МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Урбанізація як всесвітній процес.
Географія найбільших мегалополісів світу
Роботу виконав:
Микулин Юрій
ЛЬВІВ 2009
План
Введення
1. Історичні корені урбанізації
2. Загальні риси сучасної урбанізації для більшості країн
3. Рівні і темпи урбанізації
4. Розміщення і динаміка міського населення
5. Великі міста і міські агломерації
6. Найбільші мегалополіси світу
7. Субурбанізація
8. Людина, місто і навколишнє середовище
9. Перспективи світової урбанізації
Список використаної літератури
Додаток
Введення
Вивчаючи тему “Населення світу”, ми говорили про розміщення населення і форми розселення, мене зацікавив всесвітній процес урбанізації. Постала мета простежити процес урбанізації в розвитку росту міст до виникнення агломерацій і мегалополісів.
Урбанізацією називається ріст міст, підвищення питомої ваги міського населення в країні, регіоні, світі, виникнення і розвиток усе більш складних мереж і систем міст. Отже, урбанізація представляє історичний процес підвищення ролі міст у житті суспільства, поступове перетворення його в переважно міське по характеру праці, способу життя і культури населення, особливості розміщення виробництва. Урбанізація – одна з найважливіших складових частин соціально-економічного розвитку.
1. Історичні корені урбанізації
Створення урбаністичного килима Землі має глибокі історичні корені. Перші міста з'явилися, на думку більшості дослідників, близько 5000 років тому в Месопотамії, трохи пізніше – у Єгипті, потім – в Індії. Фахівці дотепер сперечаються щодо того, чи виникли перераховані вище найдавніші міські цивілізації незалежно одна від одної або ж трохи більш пізні вогнища урбанізації в долині Нілу і на Індостані випробували безпосередній вплив месопотамських традицій.
Але у світовій історії є безперечний приклад незалежної появи найдавніших міських цивілізацій у до Колумбовій Америці – у Мексиці і Перу. У силу закономірностей історичного розвитку американські аборигени, хоча і зі значним відставанням у часі, самостійно прийшли і до державності, і цивілізації. При цьому, незважаючи на усю свою специфіку, найдавніші міста Старого і Нового Світу разюче близькі між собою по найважливіших ознаках: плануванню, структурі, функціях, формі політичної організації і т.д.
Перші роки на нашій планеті були, звичайно, не схожі на сучасні. Потрібні були тисячоліття історичного розвитку, щоб до XIX століття стали складатися контури сучасної мережі великих міст. На початку минулого століття самим значним містом світу став Лондон (865 тис. жителів); другим у Європі був Париж (550 тис.), третім Неаполь (340 тис.); за ними йшли Петербург (330 тис.) і Відень (230 тис.). Між Лондоном і Парижем по величині – знаходилися азіатські міста: Пекін, Кантон (по 800 тис. жителів) і Константинополь (570 тис.).
Концентрація населення в містах, збільшення їхньої ролі в житті суспільства, відбувалися протягом всієї історії. Але тільки з початку XIX століття спостерігається значне посилення цього процесу. З 1800 по 1900 роки при загальному рості населення Землі в 1,7 рази міське населення збільшилося в 4,4 рази, у XX столітті – відповідно в 3,7 і 13,3 рази.
Особливо різкий перелом у динаміці міського населення світу, а в більш широкому плані – у розвитку самого процесу урбанізації наступив у другій половині нашого століття. Він одержав назву “міської революції”. Приріст чисельності городян у світі за 1950 – 2000 рр., згідно з прогнозами демографів ООН, збільшився в 4 рази і зберіг тенденцію до подальшого значного підвищення. У першій чверті наступного століття чисельність городян зросте до 5,1 млрд. людей – на 73%.
Високі темпи росту міського населення в другій половині XX століття зв'язані із сполучення декількох факторів. Два з них найбільш значні. Міграція сільського населення в міста в середині нашого століття прийняла такі масштаби, що її іноді називають великим переселенням народів XX століття. Це величезне збільшення міграції в міста збіглося в країнах, що розвиваються, з демографічним “вибухом”, що також сприяло небувалим темпам росту міського населення. У 1991 – 1995 рр. городян у світі щорічно в середньому ставало більше на 61 млн. чоловік (сільських жителів – на 25 млн.).
У результаті склався єдиний і разом з тим досить диференційований міський світ, що затвердився, насамперед у розвинутих країнах (з 50-х рр.), а до 2015 р., по оцінках демографів ООН, стане переважно й у країнах, що розвиваються.
Правда, у цілому на земній кулі сільське населення продовжує збільшуватися – з 1,8 до 3,2 млрд. людей в 1950 – 2000 рр. Але в першій чверті XXI століття його чисельність стабілізується. Ріст сільського населення в другій половині XX століття відбувається винятково завдяки країнам, що розвиваються, де проживає близько 90% сільських жителів світу. У розвинутих країнах сільське населення поступово скорочується – з 366 млн. чоловік у 1950 р., до 300 млн. у 1990 р.. За прогнозами, воно зменшиться до 280 млн. чоловік до 2000 р. і до 200 млн. до 2025 р.
