Друга світова війна завершилась розгромом Японії. На завершальному етапі війни вперше в історії було застосовано атомну зброю. 6 та 9 серпня на міста Хіросіма та Нагасакі американська авіація скинула атомні бомби. Наприкінці серпня 1945 р. на територію Японії висадились американські війська. 2 вересня 1945 р. відбулася завершальна подія в історії Другої світової війни — на борту американського лінкорна «Міссурі» було підписано акт про капітуляцію Японії. Згідно з рішенням союзників-переможців, верховна влада в Японії перейшла до рук американської окупаційної армії на чолі з відомим полководцем генералом Дугласом Макартуром, який відзначився у війні на Тихому океані. Найперше американці розпустили збройні сили Японії. Військових злочинців було суворо покарано, їх судив Міжнародний трибунал. Окупаційна влада провела ретельну чистку державних установ. Було звільнено зі служби осіб, пов'язаних з попереднім режимом. У країні встановлювалися демократичні свободи — слова, друку, зборів, організацій, віросповідання, дозволено діяльність усіх політичних партій, профспілок.
У листопаді 1945 р. було утворено Ліберальну та Прогресивну партії (з 1946р, — Демократична). Через 10 років вони об'єднались у Ліберально-демократичну партію (ЛДП), яка була правлячою у післявоєнній Японії. Американці надали право легальної діяльності Соціалістичній, традиційно найсильнішій серед опозиційних, та Комуністичній партіям.
Американці запровадили у країні загальне виборче право і посприяли проведенню у квітні 1946 р. перших післявоєнних виборів до японського парламенту. Найбільшу кількість місць одержала Ліберальна партія, лідер якої Сігеру Иосіда сформував уряд. Йому належить концепція післявоєнного розвитку Японії, якої дотримувались тією чи іншою мірою всі наступні лідери ЛДП. Згідно з доктриною Иосіда, магістральний шлях Японії пролягав через відновлення та посилення позицій у міжнародній торгівлі, і тому енергію народу треба було спрямовувати на розбудову економіки, використовуючи дешеву привозну сировину, а зовнішню політику проводити під захистом СІЛА.
У листопаді 1946 р. парламент затвердив нову конституцію Японії. Вона зберегла монархію, однак статус імператора було докорінно змінено. З майже абсолютного монарха він перетворився на «символ єдності нації», тобто фактично позбавлявся політичної влади. Було проголошено суверенну владу народу. Конституція проголосила рівність усіх громадян перед законом і основні демократичні права і свободи. Двопалатний парламент оголошувався найвищим і єдиним законодавчим органом влади. Уряд, який раніше призначав імператор, за новою конституцією обирається парламентом. Принципово новим у міжнародній практиці державного права була стаття 9 про відмову Японії «від війни як суверенного права нації, а також від загрози або застосування збройної сили як засобу вирішення міжнародних суперечок».
Окупаційна адміністрація провела в країні ряд прогресивних реформ. Почало діяти антимонопольне законодавство, за яким, зокрема, було розпущено найбільші монопольні концерни. Американські фінансові радники розробили реформу податкової системи. Було зменшено податки на підприємницьку діяльність. Встановлювався твердий обмінний курс ієни. Реформи пожвавили і посилили конкуренцію підприємців, сприяли зростанню економіки країни.
У 1946—1949 рр. проводилася земельна реформа, яка привела до ліквідації поміщицького землеволодіння. Держава викупила у поміщиків і продала селянам близько 80 % усіх сільськогосподарських угідь. Дрібне, клаптикове селянське господарство стало переважаючим у японському селі. Посилилася конкуренція між виробниками, і, як результат, зросла продуктивність праці, врожайність сільськогосподарських культур. Ті, хто не витримував конкуренції, залишали свої ділянки і йшли у міста, де створювалася нова японська промисловість. Міграція до міст особливо зросла з кінця 50-х років. Це призвело до скорочення частки працездатного населення, зайнятого в сільському господарстві Японії, з 48 до 8 % на сьогодні.
Важливе значення мало впровадження трудового законодавства, за яким встановлювався восьмигодинний робочий день, впроваджувалась система оплачуваних відпусток, охорони праці.
Перебудова торкнулась і системи освіти. Зі шкільних програм було вилучено матеріали, пов'язані з ідеологією мілітаризму. Запроваджено нову систему освіти, яка передбачала 12-річний термін навчання у середній школі, спільне навчання хлопчиків та дівчаток.
Встановлення комуністичних режимів у Китаї та Північній Кореї викликало загострення міжнародної ситуації на Далекому Сході. У липні 1950 р., незабаром після початку агресії КНДР проти Республіки Корея, генерал Макартур наказав сформувати в Японії поліцейський резервний корпус чисельністю 75 тис. чол., названий «силами самооборони».
