Для пізнання ландшафтної сфери особливо істотна класифікація її підрозділів. В даний час вона ґрунтується на морфологічних і функціональних показниках, а також підрозділі геосистем на корінні, похідні і різного роду їх змінні стани. Найбільш велике, що привнесене за останній час в проблему ландшафтної класифікації, – це уявлення про інваріант геосистем.
Концепції інваріанта, що прийшла з математики, призначено зіграти у фізичній географії не меншу роль, чим вона вже зіграла в кристалографії і особливо у вченні про асиметрію, яке ґрунтується на двох протилежних початках: перетворенні (зміні) і збереженні (інваріанті). Подібно до того, як і в світі кристалів, в географічній оболонці відбуваються постійні перетворення і разом з тим зберігаються деякі властивості, які в сукупності є інваріантом по відношенню до певних зміщень в часі і просторі.
Тільки шляхом виявлення цих елементів, що зберігаються, і їх зв'язків ми в змозі побудувати класифікацію геосистем, що відображує закони, що діють в природній середі і перетворення, що породжують її.
Нашу увагу часто привертають перетворення в природній в середі в межах одного інваріанта, викликані багатьма, нерідко випадковими діями людини. Звичайно, їх необхідно знати. Проте вивчення цих випадкових проявів не повинне позбавляти нас можливості осягнути фундаментальні закономірності природи. Людина давно прагне абстрагувати закони природи від випадкового з тим, щоб якнайповніше з'ясувати і пізнати їх.
Просторовий діапазон сучасної географії в порівнянні з минулим значно розширився і поглибився. Швидкісні засоби зв'язку і орбітальні спостереження надали небачені можливості для досліджень в планетарному масштабі, значення яких посилилося завдяки використанню геофизичної апаратури. Зіставлення різних тематичних карт світу відкрило нові перспективи географічного аналізу. Відмітимо, проте, що саме по собі завдання виявлення планетарних закономірностей є іконним для географії, а науково-технічний прогрес лише забезпечив її здійснення на якісно новому і незрівнянно вищому рівні.
Все це неможна сказати про комплексні географічні дослідження на невеликих просторах, про так звані геотопологічні дослідження, які по суті чужі фізичній географії минулого і проводилися лише галузевими географічними дисциплінами. В даний час географічні дослідження на топологічному рівні набули світового поширення в різних країнах. У зв'язку з цим вже виникло багато методичних, теоретичних і прикладних питань, що підлягають обговоренню.
Топологічні аспекти в географії мають велике значення для вирішення багатьох питань, що стосуються спонтанної і антропогенної динаміки геосистем, пізнання екологічних режимів земель і інших найважливіших особливостей природної середи. Від досліджень на топологічному рівні треба чекати, перш за все, виявлення інваріанта геосистем. Ці дослідження відкривають шляхи і для кількісних методів оцінки моделювання географічних процесів і структур. Нарешті, з ними пов'язано багато нових науково-організаційних питань, зокрема організаційна структура географічних стаціонарів, на яких ведеться розробка шляхів захисту біосфери, а також принципів і методів оптимізації навколишнього людину середовища. Якщо перші результати робіт на топологічному рівні здавалися далекими від регіональних географічних проблем, то у міру подальшого розвитку таких робіт визначилися можливості їх регіональної інтерпретації. В даний час це є актуальною проблемою, оскільки сприяє розширенню застосування точних методів в географії і можливості експериментальної перевірки початкових теоретичних положень.
Традиційні для географії регіональні проблеми при системному до них підході також виявляють нові точки зростання. Просторовий аналіз геосистем шукає методи прийнятні для вирішення назрілих завдань. Певні результати отримані при регіональній інтерпретації досліджень по методу комплексної ординації, покликаному систематизувати зв'язки між компонентами геосистеми на статичній основі. Побудови факторіальних і різного роду динамічних рядів також є дієвими прийомами просторового аналізу. Останній укладає окрім іншого дані про пристрій окремих регіонів і різноманітних їх поєднань.
Концепція геосистем дозволяє зближувати завдання просторового і функціонального аналізів не лише стосовно окремих ландшафтів, але і в масштабі таксономічних підрозділів планетарного порядку. Функціональний аналіз в корені перетворить методи і традиції географії минулого і таїть в собі можливості нових узагальнень. Ми можемо мислити великий круговорот субстанції в географічній середі як ієрархію підлеглих один одному і як би вкладених один в іншій круговоротів, що здійснюються як в біоценозах, так і мікро-, мезо- і макрогеохорах. Таксономічна шкала геосистем – це не один тільки табель їх рангів, але і співвідношення масштабів їх матеріально-енергетичної активності.
