2. Завдання і значення курсу історії вчень про державу і право
Історія держави і права, дотримуючись принципу хронології, вивчає структуру, компетенцію, функції органів держави, а також розвиток головних галузей права. Ця дисципліна вивчає право як єдине ціле, державно-правові інститути і правове становище населення у конкретних умовах окремих держав. У літературі є й інші визначення історії держави і права як науки та навчальної дисципліни.
У цьому курсі розглядаються організація влади, державний устрій і становище в ньому особистості, а також первісні основи юриспруденції деяких держав давнини; прослідковується зв’язок права з іншими соціальними нормами, їх вплив на юридичний побут давніх цивілізацій. Знання політичних систем, законів минулого підносить правову культуру, розвиває правосвідомість, дає можливість краще зрозуміти значення державно-правових інститутів у житті суспільства. Таким чином, завданням курсу історії держави і права є:
- загальна підготовка у питаннях держави і права, вироблення в студентів особливого юридичного мислення, необхідного для засвоєння та застосування права;
- створення необхідних передумов для найкращого засвоєння таких дисциплін, як теорія держави і права, історія політичних вчень, державне та міжнародне право, а також інших юридичних дисциплін, включаючи цивільне, кримінальне право і процес;
- сприяння формуванню наукового підходу до процесів, які відбуваються в іншій країні і в усьому світі;
- розвиток вміння вірно і гуманно оцінювати поведінку людей, які за своїм волевиявленням або випадково стали об’єктом чи суб’єктом державно-правової діяльності.
Важливість вивчення історії держави і права прослідковується в працях відомого польського історика права академіка Ю. Бардаха, який справедливо критикував тих студентів, які, вступивши на юридичні факультети з причин "легкості навчання" ігнорують історію держави і права, вимагаючи викладання тільки спеціальних юридичних предметів. Ці студенти не турбуються про свою культуру, їх мало хвилює те, що історія держави і права не тільки не відділена від позитивного права, але є найкращою передумовою його засвоєння і розуміння.
Історія як наука виникає на початку цивілізації, щоб стати незмінним супутником людини, її вчителем, вихователем. Уже стародавні автори намагались не тільки описати відомі їм факти історії, але і пояснити їх. Разом з тим історія ставала засобом боротьби класів і партій.
Історичне знання досягло великих успіхів протягом XVІІІ, і особливо XІX століть. Завдяки працям вчених-істориків ми дізнались про стародавні цивілізації Сходу, Греції і Риму, про велич Київської Русі.
Місце історії держави і права в системі юридичних дисциплін в основному визначають реалії об’єкта дослідження. Вона визначає різноманітність першопричин виникнення і розвитку держави і права. При цьому особливе значення надається зміні організаційно-виробничої структури суспільства. Стан суспільства значно ускладнюється в період розкладу первіснообщинного ладу, коли виникає загроза його послаблення, розпаду і навіть загибелі. У зв’язку з цим виникає необхідність в особливій, регулюючій силі, яка стоїть над суспільством, забезпечує його життєздатність і цілісність. Цією силою стала держава. У міру поглиблення соціального розшарування населення механізм держави все більше контролюється верхівкою суспільства, яка ставить його на службу в першу чергу власним інтересам. Надалі необхідність держави і права обумовлюється всією сукупністю причин найрізноманітнішого, перш за все, загальнонаціонального характеру. Навіть у країнах, де державна влада особливо інтенсивно використовувалась чи використовується з вузькокласовою, інколи клановою метою, держава, як і основна частина права, зберігає і суспільне призначення: захист від стихійних лих, епідемій, боротьба з кримінальною злочинністю, оборона держави та інші заходи, що відповідають інтересам більшості.
Загальні закономірності розвитку держави і права в кожній країні проявляються неоднозначно. Відповідно “логічний”, тобто загальна закономірність розвитку, та "історичний" вияв цієї закономірності в усій складності приватних модифікацій протягом дуже тривалого історичного часу повністю не співпадають.
Фактично це і визначає взаємозв’язок історії держави і права з теорією держави і права.
Таким чином, історія держави і права досліджує державно-правовий процес у часі і просторі та виявляє конкретно-історичні закономірності, тобто "історичний". Теорія держави і права, спираючись на наукові результати історико-юридичних досліджень, формулює, відкриває найбільш загальні закономірності виникнення, розвитку і функціонування держави і права, тобто “логічний”. Таким чином, науково обґрунтоване розкриття суті державно-правового процесу передбачає тісну взаємодію цих наук.
Це повною мірою стосується і взаємозв’язку історії держави і права з історією політичних та правових вчень, яка вивчає виникнення і розвиток, соціальну ефективність державних та правових вчень в їх історичній конкретності і хронологічній послідовності.Отже, історія держави і права разом з теорією держави і права та історією політичних і правових вчень утворюють групу так званих теоретико-історичних наук, які є теоретичною основою галузевих юридичних наук.
Історія держави і права хронологічно вивчає історію державно-правових інститутів окремих держав у рамках чотирьох основних періодів: історії держави і права Стародавнього світу, історії держави і права в епоху Середньовіччя, історії держави і права Нового часу, історії держави і права Новітнього часу. Ця періодизація відповідає чотирьом основним епохам розвитку світової цивілізації, найважливішою частиною якої є держава і право.
Кожна з даних епох характеризується складністю і неоднозначністю соціально-економічних і державно-правових процесів. Так, у часи Стародавнього світу поряд з рабовласницькими Грецією і Римом існували країни з іншим способом виробництва, що в науці називаються “азіатським”. Це ряд країн Стародавнього Сходу. У багатьох регіонах світу панував первіснообщинний лад. Лише подальший розвиток історії показав, що "азіатський спосіб виробництва" виявився дуже застійним щодо більш динамічного ладу країн Середземномор’я. У підсумку провідною тенденцією розвитку Стародавнього світу ( ІV тис. до н.е. – V ст. н.е.) стало становлення і розвиток рабовласницького суспільства, для Середніх віків (V – XVІІ – XVІІІ ст.) – феодального суспільства, для нового часу (XVІІ – XVІІІ – кінець XІX ст.) – буржуазного суспільства. Новітній час (XX ст.) – це початковий етап сучасної епохи з недостатньо чіткою основною магістральною лінією, але вже відзначеною соціалістичними революціями, появою соціалістичної державності, падінням колоніальних імперій, структурною трансформацією “західного суспільства”.
Використана література:
1. Крывелев И.А. "История религий". М., "Мысль", 1988.
2. Мень А. В. "История религии". М., 1994.
3. Янушевський Г. А. Історія держави і права. К., 2002.