Ключову роль у концепції прав людини грає, на думку В.В. Лазарєва поняття суб'єкта права розроблене в римській юрисдикції. Це поняття було виражено в конструкції юридичної особи.[15] Римськими авторами був заснований і такий істотний аспект правової рівності, як загальність і єдність вимоги закону: «Під чинність закону мають підпадати всі». У феодальному суспільстві права людини стали визначатися його становою приналежністю.
Практичне вираження ідеї загальної рівності людей у стародавності було закріплено в таких актах як «вільності» що являло собою закріплення станових прав і воль. Разом з тим це був історично перспективний напрямок, що зробив вплив на формування конституцій і юридичних конструкцій прав і воль людини.
З погляду історії прав людини слід зазначити певний змістовний зв'язок у цепочці таких актів, як - англійський: Велика хартія вільностей (1215р.), Петиція про право (1628р.), Біль про права (1689р.); американські: Декларація прав Виргімі (1776р.), Декларація незалежності Сполучених Штатів Америки (1776р.), Конституція США (1787), Біль про права (1789-1791гг.); французькі: французька Декларація прав людини й громадянина (1789р.), Загальна декларація прав людини (1948р.), Пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966р.), Пакт про цивільні і політичні права (1966р.).
Нова раціоналістична теорія природного права була розроблена в працях Г. Грація, Б. Спинозы, Д. Локка, Ш. Монтеск'є, Т. Джефферсона і інших мислителів. Теоретичні подання про невідчужуваних, природних правах людини, ув'язані із вченням про поділ влади, зіграли свою роль у процесі констітуалізма і вплинули на державно-правову практику.
Таким чином, різні держави прийшли до визнання основних прав і воль людини по різному: через довгу, часом дуже грубу боротьбу між різними соціальними чинностями, класами, групами, політичними партіями, через зміну, усунення диктаторських, тоталітарних, імперських режимів і структур.
III. Держава й правовий статус особистості
3.1. Співвідношення держави й особистості
Взаємини держави й особистості є показником ступеня демократизації будь-якого суспільного лада. Держава є посередником між особистістю і її волею, отже воля (не у всім, але багато в чому) залежить від характеру держави.
У державно-організаційному суспільстві в системі факторів, що визначають положення людини, саме державі належить важлива роль. Значення держави обумовлене її відносною незалежністю стосовно людини і суспільства, тими важелями вплив на суспільні відносини, якими вона монопольно розташовує.
Стійкий зв'язок людини з конкретною державою знаходить своє вираження в інституті громадянства. Суть громадянства виражається в наявності стійкого політико-правового зв'язку між окремою особистістю і державою. Стан у громадянстві є юридичною й морально-політичною підставою виконувати обов'язки громадянина, користуватися правами і волею, установленими державою для своїх громадян. З погляду відношення держави йіособистості М.Н. Марченко розглядає державу, як необхідні кошти узгодження інтересів різних соціальних груп, особистості, суспільства, як організація підлегла суспільними інтересами і контрольована суспільством. Людина, її основні права і волі розглядаються, кінцева мета втручання в громадське життя і одночасно є межею такого втручання. Ідеї гармонізації відносин особистості і держави знаходять вираження теорії і практиці правової держави.[16]
Характеру взаємини держави є найважливішим показником співвідношень суспільства в цілому, цілей і перспектив її розвитку. Неможливо зрозуміти сучасне суспільство і сучасну людину без вивчень різноманітних відносин людей з державою.
Поряд з тим, що держава проголошує права і волі, воно так само вважає й обмежує права і волі громадян.
Позбавлення права, як міра юридичної відповідальності не може бути застосовна інакше як на підставі їх у порядку, установленим законодавством.
У теж час держава не тільки формулює права й обов'язки особистості, але й несе свої обов'язки, крім того, держава повинна захищати проголошені нею права й обов'язки від порушень.
Людина повинна брати активну участь у виборах важливих державних відносинах і їхній реалізації це випливає з гуманістичних, природних правовідносин держави і укладає в собі ті норми, які укладає справжня демократія. Основною перевагою демократії є те, що вона в стані враховувати об'єктивний склад воль громадян, також вона в стані визнавати
правовий статус людини, що диктується правовою природою суспільних відносин.
Всі сучасні держави в залежності стану притримування основних прав і воль людини можна розділити на: диктаторські; ті які декларують права і волю; ті які дійсно дотримуються повагою прав і воль людини.
