Щоб одержати карту нашої планети, що відповідає проекції, при якій екватор проходить по Скелястих горах, ми вдалися до допомоги комп'ютера. Уводячи ТЕТА = 75, PSI = 80, Fl = 0, одержуємо карту, на якій кільцева гірська система сполучена з екватором.
Зверніть увагу, от так, буденно й небагато нуднувато ми підтвердили найбільше відкриття. Стверджувати, що ніякої кільцевої гірської системи ні, нерозумно - вона є, на кожному глобусі це видно. Говорити, що це нічого не виходить, що цей випадковий збіг, - виходить, оголосити себе людиною легковажним. Дійсно, геологічна наука умудряється по одній надглибокій шпарі робити далеко, що йдуть висновки (тобто по крапці на поверхні Землі), тому відкриття нового класу глобальних об'єктів - кільцевих гірських систем довжиною в 40 тисяч кілометрів, які нікому досліджувати не доводило, - безумовно є важливою подією, не можуть вони нічого не значити. Схоже, що це якісь шрами на тілі Землі, сліди планетарних катастроф. Нам треба зрозуміти це явище, бути може, саме життя наша залежить від того, зрозуміємо ми це чи ні. Принаймні, якщо катастрофа, що залишає такі шрами, нам загрожує, то відкрита нами кільцева гірська система не повинна бути унікальної.
Якщо існує інша кільцева гірська система, то вона перетинається з тієї, котру ми вже відкрили в якихось двох крапках. Не буде нічого нелогічного, якщо в крапці їхнього перетинання виявиться щось зовсім вуж що піднімається. Отже, Джомолунгма тому й вище всіх вершин на Землі, що є крапкою перетинання двох кільцевих гірських систем. Виходить, Гімалаї лежать у площині іншої кільцевої гірської системи!
Ви почуваєте різницю методу теоретичної географії й методу тектоніки плит? Тектоніка говорить, що їхала-їхала безцільно й безглуздо Індія на своїй плиті й урізалася в Азію - від удару виникли Гімалаї й найвища й красивіша вершина Джомолунгма, хоча не можна перевірити це експериментом. Все випадково! Гімалаїв і Джомолунгми там могло б і не бути. Ні, усе, що ми бачимо на Землі, не настільки випадково, як вам хотілося б. Карта - це велика книга природи й прийшов час учитися неї читати!
Так що приладимо лінійку уздовж Гімалаїв і від подиву оніміємо. Яка несподіванка, хто б міг подумати, вона дійсно проходить по кільцевій гірській системі: Гімалаї, Кавказ, Карпати, Альпи, Атлаські гори й т.д.
Уводячи ТЕТА = - 45, PSI = 120, Fl = 115, одержуємо карту, на якій кільцева гірська система сполучена з екватором.
Відповідно до пануючій нині теорії тектонічних плит, гірські системи виникають у результаті зіткнення, отже, кільцева гірська система могла виникнути тільки в результаті зіткнення двох половинок Землі. Цікаво, на чому ж вони в такому випадку їхали? Вогкість, неперевіреність, безглуздість теорії, 99% всіх міркувань якої присвячені описам який блок суши на якій плиті куди їхав, коли й де випадково з іншим блоком зіштовхувалися і які саме гірські хребти й родовища корисних копалин при цьому виникали, тепер зовсім очевидні.
Не існує випадкового процесу, здатного розмістити біля двох десятків гірських хребтів у площині, що проходить точно через центр Землі. Навіть якби хто-небудь став свідомо управляти рухом плит, у нього напевно це не вийшло б, тому що, створюючи одну кільцеву гірську систему, він неминуче руйнував би іншу. Отже, кільцеві гірські системи виникають не як наслідок випадкового переміщення блоків, а якимсь іншим образом, з геологічної точки зору миттєво, внаслідок якихось катастрофічних процесів, що іноді відбуваються на нашій планеті. Вони могли б виникнути при зміні положення осі обертання Землі.
Дійсно, екваторіальний радіус Землі дорівнює 6378,245 км; полярний - 6356,863 км, тобто полярний радіус коротше екваторіального на 21,382 км. Якщо в результаті космічної катастрофи нова вісь обертання виявиться на екваторі, скажемо там, де була Африка, а Африка, у свою чергу, зміститься на полюс, то новий полюс виявиться на висоті 21 кілометр над рівнем моря, а старий, змістившись на екватор, виявиться під водою на глибині 21 кілометр. Максимально припустима висота гір на Землі дорівнює приблизно дев'яти кілометрам. Отже, велика область поверхні Землі, є в районі нового полюса Землі на висоті 21 кілометр, почне прогинати земну поверхню й через якийсь час там залишиться щось начебто Антарктиди. У свою чергу старий екватор, що місцями піднімається над водами Світового океану майже на 20 кілометрів, почне просідати, залишаючи кільцевий слід у вигляді гірської системи, що лежить у площині, що проходить через центр Землі й є довжиною в 40 тисяч кілометрів. Логічно? Принаймні на якихось планетах таке могло б траплятися, так що без належної перевірки цю можливість відкидати не можна.
Нікому начебто б не потрібна Гренландія.
Ртутна модель, який би безглуздої вона не була, дозволяє зрозуміти, що погано з нашою землею, чому її літосфера в якийсь момент може «поїхати». Вся справа в Гренландії. Щороку там валить сніг, збільшуючи товщину льодового панцира.
Гренландія. Понад 80% території зайнято покривним льодовиком потужністю до 3400м, Об'єм льоду 2,6 млн. км3. Висота до 3700м. Вага льоду 2,6 10 тонн. Центр ваги перебуває на 450 меридіані західної довготи, на 70о північну широту.
