Суспільна небезпека злочину визначається залежно від форм провини, мотивів і цілей. Деякі діяння зізнаються суспільно небезпечними тільки при наявності навмисної провини (наприклад, готування, замах, співучасть або причетність), або спеціальної мети (ст. 307 КК), або особливих мотивів (зловживання владою або службовим становищем). Злочину, зроблені по необережності, являють собою меншу суспільну небезпеку, чим злочину, зроблені навмисне. У тих випадках, коли мотив і ціль здійснення злочини безпосередньо зазначені в законі, вони враховуються судом при кваліфікації діяння. У всіх інших випадках вони враховуються судом при призначенні покарання.
Ознаки, що характеризують суб'єкт злочину, також впливають на суспільну небезпеку. По-перше, у КК передбачається ряд з, суб'єктом яких може бути тільки особа, наділене спеціальними ознаками (військовослужбовці, посадові особи й т.д.). У той же час знижується суспільна небезпека вчиненого, якщо діяння зроблене неповнолітнім, жінкою, що перебуває в стані вагітності, особою, що перебуває під впливом сильного щиросердечного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями з боку потерпілого, під впливом погрози, примуса або в силу матеріальної, службової або іншої залежності (ч. 1 ст. 66 КК). По-друге, особа, що зробила діяння, що містить ознаки злочину, може бути звільнене від кримінальної відповідальності, якщо буде визнано, що на момент розслідування або розгляду справи судом, особа перестало бути суспільно небезпечним. Про втрату особою суспільної небезпеки свідчать не тільки об'єктивні умови його життя, але і його діюче каяття після здійснення злочину, а також його зразкове поводження й чесне відношення до виконання своїх професійних і суспільних обов'язків. Характер змін, що відбулися в обстановці, у якій перебуває особа, що зробив злочин, може бути різним, але у всіх випадках вони повинні розривати ту сукупність причин й умов, у якій було зроблене злочин, і виключати можливість здійснення даною особою нових злочинів надалі . Наприклад, звільнення винного з посади, з використанням якої був зроблений злочин; припинення подружніх відносин, ускладнення яких послужило психологічною причиною злочину й т.п. По-третє, особа, що зробила діяння, що містить ознаки злочину, що не представляє великої суспільної небезпеки, може бути звільнене від кримінальної відповідальності. При цьому діяння, за яке особа звільняється від кримінальної відповідальності, зізнається злочином. В основу такого рішення вкладається відсутність серйозної суспільної небезпеки особистості, оскільки дана особа може виправитися без застосування покарання.
Суспільна небезпека має характер і ступенем суспільної небезпеки. Характер суспільної небезпеки, як якісна категорія, визначає, насамперед , ту або іншу групу суспільних відносин, на яку зазіхає злочин. Про характер суспільної небезпеки можна судити по значимості суспільних відносин, на які зазіхає злочин. [6]
Ступінь суспільної небезпеки злочину являє собою кількісне вираження порівняльної небезпеки аналогічних діянь однієї й тієї ж групи злочинів. Ступінь суспільної небезпеки залежить від форми провини, мотиву й мети, способу зазіхання, місця, обстановки й стадії його здійснення, ваги наслідків, що наступили, і інших обставин, при яких воно було зроблено.
Відсутність суспільної небезпеки діяння означає його незлочинність і некараність. Наявність же в діянні лише формальних ознак якого-небудь злочину не служить підставою визнання його злочином. Як показує практика нормотворчості в області юридичної відповідальності, далеко не всі суспільно небезпечні діяння законодавець по тим або інших причинах визнає злочинами, тобто не з усіма вважає потрібним боротися мірами карної репресії. Однак від того, що законодавець, за якимись причинами, не визнає те або інше суспільно небезпечне діяння злочином, це діяння не перестає бути суспільно небезпечним.
Наступною обов'язковою властивістю злочину є його карна протиправність. Це юридичне (на відміну від соціального) властивість діяння. Вона являє собою: а) заборонність; б) погрозу покаранням.
Карна протиправність юридично виражає в карному законі суспільну небезпеку й винність діяння. Вона похідна від них як оціночно-нормативна ознака злочину. Тільки суспільно небезпечне й винне діяння зізнається кримінально протиправним.
Ці положення завжди вважалися загальновизнаними, однак у саме останнім часом зненацька стали піддаватися спростуванням. Так, у курсі лекцій А.В.Наумова висловлюється необхідність "змінити традиційне для радянського карного права співвідношення матеріальної й формальної ознак у визначенні злочину. Необхідно дійсно відмовитися від прийнятого трактування взаємозв'язку цих ознак, коли в основу визначення кладе матеріальна ознака (суспільна небезпека), а формальна ознака (кримінальна відповідальність) оголошується похідним від нього. Видимо, у правовій державі перше місце повинен займати ознаку протиправності".