Необхідною умовою вивчення географічних просторів є як дослідження в природі, так і створення певних узагальнень, що відображають територіальні особливості і функціональну структуру цих просторів. Це досягається шляхом створення серії тематичних карт і за допомогою моделювання іншого роду. Картографія – якнайдавніший розділ наукової діяльності, але лише недавно вона досягла стану, при якому її тематичний напрям зміг задовольняти запити вчення про геосистеми. Цьому сприяв, разом з іншим, перехід картографії в сферу наукової інформатики. Моделювання природної середи тільки пробиває собі дорогу в науковій практиці. Гідність моделі в її лаконічності, в усуненні тих деталей, які не збагачують її принципово, а затушовують найголовніші закономірності.
Проте проблеми картографування і моделювання не можуть вирішуватися однозначно. Для досягнення кожної конкретної мети потрібні різні за змістом і характеру побудови тематичні карти. А також різні і нерідко багато моделей. Останні можуть бути використані для розділення складного на елементи, а в інших випадках, навпаки, для отримання синтетичного уявлення. Дуже важливу допоміжну роль грають графи. Їх роль особливо велика в тих випадках, коли ще немає достатніх даних для побудови моделей.
При планеруванні науково-дослідної роботи передбачається і що все відноситься до її впровадження у виробництво. Вчення про геосистеми має вихід в практику через проектну і планову документацію, в яких використовується перероблена географічна інформація. Такого роду додаткова науково-технічна робота, яка входить складовою частиною в географічне дослідження, і складає суть прикладної географії заслуговує на всестороннє обговорення в програмному і науково-організаційному стосунках.
Сучасна географія повинна вивчати природу у зв'язку з людиною; проблеми взаємодії природи і суспільства завжди були і залишаються центральними для географії. Це питання в правильній їх постановці і дієвому рішенні.
Досвід показує, що взаємодію автономних географічних напрямів і чітко розмежованих проблем дає більший ефект в сенсі інтерпретації і узгодженості рішень, чим «недиференційований комплекс» типу єдиної географії. Ось чому роздільне трактування природних геосистем, територіально-виробничих систем і територіальних систем населення і аналіз їх взаємозв'язків обіцяє конструктивніші виводи практичного порядку, ніж розуміння геосистем як єдиний географічний комплекс, що поєднує в собі природу, населення і господарство. Неможливо заперечувати самобутність природного, демографічного і економічного зачав, тому що вони реально існують. Необхідно тільки кожне з них розглядувати як залежне від двох інших за допомогою прямих і зворотних, позитивних і негативних зв'язків. Зіставлення природного (умови і ресурси) потенціалу геосистем з перспективами розвитку територіально-виробничого комплексу дає значно більше для організації виробничого процесу, чим тотальне їх трактування.
З числа дуже багатьох вимог, що пред'являються до вчення про геосистеми, деякі в даний час набувають особливої гостроти. До них відносяться, перш за все, встановлення раціональних (в усякому разі, допустимих) норм природокористування. Тут істотний багатосторонній підхід до проблеми в сенсі комплексності використання ресурсів і обліку всіх сторін втручання людини в природний процес. В цілому питання про норми природокористування не нове, але ухвалення рішення його з позицій вчення про геосистеми майже не розроблені, хоча саме вони можуть забезпечити потрібні результати. У тісному зв'язку з цим завданням знаходиться проблема географічного прогнозування. Географічний прогноз необхідно розглядувати як невід'ємну частку кожного проекту освоєння нових територій і експлуатації природних ресурсів.
З інших соціальних завдань вчення про геосистеми, розраховані на перспективу і вимагають попередньої теоретичної і методичної підготовки, назвемо здійснення співтворчості людини з природою. Під цим маються на увазі зусилля людини, направлені на підвищення корисної дії сил природи і прояв всіх корисних можливостей, що таяться в ній. Подібні заходи осуществимы за умови спеціального проектування, заснованого на глибокому вивченні структури і динамічних тенденцій геосистем. По своєму цільовому призначенню співтворчість з природою близько до перетворення природи людиною. Проте в першому випадку мається на увазі інший підхід до справи і принципово інша система втручання в розпорядок природних процесів. Деякі види перетворення природи можливі тільки на початках співдружності з нею. Зокрема, це відноситься до підтримки і підвищення естетичних властивостей ландшафту, чому останнім часом зачинають приділяти увагу, наприклад, в місцевостях призначених для рекреації. Без такого підходу неможлива успішна реалізація будь-яких планів, що стосуються оптимізації навколишнього людину середовища і створення довгострокових систем природокористування на основі регулюючого природного (або природно-антропогенного) режиму. Чим ширше і різносторонньо практикуватимуться ці заходи, тим більшого значення набуватимуть взаємини людини з природою на основі співтворчості.