Реферат
Теоретична географія Альфреда Вагнера
Геометрія, геологія, геодезія... - маса наук черпає свої відомості «із Землі». І це не дивно, оскільки всі ми живемо на Землі й вивчаємо явища, які нас оточують. Пограбована всіма, кому не лінь, географія виявляє в наші дні сумне видовище, географи не вважаються серйозними вченими: вони не розробляють зброї масового ураження, не потрясають уяву теоріями простору-часу. Їхня здатність швидко ставити намет, розводити в будь-якому місці планети багаття й скрашувати одноманітне життя виспівуванням не менш одноманітних пісень чому те не цінується в наші дні, але схоже, що дуже незабаром усе переміниться й найголовнішої з наук стане географія, точніше, «теоретична географія». Основоположником теоретичної географії варто вважати німецького вченого Альфреда Вегенера. Звернувши увагу на збіг контурів берегових ліній Африки й Америки, що до нього безсумнівно бачили багато хто, але змушували себе не обертати на це уваги, Альфред Вегенер розробив теорію дрейфу континентів, що оприлюднив у своїй книзі «Походження материків і океанів». Що після цього почалося! Із приголомшуючою критикою на нього обрушилися всі поважаючі себе професори географії, геології, геофізики... промовчали тільки хіба вуж зовсім ледачі й ні до чого не придатні. В 1930 році Вегенер трагічно загинув у льодовиках Гренландії, але думки, які він висловив, пережили свого командира. Нове покоління беззастережно «визнало» його й навіть знайшло формулювання, що влаштовує всіх: «Будучи за професією метеорологом, а також аеронавтом і полярним дослідником, Вегенер, по влучному вираженню Едварда Булларда, належав «не до тієї профспілки».
Зробимо перші висновки. Глобус, як одна з форм графічного подання Землі, містить у собі безодню інформації, і іноді народжуються люди, які вміють читати на ній те, чого інші не вміють. Можливо, таких людей було б більше, якби глобус не був таким незручним або якби нас знайомили з ним не в такому юному віці, коли їм більше хочеться у футбол зіграти, чим замислюватися над тим, чому він такий, якої дістався нам від предків. Отже, основна здатність фахівця з теоретичної географії: уміти читати на карті зовсім не те, що там написано, - приходить тільки в дозрілих літах до тому, хто не завжди ладив із учителем географії в школі й нерідко глухо нарікав на долю: навіщо його змушують учити те, що йому ніколи в житті не буде потрібно. Але один раз він подивиться на глобус і побачить те, що все теж бачать, але, закодовані утворенням, рекламою, засобами масової інформації під маленький гвинтик великої цивілізації, не усвідомлюють той, що ж вони бачать.
Що відбудеться далі, ми добре знаємо по історії Альфреда Вегенера. Він буде доводити, що все це добре видно на глобусі, досить тільки звернути на цю увагу, щоб переконатися, що цей не випадковий збіг, тому що ймовірність збігу дорівнює нулю... Але вчені чоловіки відмовляться бачити те, що їхні очі бачать. Аналогічна ситуація мала місце в часи Галілео Галілея. Він переконував, що моделлю сонячної системи є Юпітер зі своїми супутниками: подивитеся в телескоп, переконаєтеся самі. Але в телескоп ніхто дивитися не став: чого це ми там не бачили в порожній трубці, по обидва боки закритої стеклами? Жерці в усі століття однакові, тому теоретична географія - це доля войовничих дилетантів, яким глобус цікавий не тому, що вони зібралися кудись їхати, або задалися метою швидше розбагатіти, піднявши із дна океану скриню, набиту скарбами, або, пробуривши в землі діру, поживиться нафтою, що зберігалася там; ні, їх притягає таємничий візерунок на кулі, у якому все є таємниця й загадка, цікаві самі по собі.
Світлий геній Альфреда Вегенера дав нам піднесений приклад високого служіння істині. Ви думаєте, що все, що можна побачити на глобусі, він уже побачив, що для нас із вами там більше нічого цікавого не залишилося? Він тільки мало-мало відкрив ящик Пандори. Бачили б ви з якою ретельністю все кинулися розробляти його ідею про суперконтинент, так званої Пангєє, хоча цей напрямок виявився, небездоганним.
Головна заслуга Альфреда Вегенера в тім, що він дав нам приклад нового виду доказів. У теоретичній географії він зіграв роль Сократа, а роль Аристотеля й Евкліда як щирий лицар поступився нам з вами, дорогою читач. Наше завдання - розвити його відкриття. Прийшов час розробляти методи, що дозволяють реконструювати історію планети, користуючись тільки картами або знімками з космосу, не доторкаючись до її поверхні, не бура там глибоких шпар, не направляючи тисячі геологів на кілька сотень років для проведення докладних польових досліджень. І навіть якщо всі професори й академіки, що займаються науками про Землю, одностайно заявлять, що ця мета дурна, безглуздо й недосяжна, прийшов час відповісти їм: можливо ви й праві, але час настійно вимагає розробляти більше ефективні методи аналізу знімків поверхні планет.