2. Загальні риси сучасної урбанізації для більшості країн
Перша риса – швидкі темпи росту міського населення, особливо в менш розвитих країнах.
У 1900 р. у містах жило близько 14% населення світу, у 1905р. – 29%, а в 1990р. – 45%. У середньому міське населення щорічно збільшується приблизно на 50 млн. чоловік. До 2000 р., згідно з прогнозами демографів, частка городян може перевищити 50%.
Друга риса – населення і господарство в основному у великих містах. Це порозумівається насамперед характером виробництва, ускладненням його зв'язків з наукою. Крім того, великі міста звичайно повніше задовольняють духовні запити людей, краще забезпечують достаток і розмаїтість товарів і послуг, доступ до сховищ інформації.
На початку XX століття у світі нараховувалося 360 великих міст, у яких проживало лише 5% усього населення. Наприкінці 80-х рр. таких міст було вже 2,5 тис., а частка їх у світовому населенні перевищила 1/3. До початку XXI століття число великих міст досягне 4 тис.
Серед великих міст прийнято особливо виділити найбільші міста мільйонери з населенням, понад 1 млн. жителів. Історично першим містом був Рим у часи Юлія Цезаря.
На початку XX століття їх було всього 10, на початку 80-х рр. – більше 200, а до кінця століття число їх перевищить 400. У Росії в 1992 р. нараховувалося 13 таких міст. Більш 30 “суперміст” світу вже мають понад 5 млн. жителів кожний.
Третя риса – “розпізнання“ міста – розширення його території. Для сучасної урбанізації особливо характерний перехід від компактного міста до міських агломерацій – територіальним угрупованням міських і сільських поселень. Ядрами найбільших міських агломерацій найчастіше стають столиці, найбільш важливі промислові і портові центри.
Найбільші міські агломерації склалися навколо Мехіко, Токіо, Сан-Пауло і Нью-Йорку: у них проживають по 16-20 млн. чоловік. У Росії з декількох десятків великих агломерацій найбільша – Московська з населенням 13,5 млн. чоловік; вона включає близько 100 міських і кілька тисяч сільських поселень.
Згідно з наявними прогнозами до кінця XX століття число найбільших агломерацій значно зросте.
Багато хто з них трансформуються в ще більш великі утворення – урбанізаційні райони і зони.
3. Рівні і темпи урбанізації
Незважаючи на наявність загальних рис урбанізації як всесвітнього процесу в різних країнах і регіонах вона має свої особливості, що, насамперед, знаходять вираження в різних рівнях і темпах урбанізації.
За рівнем урбанізації всі країни світу можна поділити на 3 великі групи. Але основні розходження можна спостерігати між більш і менш розвинутими країнами. На початку 90-х рр. у розвинутих країнах рівень урбанізації в середньому складав 72%, а в країнах, що розвиваються – 33%.
Темпи урбанізації багато в чому залежать від її рівня. У більшості економічно розвинутих країн, що досягли високого рівня урбанізації, частка міського населення останнім часом росте порівняно повільно, а число жителів у столицях і інших самих великих містах, як правило, навіть зменшується. Багато городян тепер прагнуть жити не в центрах великих міст, а в пригородах і сільській місцевості. Це порозумівається подорожчанням інженерного устаткування, крайнім ускладненням транспортних проблем, забрудненням навколишнього середовища. Але урбанізація продовжує розвиватися всередину, здобуваючи нові форми. У країнах, що розвиваються, де рівень урбанізації значно більш низький, вона продовжує рости вшир, а міське населення швидко збільшується. Нині на їхню частку приходиться більш 4/5 усього щорічного приросту числа міських жителів, а абсолютне число городян уже набагато перевищило їхнє число в економічно розвинутих країнах. Це явище, що одержало в науці найменування міського вибуху, стало одним з найважливіших факторів усього соціально-економічного розвитку країн, що розвиваються. Однак ріст населення міст у цих регіонах набагато випереджає їхній реальний розвиток. Він відбувається значною мірою завдяки постійному “виштовхуванню” надлишкового сільського населення в міста, особливо великі. При цьому незаможне населення звичайно селиться на окраїнах великих міст, де виникають пояси убогості. Повна, як іноді говорять, “трущобна урбанізація” прийняла дуже великі розміри. От чому в ряді міжнародних документів говориться про кризу урбанізації в країнах, що розвиваються. Але вона продовжує залишатися в основному стихійною і неупорядкованою.
В економічно розвинутих країнах, навпаки, проводяться великі зусилля по регулюванню процесу урбанізації, керуванню ними. У цій роботі, що нерідко здійснюється методом проб і помилок, поряд з державними органами беруть участь архітектори, демографи, географи, економісти, соціологи, представники багатьох інших наук. Сучасні процеси росту, склад і розміщення населення викликають багато складних проблем, деякі з яких носять всесвітній характер, а деякі специфічні для країн різних типів. Найбільш важливі з них – триваючий швидкий ріст населення світу, міжнаціональні відносини, урбанізація.