Корейська війна прискорила укладення мирного договору з Японією. Церемонія його підписання відбулась у вересні 1951 р. на міжнародній конференції у Сан-Франциско. Делегація Радянського Союзу відмовилася підписати цей документ, оскільки мала зауваження щодо територіальних, репараційних та інших питань. Сан-Франциський мирний договір відновив суверенітет Японії. Територіальні статті передбачали визнання Японією незалежності своєї колишньої колонії Кореї. Колишні японські підмандатні території — Каролінські, Маріанські та Маршаллові острови — було передано під управління США. Услід за мирним договором Японія уклала кілька угод та договорів із Сполученими Штатами, зокрема «Пакт безпеки», договір про торгівлю і навігацію, угоду про допомогу у взаємній обороні та ін. Сан-Франциско система договорів зробила Японію союзницею США.
Складним був процес нормалізації відносин Японії з СРСР. Лише у жовтні 1956 р. було підписано Спільну декларацію про припинення стану війни між ними. Було відновлено дипломатичні відносини. Мирний договір за час існування Радянського Союзу так і не було підписано. Японська сторона неодмінною умовою його укладення висувала повернення чотирьох островів Курильської гряди - Кунашир, Ітуруп, Шикотан, Хабомаї. Якщо на переговорах 1956 р. лідер Радянського Союзу М. Хрущов погоджувався частково задовольнити вимоги японців — передати їм Хабомаї та Шикотан, — то його наступники категорично відмовлялись навіть обговорювати цю проблему, заявляючи про необґрунтованість японських вимог. У 1956 р. Японію було прийнято до ООН, і вона стала повноправним членом міжнародного співтовариства.
«Японське економічне диво»
Так назвали у світі перетворення, які відбулися у цій країні в галузі господарства. Протягом усієї післявоєнної історії Японії зростали капіталовкладення у промисловість. Уряди ЛДП взяли курс на перебудову головних галузей промисловості, використання найсучаснішої техніки. Ще у березні 1952 р. набув чинності закон про сприяння раціоналізації підприємств. Згідно з цим законом, підприємствам надавалася державна допомога, податкові та інші фінансові пільги за однієї умови - на модернізацію виробництва, оновлення устаткування. Більшість промисловців скористалися з цього закону, адже на тих поодиноких заводах, які збереглися після війни, майже дві третини обладнання було застарілим.
Відбувалось активне становлення нових галузей промисловості, технічно переозброювались існуючі. Зокрема, розвиток чорної металургії йшов шляхом спорудження доменних печей великої потужності, застосування новаторської киснево-конверторної виплавки сталі з безперервним розливом, розвитку електрометалургії, встановлення потужних автоматизованих прокатних станів, впровадження матеріало- та енергозберігаючої технології. У результаті цих нововведень японська металургія досягла найвищих у світі показників ефективності праці. Японія наприкінці 70-х років перетворилась на один із найпотужніших світових центрів металургійного виробництва.
Великі зрушення у 50-60-х роках відбулись у корабле-, машино- та приладобудуванні, автомобільній промисловості. Конкурентна боротьба на світовому ринку змушувала японські фірми звертати увагу на якість продукції, постійно вдосконалювати технологічні процеси. Чільне місце посідало перспективне конструювання. Ці та інші чинники вивели Японію на передові позиції у промисловому світі. Зокрема, у середині 70-х років половину кораблів, які спускали на воду в усьому світі, було виготовлено у Японії.
У нових галузях промисловості широко використовувалися найновіші, передусім американські, винаходи. Чимало значних технічних нововведень було запроваджено у масове виробництво на японських фірмах: у другій половині 50-х років - нейлон, транзисторні приймачі, у 60-70-х роках — аудіо стереосистеми, відеокамери та відеомагнітофони, у 80-х — комп'ютеризовані роботи, мікросхеми на кремнієвих кристалах (чіпи) та ін. Японія передує у такій наукомісткій та технічно передовій галузі, як електронна промисловість.
Головним чинником піднесення економіки все ж є повсякденна наполеглива праця більш як 120-мільйонного японського народу. У глибоких традиціях японців закладено специфічне ставлення до праці. Критерієм гідності у японському суспільстві є не стільки багатство, скільки ставлення до праці й навчання. Зі шкільної лави японець не шкодує зусиль на навчання, щоб стати висококваліфікованим фахівцем.
У післявоєнній Японії на підприємствах виробилась так звана система по життєвого найму. Фірми самі підшуковують собі робітників серед перспективної молоді, дбають про постійне підвищення їхньої кваліфікації, про умови відпочинку та добробуту. За кожний рік роботи адміністрація значно підвищує зарплату, тому працівник не прагне переходити до конкурента. Сам перехід до останнього часу був явищем надзвичайно рідкісним і сприймався у суспільстві з осудом, як зрада фірмі. Японський робітник, порівняно з його європейським чи американським колегою, працює інтенсивніше за нижчу платню, у нього триваліший робочий день, тиждень. Більшість робітників не використовує повністю своїх відпусток. Це впливає на зниження собівартості продукції.