Зовнішньоекономічні зв'язки, насамперед зовнішня торгівля, набули для Японії особливого значення. Імпорт сировини, якої у країні майже немає, відбувається за низькими цінами, головним чином, з держав, що розвиваються. Дешева сировина також сприяла піднесенню японської економіки. Готову продукцію Японія вивозить до розвинутих держав — США, Канади, Австралії, країн Європи. З 80-х років країна взяла курс на активний експорт технічних проектів та технологій.
Найбільшим торговельним партнером Японії традиційно є США. Наприкінці 70-х років на американський ринок, наприклад, було відправлено до 40 % автомобілів, 16 % прокату чорних металів, ЗО % радіоприймачів та магнітофонів. У свою чергу, із США до Японії надходило майже 86 % споживаного металобрухту, 42 % бавовни, 59 % пшениці.
Широкий експорт високоякісних і дешевих японських товарів призвів до зіткнення інтересів ділових кіл США, Західної Європи та Японії. Ці суперечності набували характеру серйозних політичних проблем, породжували «автомобільні», «текстильні» та інші війни. Уряди Японії змушені були виявляти неабиякий політичний хист, щоб пригасити подібні конфлікти.
Бурхливий післявоєнний економічний розвиток Японії перетворив її на один із трьох центрів сучасної світової економіки поряд із США та Західною Європою. У середині 80-х років її частка у світовому валовому продукті сягнула 10 %. Середньорічні темпи приросту японського виробництва були найвищими у світі - 4,1 % — і значно перевищували аналогічні показники інших держав.
Внутрішня політика урядів ЛДП відповідала потребам розвитку економіки, підвищення життєвого рівня населення. Вони, незважаючи на тиск зарубіжних імпортерів, захищали інтереси селян, штучно підтримуючи закупівельні ціни на японський рис майже втричі вищими, ніж на світовому ринку. Держава активно фінансувала програми, пов'язані з підвищенням урожайності сільськогосподарських культур.
Уряд Ейсаку Сато (1964—1972) поряд із вирішенням складних економічних проблем активно займався екологічними. Було прийнято чимало законодавчих актів, спрямованих на охорону навколишнього середовища: основний закон про контроль над забрудненням середовища; закони про виплату компенсацій за збитки, завдані природі; закони про контроль за станом повітряних і водних ресурсів, ґрунтів; про рівень шуму. На основі законодавчих актів розроблено екологічні стандарти, яким має відповідати виробництво, система штрафів за їх порушення.
На початку липня 1972 р. ЛДП сформувала новий уряд на чолі з Какуей Танакою. Нетривале прем'єрство К. Танаки (два роки) багато хто називає початком «золотого віку» Японії. Під його керівництвом розпочалися масштабні проекти перебудови Японського архіпелагу, що викликали будівельний бум, ліквідація надмірної концентрації промисловості та населення у найбільших містах і створення нових індустріальних регіонів у менш розвинутих регіонах. Будувалися швидкісні автомагістралі, залізниці. На початку 70-х років зміцнилися позиції японських корпорацій на зовнішніх ринках, помітно зріс рівень життя населення.
З ім'ям К. Танаки пов'язаний і найбільший політичний скандал у післявоєнній Японії. На початку 1976 р. під час слідства у справах діяльності американського авіа концерну «Локхід», яке проходило у США, з'ясувалося, що концерн, щоб просунути свою продукцію на японський ринок, витратив на підкуп правлячих кіл ЛДП близько 13 млн. доларів. До афер «Локхіда» були причетні вищі урядовці, у тому числі й сам К. Танака. Колишнього прем'єр-міністра звинуватили у хабарництві і засудили до чотирьох років ув'язнення. Проте у в'язниці він не перебував жодного дня. Незважаючи на судове рішення, К. Танака залишався депутатом парламенту і лідером найбільшої фракції правлячої партії майже до кінця свого життя.
У 70-х роках між правлячою ЛДП та опозиційною Соціалістичною партією Японії відбувалися гострі дискусії щодо «сил самооборони». Опозиція звинувачувала уряд у відродженні мілітаризму, збільшенні військових видатків. «Сили самооборони» на той час сягнули 240 тис. чол., причому за рівнем технічної озброєності це була одна з передових армій світу. Для заспокоєння громадської думки та опозиції, у грудні 1976 р. кабінет міністрів прийняв рішення про те, що асигнування на оборону не повинні перевищувати 1 % валового національного продукту (ВНП), як і у попередні роки.
У Японії широкого розмаху набув антивоєнний, антиядерний рух. Ще в середині 60-х років японський парламент прийняв резолюцію, яка проголошувала «три неядерні принципи»: не виробляти ядерної зброї, не володіти нею, не розміщувати її на власній території. Громадськість рішуче виступила за повернення з-під управління СТА японського острова Окінави і домоглася перемоги: Окінава стала 47-ою префектурою Японії.