Гренландія з кожним роком усе серйозніше заявляє про свій намір відправитися до екватора. Якби земля була кругла, Гренландія давно б перемістилася, але вона - сплюснений еліпсоїд; зсуву Гренландії уздовж 45 меридіана західної довготи перешкоджає континентальний шельф у районі Новосибірських островів, якщо там щось відбудеться, то «процес піде» . У принципі там можна пробити штольні, закласти туди ядерні міни й, підірвавши їх, допомогти Гренландії реалізувати її намір, а заодно й відігріти Матінку-Росію.
Неефективність сучасного екватора.
Якщо ми подивимося на сучасне положення екватора, то змушені будемо відзначити, що розташовано він украй невдало - з 40 тисяч кілометрів земної окружності тільки 6 тисяч проходять по суші, іншої 34 тисячі - по трьох океанах: Тихому, Атлантичному, Індійському. А от коли екватор займав положення Старого екватора, усе було навпаки: Індія, Східна Сибір, Чукотка, Аляска й західне узбережжя обох Америк виявлялися в екваторіальній зоні (от коли монголоїди Азії заселили Американський континент!). Виходить, що в наші дні сонце обігріває нікому не потрібну океанську воду.
Спостереження за положенням полюсів нашої планети, показує, що Північний полюс в окремі роки в лічені дні переміщається на відстані порядку 100 км через нерівномірність випадання або танення снігу, тому, коли літосфера вийде зі стану рівноваги, швидкість її переміщення буде вимірятися не сантиметрами в рік, а десятками кілометрів у добу!
Якщо Гренландія прийде в рух, то через рік літосфера займе звичайне положення й майже всі жителі нашої планети будуть жити в зоні екватора. Але найбільше виграє від цього Росія, тоді як Європа програє.
Але не тільки гірські системи утворять на Землі екваторіальні структури, хоча три виявлених нами екватора далеко не вичерпують список кільцевих гірських систем. Наприклад чітко видно, що Ісландія, Шпіцберген, Новосибірські острови розташовуються на одній прямій.
Очевидно, це сліди якогось архаїчного екватора. Повертаючи глобус на кути ТЕТА = 81, PSI = - 32, Fl = 100, одержуємо карту, що підтверджує це припущення.
Це дуже важлива лінія на поверхні Землі, від неї залишилися сліди у вигляді острова Сахалін і Японії, вона сформувала Великий вододільний хребет в Австралії, від її залишилося дуже багато слідів у рельєфі Антарктиди. Якщо знову з'єднати Африку й Південну Америку, то можна побачити, що вона залишила свій слід у вигляді Анд.
Інша кільцева структура, контури якої відразу видні на глобусі, складається із глобального кільцевого розламу літосфери. Окремі шматки його вивчаються як незалежні. Люди чому те обожнюють селитися уздовж цього Глобального Розламу, хоча там безупинно трясе, а час від часу землетрусу всі порівнюють із землею. Чому нам подобається жити на розламі, начебто там медом намазано? Ніхто не може цього пояснити.
Сам Розлам проходить, відхиляючись те нагору, те долілиць, в околиці лінії, який позначений екватор. Це сама сейсмічно небезпечна зона на землі й у цій зоні розташовані провідні столиці миру, найбільші мегаполіси.
Чомусь там побудовані, начебто іншого місця не було - Веллінгтон, Мельбурн, Аделаїда, Портленд, Адис-Абеба, Аден, Каїр, Олександрія, Мекка, Єрусалим, Тель-Авів, Афіни, Рим, Венеція, Женева, Берн, Відень, Париж, Брюссель, Лондон, Дублін, Квебек, Монреаль, Торонто, Детройт, страшно навіть просто перераховувати міста, тому що в цій зоні виявився понад мегаполіс, що починається в Бостоні й який закінчується в Новому Орлеані. Навіть мексиканці чомусь розташували Мехіко точно на страшній лінії Глобального Кільцевого Розламу.
Якщо ви уважно подивитеся карту глобального Кільцевого Розламу, то ви побачите, що пряма Ісландія - Шпіцберген - Новосибірські острови утворить ясно видимий рубець на тілі планети. Не можемо ми також «не побачити», що Великі озера Північної Америки розташовані на одній прямій, що йде майже перпендикулярно до лінії Глобального Кільцевого Розламу, на яку подібно бусинам нанизані Великі озера Канади. Безсумнівно це сліди якогось древнього розламу, тому що прямий відрізок довжиною 4,5 тисячі кілометрів безпричинно з'явитися не може, а якщо він з'явився не випадково, те в нього повинне бути природне продовження з такими ж властивостями. Ми пропонуємо називати його «Розлам Великих озер» .
Дійсно, перловий ланцюг Великих озер триває перловим ланцюгом невеликих морів: Берингове, Охотське, Японське, Жовте, Філіппінське, Південно-Китайське, море Сулу, Сулавесі, Молукське море, море Серам, море Банда, море Саву, море Флорес, море Бали, Яванське море. Може бути, це звучить зненацька, але остання група невеликих морів, дуже Великі озера Північної Америки.
У цей роботі наведені факти, які не тільки підтверджують теорію Альфреда Вегенера про дрейф континентів, але й знаходять нові підтвердження існування одного великого континенту.
Література
1. Друянов В. А Загадочная биография Земли. - М, 1999.
2. Кац Я.Г., Рябухин А.Г. Космическая геология. - М., 1984.
3. Келдер Н. Неспокійна Земля. - К, 1995.
4. Ларионов А. К. Цікава інженерна геологія. - К., 1998.
5. Монін А.С.Популярна історія Землі. - К., 2000.