3.2. Юридичний механізм забезпечення прав і воль людини
Основними гарантіями прав і воль людини є національна законодавство і сама держава, на території, якої проживає дана особистість. Про це свідчать процедури міжнародного право захисту: особистість може реалізувати своє право на міжнародний захист тільки в тому випадку, якщо вона вичерпала всі внутрідержавні способи, але користуватися таким правом можуть громадяни не кожної держави, а тільки тої, котра визнала юрисдикцію відповідних міжнародних органів. Звідси і випливає необхідність наявність юридичного право забезпечення людини, що повинна існувати в будь-якій державі.
Юридичний механізм забезпечення прав і воль людини - це система ефективних юридичних способів реалізації, охорони і захисту прав і воль людини. Він складається з перерахованих нижче елементів:
1. Національне законодавство, є основою всього юридичного механізму забезпечення прав і воль людини. Позначаючи втримування позитивних законів, будучи їхнім соціальним джерелом, права і воля людини, що перетвориться з можливості в реальність, повинні бути піднесені до рангу юридичних. Тому особливого значення набуває визнання і закріплення в законодавстві основних прав і воль людини відповідно до міжнародно-правових актів.
2. Юридичні процедури реалізації прав і воль людини. Кожне право людини відбувається в конкретному порядку, послідовності. Порядок реалізації яких з них визначається тільки самою людиною. Але значна більшість прав і воль, визнаних і зафіксованих у законодавстві, вимагає встановлення відповідних процедур з боку держави, тому без їхньої допомоги взагалі не можуть бути реалізовані. У таких випадках відсутності надлежной юридичної процедуру перетворює приписання законів про права людини на формальні, декларативні положення. Юридична процедура реалізації прав і воль людини - це встановлена в законі і націлена на придбання людиною конкретних особистих і соціальних цінностей послідовність і погодженість дій уповноваженого і зобов'язаного суб'єктів, а так само обсяг, утримування, форми, способи, методи і строки їхнього здійснення. Існує два види юридичних процедур реалізації прав: процедури пов'язані із правозастосуванням і процедури не пов'язані з ним. Вони відрізняються друг від друга конкретним їхнім утримуванням. Якщо при в становленні першого виду юридичних процедур законодавець повинен у кожному конкретному випадку точно і детально їх позначити, то при в становленні іншого він повинен досягти утворення такої процедури, що дала б особистості найбільш доцільний для неї в даній життєвій ситуації варіант використання свого права.
3. юридичні способи охорони прав і воль людини. Права й волі людини вимагають не тільки гарантії їхньої належної реалізації, а й таких способів, які могли б «відгородити» людину від можливих зазіхань на них. Тому в правовій системі кожної держави існують різні юридичні способи охорони прав і воль людини. При наявності різних правоохоронних способів їх можна розділити на відповідні групи. По-перше, це норми права, які встановлюють:
1) заборони;
2) завдання й компетенцію відповідних органів по охороні прав і воль людини;
3) конкретні міри запобіжних злочинів проти прав і воль людини, їхньої профілактики:
4) міри юридичної відповідальності;
5) конкретний процесуальний порядок застосування запобіжних мер.
По-друге, діяльність компетентних мір. Так діяльність Конституційного суду України - є міра превентивного впливу й спрямована на запобігання неконституційності законів.
По-третє, це правозастосуванні акти, які приймаються для запобігання правопорушень.
Серед правоохоронних способів важливу роль грають міри юридичної відповідальності. Їхнє застосування визнане втримувати правопорушника прав і воль людини в майбутньому, а так само застерегти інших суб'єктів, схильних до правопорушень, від здійснення протиправних дій.
4. Юридичні способи захисту прав і воль людини. У випадки порушення прав і воль людини або виникнення перешкод на шляху їхнього здійснення кожна людина має право на захист з боку держави. Існують різні способи захисту. По формах це: судові, парламентські, адміністративні, контрольно-наглядові, адвокатські способи.
Залежно від мір захисту розрізняють способи:
1) припинення порушених прав і воль людини;
2) ліквідація перешкод для їхнього здійснення;
3) визнання або підтвердження прав;
4) поновлення порушених прав.[17]
Найбільш демократичним і ефективним способом захисту прав, воль і законних інтересів громадян є правосуддя, як проголошено в Загальній декларації людини.
Право на захист служить серйозної юридичної правий, воль і законних інтересів громадян. Воно означає можливість громадянина використовувати надані законом коштів для захисту честі й достоїнства, життя й волі, і ін. від будь-яких зазіхань.