на яку переносяться ці витрати) стає ледь не золотим, а обігових коштів не вистачає не лише для відшкодування шкоди, а й для своєчасної виплати заробітної плати.
По-третє, з появою різних форм власності багато підприємств виходить з-під фінансового захисту держави.
За чинним законодавством усі витрати, пов'язані з нещасним випадком, несе те підприємство, де трапилася ця трагічна подія. Тобто трудовий колектив залишається наодинці зі своєю бідою, бо фінансові можливості невеликих підприємств відомі.
Практика показує, що в таких ситуаціях деякі з них швидко ліквідуються, залишаючи напризволяще потерпілого та його сім'ю, деякі стають банкрутами, а люди, які там працюють, - безробітними, інші підприємства, беручи кредити, стають багаторічними боржниками з усіма негативними наслідками, що звідси випливають.
Це ж стосується великих і середніх підприємств з підвищеним рівнем професійного ризику (вугільна, гірничодобувна, хімічна та інші галузі), які неспроможні самостійно нести весь тягар виплат потерпілим на виробництві чи їхнім сім'ям.
Надання їм у цьому допомоги підприємствами інших галузей - давня світова практика.
У більшості розвинених країн державна соціальна політика базується на суспільній думці про те, що жертви війни або праці повинні мати право на особливі переваги в соціальному захисті.
Отже, система індивідуального - безпосередньо підприємствами - відшкодування збитків потерпілому, яка застосовується у нас зараз, не тільки не дає можливості реалізувати в нашій країні зазначене положення, але, навпаки, погіршує життя людей, які постраждали на виробництві, тому що ця система залишається в правовому, організаційному, економічному та соціальному плані вкрай недосконалою.
Вона не вирішує низки таких питань:
- компенсація матеріальних збитків потерпілим при банкрутстві та закритті підприємств, у разі їх фінансової неспроможності;
- медична, професійна та соціальна реабілітація потерпілих;
- працевлаштування інвалідів праці, надання їм допомоги в подоланні труднощів побутового характеру, залученні їх до громадського
- життя тощо.
Усе це порушує принципи соціального гарантування, рівності прав та відповідальності.
Закон України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" від 23 вересня 1999 р. усуває зазначені недоліки.
Він регулює взаємовідносини:
à потерпілих на виробництві, роботодавців і страховика з питань відшкодування шкоди, заподіяної життю і здоров'ю працівника під час виконання ним трудових обов'язків;
à роботодавців і страховика з питань усунення шкідливих і небезпечних виробничих факторів.
Основними принципами Закон проголошує:
Þ обов'язковий порядок страхування всіх працівників, учнів та студентів навчальних закладів, коли вони набувають професійних навичок, а також добровільність страхування для осіб, які забезпечують себе роботою самостійно;
Þ сплату страхових внесків тільки роботодавцями;
Þ формування і витрачання страхових коштів на солідарній основі;
Þ управління страхуванням представниками працівників, роботодавців та державних органів на основі соціального партнерства і на паритетних засадах під наглядом держави;
Þ економічну заінтересованість суб'єктів страхування в поліпшенні умов та безпеки праці;
Þ надання державних гарантій застрахованим громадянам у реалізації їх прав.