Проте у цьому разі йдеться не про характеристику суб'єктного складу правовідносин представництва, а про визначення змісту цих правовідносин, кола тих прав і обов'язків, що мають їх учасники.
Представниками можуть бути і фізичні, і юридичні особи.
Оскільки ст.ст.91, 92 ЦК не встановлюють спеціальної цивільної правоздатності та дієздатності юридичної особи, вона може мати такі самі права й обов'язки як і фізична особа, за винятком тих, що пов'язані з природними властивостями людини.
Юридичні особи мають право виконувати функції представника у будь-яких випадках, якщо це не суперечить їхній правоздатності, визначеній законом та їх установчими документами. Так, наприклад, не може бути представником при вчиненні правочинів з купівлі-продажу нерухомості банк або торговець цінними паперами, оскільки закон не дає їм права займатися представницькою діяльністю у вказаній сфері. Здійснення фізичними та юридичними особами представництва з окремих видів діяльності, які вимагають наявності відповідних ліцензій, можливе лише після одержання такої ліцензії. Наприклад, не можуть здійснювати представницькі дії за договором доручення щодо укладення правочинів з цінними паперами юридичні особи, які не мають відповідних ліцензій на здійснення такого виду діяльності [11].
Третьою особою (тією, з якою представник укладає правочини від імені та в інтересах того, кого представляє) може виступати будь-який суб'єкт цивільного права. Від нього вимагається лише наявність дієздатності, достатньої для прийняття на себе прав або обов'язків, які виникають внаслідок здійснення представником відповідного правочину або іншої юридичної дії. Нестача правосуб’єктності третьої особи може бути заповнена за рахунок наявності у нього власного представника.
Об'єктом правовідносин представництва є юридичні дії (послуги), здійснювані представником.
Незважаючи на те, що в ст.ст.237-239 ЦК згадується лише про вчинення представником правочинів, представники здійснюють й інші юридичні дії або фактичні дії, що мають юридичне значення (наприклад, дії фактичного характеру, пов'язані з виконанням доручення: підготовка та передрук документів, їх доставка за певною адресою тощо). Тому об'єктом правовідносин представництва слід вважати дії представника, а також результат цих дій, передбачені угодою сторін, які стали підставою виникнення зазначених внутрішніх правовідносин представництва.
Права і обов'язки учасників правовідносин представництва. Головним суб'єктивним правом особи, яку представляють (принципала), є право на представництво і захист його інтересів представником перед усіма третіми особами або стосовно конкретних третіх осіб, вказаних у договорі про представництво. Цьому суб'єктивному праву того, кого представляють, відповідає обов'язок представника діяти відповідно до умов угоди, укладеної між ним і принципалом.
Основним суб'єктивним правом представника є надане йому принципалом повноваження діяти від імені останнього у відносинах з третіми особами.
Існує точка зору, згідно з якою повноваження представника є суб'єктивним правом, якому не відповідає конкретний обов'язок якої-небудь особи — ні особи, яку представляють, ні третіх осіб.
Однак така позиція здається хибною. Адже повноваженню як суб'єктивному праву представника у внутрішніх правовідносинах добровільного представництва відповідає обов'язок принципала прийняти виконане, зокрема, прийняти на себе наслідки угоди, укладеної представником з третьою особою у межах повноважень. Може існувати також обов'язок принципала надати представникові документи, необхідні для здійснення представництва (видати довіреність, товарно-розпорядчі документи тощо). Отже, внутрішні правовідносини добровільного представництва, як і кожні правовідносини, характеризуються взаємністю прав та обов'язків їх суб'єктів.
В силу зовнішнього відношення представництва представник зобов'язаний:
1) інформувати третю особу про представницький характер своєї дії (інформаційний обов'язок);
2) надати докази наявності й змісту повноваження.
Нездійснення першого обов'язку покладає юридичні наслідки дій представника стосовно третьої особи безпосередньо на представника, нездійснення другого — може спричинити небажання третіх осіб мати справу з представником, тобто перешкоджає реалізації повноваження [16.С.234-235].
Отже, сутність зовнішнього відношення представництва полягає в обміні певною інформацією, що дозволяє віднести його до організаційно-немайнових зв'язків. Реалізація цього відношення створює можливість реалізації повноваження.
Оскільки внутрішні й зовнішні відносини представництва взаємопов'язані і взаємозумовлені, це створює можливість виникнення внаслідок їх реалізації правового зв'язку між тим, кого представляють, і третьою особою.
