6) Знахідка. Це виявлення речі, що вибула з володіння власника або іншої уповноваженої на володіння особи попри їхню волю. Особа, що знайшла загублену річ, зобов'язана негайно повідомити про це того, хто загубив річ, і повернути йому знайдену річ або заявити про знахідку до міліції чи до органу місцевого самоврядування. Якщо річ знайдено в установі, підприємстві або на транспорті, здати її належить адміністрації відповідної організації. У тому випадку, коли особа, яка загубила річ, не з'явиться протягом шести місяців, річ безоплатно переходить у власність держави.
Слід зазначити, що це положення чинного законодавства також є застарілим. Якщо особа, що знайшла річ, не побажає набути права власності на цю річ, то вона переходить у власність відповідного територіально-адміністративного утворення [1, с. 38].
7) Бездоглядна худоба повертається власнику. У випадку, якщо власник або його місцеперебування невідомі, особа, що затримала худобу, зобов'язана заявити про це до міліції або до органу місцевого самоврядування не пізніше трьох днів з моменту затримки. Ці органи мають вжити заходів до розшуку власника худоби.
Зазначена норма Цивільного кодексу містить явно застаріле правило, згідно якому на час розшуку худоба передається в найближчий колгосп або радгосп. Якщо протягом шести місяців з моменту заяви про затримку великої рогатої худоби і двох місяців — інших тварин, їхній власник не буде виявлений, право власності на цих тварин переходить до колгоспу, де утримується ця тварина, або до держави, що передає його відповідному колгоспу. Дана норма не тільки застаріла морально, але й формально не може бути реалізована, оскільки колгоспів і радгоспів практично не існує, як таких.
У зв'язку з цим виправданим є виникнення після закінчення встановленого терміну права власності на бездоглядних тварин, власника яких не виявлено, у особи, що їх знайшла. Якщо така особа відмовиться від набуття права власності на бездоглядних тварин, вони мають переходити у власність адміністративно-територіального утворення, на території якого виявлені.
8) Виявлення скарбу. Скарб — це зариті в землі або приховані іншим способом гроші чи інші цінності (у тому числі і валютні), власник яких невідомий або в силу закону втратив на них право. На відміну від знахідки, при якій річ із володіння власника або іншої уповноваженої особи вибуває мимо їхньої волі, скарбом можна вважати лише навмисно приховані цінності. Особа, що виявила скарб, зобов'язана здати його державі. При цьому їй видається винагорода в розмірі 25 відсотків від вартості скарбу, крім випадків, коли розкопки і пошук цінностей входять у коло її службових обов'язків [3, с. 78].
Як і норми щодо безхазяйного майна, знахідки і бездоглядної худоби, зазначене правило застаріло і суперечить принципу рівності усіх форм власності. Водночас, формально воно зберігає силу. Проте варто враховувати перспективи зміни цього положення в новому цивільному законодавстві. Зокрема, проект нового ЦК передбачає, що скарб переходить у власність в рівних частках - власникові того майна, у якому скарб був прихований, і особі, що виявила скарб, якщо угодою між ними не встановлено інше. Якщо ж пошук скарбу провадився без згоди власника земельної ділянки або іншого майна, де був схований скарб, то знайдене підлягає передачі цьому власнику.
9) Самочинне будівництво. Такі дії можуть створити право власності на самочинно зведену будівлю у випадку наступного узаконення будівництва у встановленому законом порядку.
10) Приватизація — передача майна держави у власність фізичних осіб. Даний спосіб набуття права власності регулюється значною кількістю нормативних актів.
Оскільки у таких випадках маємо справу з переходом права власності від однієї особи (держави) до іншої, то відносити приватизацію до первинних способів набуття права власності можна, зробивши відповідні застереження. Вони полягають в такому. У випадку приватизації, дійсно, має місце зміна власника і форми власності.
Однак тут не йдеться про звичайну передачу права власності від одного власника до іншого. Насправді відбувається «роздержавлення», оскільки фактично держава відмовляється від правомочностей, котрі вона мала як суб'єкт публічного права, і право власності, як таке, вперше виникає у суб'єктів приватного права.
11) Первинним способом придбання права власності є також набувальна давність.
Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає в особи, що набуло це майно за набувальною давністю, з моменту такої реєстрації.
