Авторитетність судового рішення, що набрало законної сили, ґрунтується на авторитеті закону, який застосовується ним до конкретних правовідносин: на об'єктивній істині, що розкриває дійсні взаємовідносини сторін, їх права і обов'язки; на авторитеті суду, як органу держави, котрий здійснює правосуддя; на демократичній цивільній процесуальній формі розгляду і вирішення справи. Авторитетність судового рішення забезпечується його правоохоронним, запобіжним і виховним впливом.
Загальнообов'язковість забезпечує впровадження в життя положень рішення. Набравши законної сили, воно обов'язкове для всіх установ, підприємств і організацій, посадових осіб і громадян та підлягає виконанню на всій території України (ст. 124 Конституції, ст. 14 ЦПК).
Загальнообов'язковість виявляється в таких результатах як стабільність і реалізованість.
Стабільність — надання судовому рішенні, що набрало законної сили, такого гарантованого правового режиму, який: а) встановлює неможливість його оскарження з боку заінтересованих осіб і зміну судом, котрий його постановив; б) підкреслює завершеність у розв'язанні рішенням конкретного правового питання; в) характеризує його стійкість. Стабільність забезпечується: незмінністю, неспростовністю, виключністю і преюдиціальністю. Незмінність рішення виникає до набрання ним законної сили і полягає в тому, що після його проголошення суд, який постановив рішення, не має права сам його скасувати або змінити (ст. 213 ЦПК).
Неспростовність рішення — неможливість апеляційного оскарження для сторін та інших осіб, які брали участь у справі, а для прокурора — неможливість внесення апеляційного подання (ч. 1 ст. 231, ст. 290 ЦПК).
Виключність — неможливість для сторін, інших осіб, які брали участь у справі, а також їх правонаступників заявляти в суді ті ж позовні вимоги, з тих же підстав (ч. 1 ст. 231 ЦПК).
Преюдиціальність — обов'язковість фактів і правовідносин, встановлених рішенням суду в одній справі, при розгляді інших цивільних справ, в яких беруть участь ті ж самі особи. Сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть оспорювати в іншому процесі встановлені судом факти і правовідносини (ст. 32, ч. 2 ст. 231 ЦПК).
Реалізованість характеризується як гарантована для захисту права можливість впровадження в життя фактів і правовідносин, визначених рішенням суду, що набрало законної сили. Реалізованість — це здійсненність судового рішення. В юридичній літературі здійсненність ототожнюється з можливістю примусового виконання рішень про присудження, тому не охоплює всіх способів реалізації і всіх видів судових рішень, що набрали законної сили.[8]
Здійсненність за своїм змістом поняття ширше. За нормами ЦПК реалізованість судових рішень забезпечується: добровільним виконанням; примусовим виконанням; обов'язком інших осіб сприяти виконанню (статті ЗО, 53 Закону «Про виконавче провадження»); обов'язком компетентних органів держави провести реєстрацію правового становища громадянина та його майна, встановленого рішенням суду (статті 260, 264,270, 275 ЦПК та ін.). Отже, здійсненність — це гарантована можливість добровільного і примусового виконання рішення суду, а також сприяння інших осіб у його виконанні.
Правова дія здійсненності в часі обмежена процесуальним строком давності примусового виконання рішення, не діє на рішення про стягнення періодичних платежів і про визнання (ст. 21 Закону «Про виконавче провадження»). Для інших наслідків законна сила рішення є безстроковою. Початок дії здійсненності різний: залежно від того, передбачається чи ні судовим рішенням негайне виконання. Здійсненність в розумінні дії в часі має й інші особливості. Коли суд використовує право під час постановлення рішення на відстрочку або розстрочку (ст. 204 ЦПК), то здійсненність виявляється пізніше інших правових наслідків загальнообов'язковості. Властивість дії здійсненності у цих випадках залежить від волі суду, в той час, коли дія всіх інших наслідків законної сили рішення судом не може бути змінена.
Законна сила рішення суду не безмежна, її дія має об'єктивні та суб'єктивні межі. Об'єктивні межі визначаються предметом судового розгляду. Відповідно до ч. 2 ст. 231 ЦПК ними є встановлені судом правовідносини і юридичні факти розглянутої справи. Висновки суду щодо правового питання, яке було передане на його розгляд, закріплюються в мотивувальній частині рішення. Встановлені судом дійсні правовідносини чи факти характеризуються неспростовністю і реалізованістю, які разом з резолютивною частиною набирають законної сили.
Те, що мотивувальна частина судового рішення набирає законної сили, підтверджується правилом ст. 203 ЦПК, яке зобов'язує суд наводити в рішенні обставини справи, що були ним встановлені і відповідні їм правовідносини (п. 6). А також зі ст. 231 ЦПК — про заборону оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням, що набрало законної сили, юридичні факти і правовідносини, які характеризуються преюдиціальністю — не доводяться знову при розгляді інших цивільних справ, в яких беруть участь ті ж самі особи (ч. 2 ст. 32 ЦПК). І факти, і правовідносини фіксуються в мотивувальній частині рішення (п. 6 ст. 203 ЦПК).