Розділ 2. Підстави виникнення та види представництва
2.1 Підстави та види представництва
Право на вчинення дій від імені іншої особи може ґрунтуватися на різних юридичних фактах, з якими закон (ч. З ст.237 ЦК) пов'язує виникнення повноваження.
Такими юридичними фактами (підставами виникнення повноважень) можуть бути:
1)договір (наприклад, договір доручення);
2)закон (батьки є представниками своїх малолітніх дітей за законом);
3)акт органу юридичної особи (призначення на певну посаду, пов'язану із здійсненням представницьких дій);
4) інші підстави, встановлені актами цивільного законодавства (наприклад, факт спільного ведення господарства, спільності майна: при здійсненні одним з подружжя правочинів для спільною сімейного господарства, він виступає як особа, що діє від імені і в інтересах також іншого з подружжя, бо згода останнього па здійснення такого правочину припускається, за винятком правочинів, що виходять за межі дрібних побутових) [7.С.98].
Залежно від особливостей суб'єктного складу правовідносин представництва та значення волевиявлення учасників внутрішніх правовідносин представництва у цивілістичній літературі традиційно найчастіше виокремлюють два види представництва:
1)добровільне, що ґрунтується на волевиявленні довірителя, яким визначаються повноваження представника;
2)обов’язкове,яке зумовлене законом і не залежить від волі того, кого представляють.
Водночас деякі правознавці, використовуючи ті самі критерії класифікації, виокремлюють також додатково третій вид представництва — добровільно-обов'язкове, маючи на увазі таку ситуацію, коли правовідносини представництва встановлюються добровільно, але обсяг повноважень визначається не угодою сторін, а приписом закону або адміністративного акта (наприклад представництво подружжям одне одного).
Але, як свідчить детальний аналіз цього питання, таке добровільно-обов’язкове представництво все ж таки має за основу або вільне волевиявлення учасників майбутніх правовідносин представництва (підкреслюється вказівкою на те, що такі відносини тут встановлюються добровільно), або вказівку закону, що передбачає виникнення правовідносин представництва. Тому тут все ж таки має йтися або про добровільне представництво зі спеціальними властивостями здійснення, або про обов'язкове представництво, що має у конкретному випадку деякі особливості виникнення [13.С.31].
Часто представництво також поділяється на види з врахуванням підстав виникнення внутрішніх його правовідносин, тобто тих обставин, з якими закон пов'язує встановлення представництва.
Підставами виникнення представництва згідно з ч. З ст. 237 ЦК України є: договір, закон, акт органу юридичної особи, а також інші підстави, встановлені актами цивільного законодавства. Наприклад, виникнення повноважень закон пов'язує з фактом спільного господарювання, спільності майна: при вчиненні одним з подружжя правочинів для спільного сімейного господарства, він виступає як особа, що діє від імені і в інтересах також іншого з подружжя, бо згода останнього на вчинення такого правочину припускається.
Деякі автори на тій самій підставі виділяють інші три види представництва:
1)договірне (добровільне);
2)службове;
3)законне — таке, що ґрунтується на акті державного органу або органу місцевого самоврядування [1.С.608-610].
Проте така класифікація представництва залежно від підстав його виникнення здається не надто вдалою.
По-перше, тому що саме поняття «підстави виникнення представництва» не досить чітко окреслене у законі і навряд чи може бути точно і вичерпно сформульоване у правовій доктрині. Так, у ч. З ст. 237 ЦК України зазначається, що виникнення представництва можливе з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства. Але поняття «цивільне законодавство» у главі І книги першої ЦК України трактується дуже широко, охоплюючи не лише закони та інші акти законодавства, підзаконні нормативні акти, а й договори, звичаї тощо (статті 4—7 ЦК України).
Отже, виникають питання: чи можна вважати законним представництво, яке ґрунтується на приписі підзаконного акту; чи може виникати представництво на основі звичаїв ділового обороту; чи вважається законним представництво, яке здійснюється на підставі засновницького договору, що за своєю сутністю є корпоративною нормою, тощо. Очевидно, запропонувати коректну відповідь тут неможливо.
По-друге, у запропонованій класифікації залишається без відповіді питання про те, куди має бути віднесене представництво, що виникає на підставі юридичного факту (факту народження дитини від даних батьків і припису закону, рішення суду про визнання особи недієздатною і встановлення опіки та відповідного припису закону, смерті батьків малолітньої дитини і рішення органу опіки та піклування про призначення їй опікуна). З цих міркувань доцільно надати перевагу традиційному поділу представництва на добровільне та обов'язкове.