Однією з найбільш масових форм антивоєнного руху стали кампанії збирання підписів під закликами до роззброєння і заборони ядерної зброї. На початок 80-х років у країні було зібрано 82,5 млн. підписів, їх передали спеціальній сесії Генеральної Асамблеї ООН з роззброєння. Ще однією формою антивоєнного руху було прийняття органами місцевого самоврядування резолюцій з вимогами заборони ядерної зброї. У березні 1982 р. невелике місто Цусіма оголосило себе зоною, вільною від ядерної зброї. У 1986 р. число префектур, міст, селищ, які проголосили себе такими зонами, перевищило тисячу. Цю ініціативу згодом було підхоплено в усьому світі.
Важливим етапом у післявоєнній Японії стало правління уряду Ясухіро Накасоне (1982—1987). Накасоне виступив із програмою «підведення підсумків повоєнної політики». Вона мала на меті перетворити Японію у провідну світову державу не тільки в економічному, але й у політичному та військовому плані. У галузі внутрішньої політики планувалося проведення адміністративної реформи, створення умов для перегляду конституції, зокрема ст. 9, трудового законодавства, системи освіти та роздержавлення підприємств. Спираючись на зрослу економічну потужність Японії, Накасоне закликав позбавитись «комплексу поразки» у Другій світовій війні та приступити до ліквідації усіх систем, пов'язаних з її підсумками. Уряд домагався підняття верхньої межі військових видатків понад 1 % ВНП. Він вніс до парламенту проект «Закону про державну таємницю», який опозиція розцінила як наступ на свободу друку. Під тиском масових протестів ці проекти були відкликані з парламенту.
Наприкінці 80-х років у політичній діяльності ЛДП виникла криза, цього разу пов'язана зі справою компанії «Рікруто». Ця маклерська компанія за певні послуги продала за безцінь партійним діячам та урядовцям акції, які ті перепродали з великою вигодою. Боротьба з корупцією чиновників — одна з головних проблем внутрішньополітичного життя країни. Стати чиновником у Японії досить складно. Для цього треба на «відмінно» закінчити школу, мати університетський диплом з відзнакою, влаштовуючись на роботу, скласти серйозні іспити авторитетній комісії. При цьому жодна «протекція» не має впливу, витримують систему іспитів найталановитіші. Японські кадрові чиновники не мають права займати одну посаду більше трьох років, щоб не складалися неформальні зв'язки із підлеглими бізнесменами. Однак навіть у цій системі є слабкі місця, що й продемонструвала справа «Рікруто».
Наслідки постійних скандалів, пов'язаних з ЛДП, далися взнаки у липні 1989 р. під час виборів, які оновили половину сенату. Вперше більшість місць одержали соціалісти. Соціалістичній партії, поділеній на прихильників марксизму й прибічників сучасної соціал-демократії, бракувало союзників, щоб посісти вищі щаблі виконавчої влади. До того ж, незабаром і проти лідера соціалістів були висунуті аргументовані звинувачення у корупції.
Незважаючи на загальне невдоволення, лідер ЛДП прем'єр-міністр Тосікі Кайфу (1989—1991) розпустив парламент і призначив нові вибори. Рішення прем'єра призвело до виходу із ЛДП численних фракцій і бурхливого розвитку політичного плюралізму. На початку 90-х років ЛДП залишили десятки політиків різного калібру, які заснували неймовірну кількість політичних рухів і партій. «Монополія на владу» ліберал-демократів завершувалася. Японія відійшла від так званої півтора партійної системи (коли правляча партія завжди всесильна, а опозиція завжди безсила) і вступила у період різноманітних коаліцій.
У червні 1994 р. у політичному житті Японії сталася виняткова подія - утворилася коаліція між ЛДП і СПЯ. До того часу Соцпартія як виразниця інтересів «трудящих мас» справно несла вахту провідної опозиційної сили і завжди й в усьому виступала проти ліберал-демократів. Прем'єр-міністром став голова СПЯ Томіїті Мурояма (1994-1996), в уряді соціалісти одержали п'ять із двадцяти міністерських посад. Обрання соціаліста Муроями на посаду японського прем'єра викликало найрізноманітніші «шокові хвилі», як-от стрибок курсу ієни на світових валютних біржах, збентеження союзників Японії. Однак новий прем'єр фактично продовжував курс ліберал-демократів. У роки його правління Японія зіткнулась з економічними труднощами, викликаними спадом виробництва. І хоча ці негаразди багатьма політиками оцінюються як об'єктивні і тимчасові, все ж на вершині виконавчої влади відбулися чергові зміни. На початку 1996 р. уряд очолив лідер ЛДП Рютаро Хасімото. Отже, ліберал-демократи повернулися до влади, вдало використавши альянс із своїм основним політичним противником.
Зовнішня політика Японії не позначена такими ж успіхами, як економіка. Японія не виступає з ініціативами глобального характеру, її зовнішньополітичний курс прокладається з оглядом на те, як реагуватимуть СІЛА. Це можна пояснити тісними японо-американськими економічними зв'язками: будь-яка негативна реакція СТА може позначитися на зовнішньоторговельних операціях і викликати непередбачені наслідки в народному господарстві. Мають рацію ті політики, які говорять про «економічну дипломатію» Японії. Один з японських міністрів закордонних справ відзначав, що 90 % усієї дипломатичної роботи стосується сфери економіки.