Характеристика карної протиправності в Кримінальному кодексі України г. є, безсумнівно, більше зробленої, ніж у Кримінальному кодексі УРСР. В останньому карна протиправність представлялася як передбачуваність діяння карним законом. Однак у тоді карному законодавстві, що діяло, наприклад, у Законі про кримінальну відповідальність за військові злочини 1958 р., відповідно в главах КК про військові злочини передбачалися норми не кримінально-правові, а дисциплінарно-правові. У ряді статей говорилося, що відповідне діяння при пом'якшувальних обставинах тягне застосування мір дисциплінарного уставу. Такі діяння являли собою типові дисциплінарні провини. Тим самим створювалася колізійність норм карного й дисциплінарного законодавства, злочинів і провин.
Виключені також норми з адміністративною преюдицієй, згідно яким злочином визнавалося діяння після його адміністративної караності протягом календарного року. Тим часом жодне адміністративне правопорушення не має специфічну кримінальну властивість діяння - суспільною небезпекою. Тому кількість правопорушень не здатно перерости механічно в нову якість - злочин.
Заборона суспільно небезпечного й винного діяння встановлюється винятково кримінальним кодексом, а не яким-небудь іншим, навіть федеральним законом. Повна кодифікація кримінально-правових норм, як раніше відзначалося, - обов'язкова умова принципу законності. Тому ніяк не можна погодитися із твердженням, начебто "стосовно до поняття злочину мова повинна йти не про кримінально-правовій забороні, а про заборону в широкому змісті, тобто будь-якими галузями права, у тому числі в деяких випадках і карному праві, мораллю, правилами гуртожитку, технічними нормами, нормами безпеки й ін.
Визначення карної протиправності як заборони Кримінальним кодексом і тільки їм відповідає Конституції, найдавнішому принципу "nullum crіmen sіne lege", міжнародному карному праву. [6]
У санкціях фіксується саме погроза покаранням, а не реальне покарання, що у конкретному випадку може й не піти. І вона є властивістю карної протиправності злочину. Караність діяння як погроза, можливість покарання, передбачена в санкції кримінально-правової норми, не повинна змішуватися з покаранням - караністю, що є наслідком здійснення злочину й тому в нього не входить. От чому при звільненні від кримінальної відповідальності й покарання із заміною їх іншими кримінально-правовими мірами не відбувається декриміналізації, тобто перекладу злочину в розряд провин. Обов'язкові ознаки злочину - суспільна небезпека, винність і карна протиправність, тобто заборона діяння під погрозою покаранням, що втримується в санкціях відповідних кримінально-правових норм, у таких випадках у наявності.
Аргументація, при якій протиправність оголошується первинної, а суспільна небезпека вторинної, непридатна власне кажучи, методологічно збиткова, політизована всупереч конституційному встановленню про ідеологічний і політичний плюралізм. Діалектика взаємодії об'єктивного явища і його суб'єктивної оцінки, у цьому випадку законодавцем, незмінна: первинно об'єктивне, суб'єктивне похідна від нього, однак перебуває в тісній взаємодії об'єктивного й суб'єктивного при сильному (іноді вирішальному) впливі суб'єктивного (у нашому випадку - карної політики) на об'єктивне
Первинність і похідність властивостей злочину по природі й механізму криміналізації не слід ототожнювати з їхньою значимістю для змісту злочину. Суспільна небезпека, винність, карна протиправність - рівновеликі, рівнозначні властивості злочину. Відсутність кожного з них виключає наявність злочинного діяння. І те, що у визначенні злочину спочатку сказано про винність і суспільну небезпеку, а потім про карну протиправність, таку рівнозначність аж ніяк не спотворює. Можна було б переставити місцями характеристику властивостей злочину, наприклад, визнати таким заборонене під погрозою покарання суспільно небезпечне й винне діяння..
Набагато більшої уваги заслуговує широко вживане в теорії слово "формальний" і часто використовуваний у законодавстві й на практиці термін "ознака" злочину. На неточність терміна "формальний злочин" уже вказувалося в літературі.
Давно прийшов час відмовитися від терміна "формальний" як досить що неточно відбиває найважливішу юридичну властивість злочину - карну протиправність. Замість нього слід уживати термін "юридичне" властивість злочинного діяння".