12) Конфіскацію — безоплатне вилучення майна у власника на користь держави за вироком суду як санкцію за вчинене правопорушення і реквізицію — вилучення державою майна у власника в інтересах суспільства з виплатою йому реальної вартості майна на момент припинення права власності, включаючи і нестримані доходи (ст. 55 Закону «Про власність») відносять іноді до похідних способів виникнення права власності [5, с. 35].
Проте таке рішення здається невиправданим. У цих випадках також йдеться не про приватноправові, а про публічно-правові відношення. Держава (її органи), використовуючи владні повноваження, змінюють правовий режим власності, проявляючи свої якості публічної влади. Тому із деякою мірою умовності конфіскація і реквізиція можуть бути віднесені до первинних способів виникнення права власності.
Розглянувши первинні засоби виникнення права власності, Перейдемо до характеристики способів похідних, при яких право набувача ґрунтується на праві відчужувача.
Такими способами є: придбання майна за договором і в порядку спадкування.
1) Договір, як узгоджене волевиявлення двох осіб, є підставою виникнення права власності в тих випадках, коли в ньому є присутнім намір передачі такого права від відчужувателя до набувача. Це може бути купівля-продаж, дарування, міна і т.п. Якщо такого наміру у сторін нема і йдеться про передачу майна у тимчасове користування, на збереження тощо, то право власності до іншої особи не переходить.
Варто мати на увазі, що деяким європейським системам приватного права відомі так звані «речові договори», суть яких полягає саме у передачі права власності від власника до інших осіб. Такі договори характеризуються відсутністю вказівки на підставу передачі права власності на річ, тобто є за своїм характером абстрактними угодами.
Проте українському цивільному праву такі договори практично невідомі (виняток складає хіба що видача векселя). Тому в договорі має бути зафіксоване не тільки бажання передати право власності на річ іншій особі, але й підстава виникнення зобов'язань (купівля-продаж, міна і т.п.).
У свою чергу, права й обов'язки можуть виникати як з моменту передачі речі (реальні договори), так і з моменту досягнення угоди (консенсуальні Договори).
Отже, при укладенні консенсуальних договорів (купівлі-продажу, міни тощо) права й обов'язки сторін виникають і до передачі речі. Проте виникають лише зобов'язальні, відносні правовідносини. У той же час, речові правовідносини (відношення власності на річ) не виникають, якщо договором або законом не встановлене інше [4, с. 60].
Практично це має ті наслідки, що власник, який уже продав, але ще не передав свою річ, зберігає право власності на неї до моменту передачі. Отже, на ньому за загальним правилом продовжує залишатися ризик випадкової загибелі речі. Крім того, він зберігає можливість повторного продажу речі, здійснюючи своє право розпорядження річчю. У такому випадку покупець може позивати проти продавця з невиконання договору купівлі-продажу, вимагати відшкодування збитків, стягнення санкцій, передбачених договором і т.п. Проте він не може зажадати від набувача речі, щоб той передав йому цю річ, як придбану раніше ним (першим покупцем).
2) Спадкування. Перехід права власності в порядку спадкування можливий за заповітом або в силу прямої вказівки закону. У цих випадках підставою виникнення права власності у спадкоємця є юридична сукупність: 1) смерть спадкодавця + заповіт + прийняття спадщини спадкоємцем; або 2) смерть спадкодавця + прийняття спадщини спадкоємцями за законом.
Спадкове право відповідно до пандектної системи складає самостійний розділ цивільного права.
1. Голяк Л.В., Мацко А.С., Тюріна О.В. Порівняльне правознавство. — К.: МАУП, 2004. — 200 с.
2. Дмитрієв А.І., Шепель А.О. Порівняльне правознавство. — К.: Юстініан, 2003. — 184с.
3. Корчевна Л.О. Проблема різноджерельного права: Дослід порівняльного правознавства. — К.: Інститут держави і права ім.В.М.Корецького НАН України, 2004. — 360с.
4. Кресін О.В., Кресіна І.О., Батанов О.В., Бігич О.Л., Проценко І.М. Порівняльне правознавство. Порівняльна політологія. — К., 2002. — 311 с.
5. Ткаченко В.Д., Погребняк С.П., Лук'янов Д.В. Порівняльне правознавство. — Х.: Право, 2003. — 274с.