Суб'єктивні межі законної сили судового рішення визначаються його дією щодо осіб: сторін та інших осіб, які брали участь у справі, та правонаступників у частині неспростовності, виключності і преюдиціальності.
Здійсненність поширюється на матеріально заінтересованих осіб — сторін, третіх осіб із самостійними вимогами, їх правонаступників, а також третіх осіб без самостійних вимог, проти яких був розв'язаний регресний позов (ст. 109 ЦПК), заявників і заінтересованих осіб у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин, і окремого провадження.
Ухвали суду першої інстанції
Ухвалами вирішуються питання, пов'язані з рухом провадження у справі в суді першої інстанції, різні клопотання і заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, про зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду (ч. 1 ст. 232 ЦПК). Ухвалами суду першої інстанції вирішуються питання, спрямовані на виникнення, розвиток або припинення цивільних процесуальних правовідносин, на створення належних умов для всебічного, повного і об'єктивного розгляду та вирішення справи, на реалізацію і захист процесуальних прав суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин. Для виявлення специфіки ухвал в юридичній літературі наводиться їх класифікація за різними підставами.
Залежно від вирішення вимоги, спрямованої на розвиток провадження у справі, вони можуть бути класифіковані на такі види:
а) ухвали, спрямовані на порушення цивільного процесу в справі (ст. 136 ЦПК), а також в питаннях виправлення описки і явної арифметичної помилки (ст. 213 ЦПК), постановлення додаткового рішення (ст. 214 ЦПК), скасування обмеження дієздатності або поновлення громадянина в дієздатності (ст. 260 ЦПК);
б) ухвали, які забезпечують розвиток процесу в справі, — ними вирішуються окремі процесуальні питання, які виникають під час підготовки справи до розгляду, вирішення судом справи і виконання судового рішення — про притягнення або вступ у справу співучасників, третіх осіб, органів державного управління, про залучення додаткових доказів, призначення експертизи, відкладення розгляду в справі та ін. (статті 143, 149, 173 ЦПК);
в) ухвали, які перешкоджають виникненню цивільного процесу в справі (перетинальні) і дальшому його розвитку (заключні). Перетинальні — ухвали про відмову в прийнятті заяви (ст. 136 ЦПК), зупинення провадження у справі (статті 221-223 ЦПК), залишення заяви без руху (ст. 139 ЦПК); заключними ухвалами закінчується провадження у справі без винесення рішення — закриття провадження у справі (ст. 227 ЦПК), залишення позову без розгляду (ст. 229 ЦПК);
г) ухвали по застосуванню санкцій за цивільні процесуальні правопорушення — про притягнення до штрафної і майнової відповідальності (статті 44, 48, 53, 153, 284 ЦПК та ін.), до кримінальної і громадської відповідальності (статті 44, 58, 117, 167, ч. З ст. 235 ЦПК);
д) ухвали, які сигналізують про порушення законності й істотні недоліки в роботі підприємств, установ, організацій з метою вжиття заходів до їх усунення — окремі ухвали (ст. 235 ЦПК).
Залежно від суб'єктів, які постановили ухвали, їх можна класифікувати на одноособові і колегіальні. Частина 2 ст. 232 ЦПК передбачає, що ухвалу постановляє суд у повному складі, а у випадках, передбачених Кодексом, — суддя одноособове. Все залежить від того, в якому складі розглядається справа. Відповідно до ст. 124 ЦПК суддя одноособове розглядає всі цивільні справи, підвідомчі суду. А справи по спорах про визначення місця проживання і відібрання дитини, встановлення батьківства, виселення, у разі скасування рішення, постановленого одноособове суддею, розглядаються у колегіальному складі. Колегіальне розглядаються й інші справи, передбачені вказаною та іншими нормами ЦПК (статті 243, 248). Отже, при розгляді справи колегіальне ухвали приймаються також колегіальне. Але питання, пов'язані з рухом справи в суді, діями судді по підготовці справи, виконанням судових рішень, вирішуються суддею одноособове, крім випадків, коли вони виникають у судовому засіданні під час розгляду справи у колегіальному складі суддів (ч. З ст. 16 ЦПК).
За процесуальною формою втілення ухвали класифікуються на самостійні і протокольні.
Суд постановляє самостійні ухвали в нарадчій кімнаті, які втілюються в письмову форму окремого процесуального документа, підписуються всім складом суду і приєднуються до справи (закриття провадження у справі — ст. 227 ЦПК та ін.). Протокольні ухвали з окремих нескладних питань суд постановляє, порадившись на місці в судовому засіданні. Вони заносяться до протоколу судового засідання (про порядок допиту свідків, експертів і дослідження інших доказів - ст. 181 ЦПК).