Так що давайте вчитися емоційно сприймати глобус, любуватися тим, що на ньому красиво, жахатися тому, що повинне вселяти жах у серце кожного з нас, потішатися над дутими авторитетами минулого, які в упор не бачили того, що зобов'язано були б бачити, за гроші, які їм платили; і давайте робити відкриття неважливо які: більші або маленькі, головне, свої. Одні будуть над ними сміятися, інші уникати. Але це обов'язковий елемент цього виду творчості, і ми повинні бути не тільки до цього готові, але й радуватися, що не залишили байдужими великих учених.
Перший поверхневий погляд на карту Землі.
Землю дуже важко вивчати, очевидно, тому, що кожний уважає її своєю власністю, має свою думку про те, чому варто бути на Землі, а чому, навпаки, не треба. Щоб не ображати відразу 6,5 мільярдів Землевласників, давайте будемо вважати, що ми вивчаємо далі не рідну матінку Землю, а якийсь космічний об'єкт, відомий нам по знімках, що ми бачимо в перший раз і в якому нам все странно, незвично й дивно.
Отже, уявимо, що ми досліджуємо небесне тіло й вам принесли на експертизу чергову карту якоїсь планети. Дивлячись на неї, ви міркуєте вголос, втім, не вголос, а в письмовому виді, оскільки відразу складаєте звіт.
Більша частина планети покрита водою, основна частина суши покрита горами середньої висоти, але є й досить високі гірські системи. Особливо виділяється гірська система в лівій частині карти, де гори утворять майже що прямолінійний ланцюг, що перетинає все поле карти зверху долілиць. Виникає підозра, що на досліджуваній планеті існують кільцеві гірські системи, що оперізують її по окружностях великого кола. Такі окружності виникають при перетинанні сфери площиною, що проходить через її центр. У сферичній геометрії вони грають дуже важливу роль, будучи там аналогами евклідових прямих.
Досить кинути на карту всього тільки один погляд, щоб зрозуміти, що тільки що висловлена гіпотеза про наявність на землі якихось структур, що є прямими сферичної геометрії, дуже сміла. Можна сказати навіть більш виразно, вона настільки сміла, що відкриття, що вимагало пояснення, Альфреда Вегенера про збіг берегових ліній Африки й Америки могло б і потерпіти до тієї пори, поки не пояснений цей дивний феномен, що володіє безсумнівно глобальним характером. Якщо вірно пануюча нині теорію «тектоніки плит», то ніяких кільцевих гірських систем у Землі бути не повинне - хаотичний рух плит повинне руйнувати структури, що є прямими сферичної геометрії, навіть якщо вони виникли випадково.
Щоб швидко перевірити: зробили ми з вами революційне чи відкриття ні, скористаємося глобусом. Для цього треба зняти сферу з осі обертання й натягнути на неї гнучку лінійку. Лінійка втримується на поверхні глобуса за рахунок сил тертя тільки в тому випадку, коли вона розташовується на окружності, що проходить через центр кулі. У цьому випадку вона виявляється, образно говорячи, у положенні Буриданова осла - якби вона була мало-мало лівіше, вона зісковзнула б уліво; якби мало-мало правіше, то вправо; а виявившись точно на окружності, вона ніяк «не може вирішити», куди їй зісковзнути, і тому залишається на місці.
Лінійка, утримувана на сфері силами тертя, це зовсім не той інструмент, яким користуються в сферичній геометрії для проведення прямих, але адже й географія ніяк не є тією наукою, у якій пряма є природним об'єктом, тільки рукотворні об'єкти, вулиці, відрізки деяких доріг могли б «пишатися» своєї геометричністю.
Горизонтальні об'єкти надзвичайно скривлені, тому коли ми говоримо, що площина проходить по горах, те не треба це розуміти буквально, треба дивитися через рожеві окуляри методу найменших квадратів, у тому розумінні, що частина гір лежить ліворуч, частина - праворуч, але гірські ланцюги йдуть у тім же напрямку й у безпосередній близькості.
Відкриття століття.
Лінійка показує, що гірська система Кордильєри-Анди, строго говорячи, не утворить кольдевої гірської системи. А от Скелясті гори точно лежать у площині, що проходить через центр Землі, і обумовлена ними площина завжди проходить по горах! Дійсно, лінія Скелястих гір, триваючи, підходить до Берингове протоці; звідти треба на Якутськ, Улан Батор, Джомолунгму; проходить недалеко від середини Індостану й, поринаючи в Індійський океан, проходить уздовж ланцюга Мальдівських островів, що є вершинами підводних гір (тобто гірські системи підводні і надводні супроводжують цю лінію те з однієї, то з іншої сторони).
Але із цим словесним описом надзвичайно незручно працювати. Із глобусом теж незручно, він круглий і на ньому видна тільки одна половина, втім, навіть це не зовсім правда, тому що, зони, які знаходяться близько до країв, зливаються й стають нерозрізнені через його кулястість. Цивілізація привчила нас працювати з малюнком на аркуші паперу, екрані комп'ютера, із плоским кресленням, і із цим нічого поробити вже не можна. Ми хочемо бачити об'єкт цілком, ми звикли працювати із кресленнями, а не із тривимірними моделями. Ця проблема з особливою гостротою встала при підготовці книги. Де взяти карти? Нерозумно пред'являти як доказ фотографії глобуса з лінійкою на його поверхні!