Право на надання медичної допомоги припускає вільне визначення людини у питанні доцільності звернення за медичною допомогою. Адже законом не заперечується і право на відмову від лікування взагалі, і право на самолікування.
Однак, сід зазначити, що у галузі надання медичної допомоги мають місце суттєві недоліки її правового регулювання, зокрема те, що медичне законодавство не систематизоване в одному законодавчому акті. Основи законодавства про охорону здоров'я недостатньо врегульовують ці питання. Свідченням цього є досить велика кількість підзаконних нормативно-правових актів. Для вирішення цих проблем, видається, недоцільно приймати окремі, невеликі за обсягом закони, котрі регулюють окремі види відносин у галузі медичного права. Зокрема у медичній спеціальній літературі неодноразово порушувалось питання про необхідність прийняття нормативного акта, у котрому були б врегульовані права та обов'язки пацієнта.
2. Здійснення фізичною особою права на медичну допомогу
Конституційними гарантіями реалізації цього права на медичну допомогу виступають: державне фінансування соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм; безоплатність медичної допомоги в державних і комунальних закладах охорони здоров'я; заборона скорочення таких закладів; державного забезпечення санітарно-епідемічного благополуччя [8,с.51].
Щоб краще розуміти, що означає поняття «право на медичну допомогу», розглянемо його, посилаючись на норми цивільного права України. Право на медичну допомогу мають усі без винятку фізичні особи. Згідно зі статтею 284 Цивільного кодексу України, фізична особа, якій виповнилося 14 років і яка звернулася по медичну допомогу, має право на вибір лікаря й вибір методів лікування відповідно до рекомендацій лікаря. Надання медичної допомоги особі, яка досягла 14 років, здійснюється з її згоди.
Однак це не означає, що у разі надання медичної допомоги особам у віці від 14 до 18 років або особам, яких суд визнав обмежено дієздатними, думка їхніх батьків (піклувальників) зовсім не має юридичного значення.
Згідно зі статтею 32 Цивільного кодексу України, фізичні особи у віці від 14 до 18 років мають неповну цивільну дієздатність. Тому, якщо, приміром, 16-річний пацієнт звернеться в клініку пластичної хірургії з побажанням поліпшити свою зовнішність за допомогою складної дороговартісної операції, лікар повинен отримати, крім згоди пацієнта, ще й згоду його батьків [7,с.18].
Водночас у невідкладних випадках, коли має місце реальна загроза життю пацієнта, його згода або згода його законних представників (батьків, піклувальників) на медичне втручання лікарю не потрібна. Це прописано і в статті 284 Цивільного кодексу України, і в статті 43 Основ законодавства України про охорону здоров’я.
Відповідно до ст. 57 Конституції України та ст. 282 Цивільного Кодексу України фізична особа має невід'ємне право на життя. Складовою частиною цього права можна вважати і право на надання їй медичної допомоги. Конституція України закріпила право громадян на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49). Слід зауважити, що право на охорону здоров'я є найбільш широким, воно включає право на медичну допомогу і право на медичне страхування. Отже, право на медичну допомогу є відносно самостійним.
Відповідно до ч. 2 ст. 284 ЦК та ст. 38 Основ законодавства про охорону здоров'я кожний пацієнт, який досяг чотирнадцяти років і який звернувся за наданням йому медичної допомоги, має право на вільний вибір лікаря, якщо останній може запропонувати свої послуги, та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій. Надання медичної допомоги фізичній особі, яка досягла чотирнадцяти років, провадиться за її згодою.
Ця норма знаходиться в колізії зі ст. 32 ЦК, яка закріплює коло повноважень фізичної особи з неповною цивільною дієздатністю (фізична особа у віці 14 - 18 років). Доцільним є розширення кола прав фізичних осіб у цьому віці.
Право на медичну допомогу належить усім без винятку фізичним особам. Однак при цьому фізична особа, яка досягла 14 років та звернулась за наданням медичної допомоги має, такі права:
а) на вибір лікаря та його заміну;
б) на вибір лікувального закладу;
в) на вибір методів лікування, відповідно до рекомендацій лікаря.
Як бачимо, підставою виникнення, зміни і припинення відносин з надання медичної допомоги є воля особи. Це один з прикладів прояву головного принципу цивільного права - принципу диспозитивності. Відсутність елементів влади та підпорядкування підтверджує цивільно-правову (приватно-правову) природу права на медичну допомогу.
Повнолітня фізична особа має право відмовитися від медичного втручання чи перервати вже почате втручання. Наслідки такого відмовлення чи переривання втручання повинні бути їй роз'яснені. Якщо відсутність згоди може привести до тяжких наслідків, лікар зобов'язаний роз'яснити це пацієнту. Якщо і після цього пацієнт відмовляється від лікування, лікар має право взяти від нього письмове підтвердження, а при неможливості його одержання - засвідчити відмову відповідним актом у присутності свідків. Якщо відмову дає законний представник пацієнта і вона може мати для пацієнта важкі наслідки, лікар повинен повідомити про це органи опіки і піклування [6,с.18].
Право на вибір лікаря дозволяє пацієнту звернутися до обраного ним лікаря, вимагати заміни лікаря, призначеного керівником лікувальної установи чи підрозділу.
Рівність відносин учасників правовідносин, які виникають у системі «лікар-пацієнт», припускає, що і лікар може відмовитися від подальшого ведення пацієнта, якщо той не виконує медичні призначення, правила внутрішнього розпорядку лікувальної установи. Умовою такого відмовлення є відсутність загрози життю хворого і здоров'ю населення.
Припинення медичної допомоги може мати місце за згодою лікаря та пацієнта, на вимогу пацієнта в разі відмови від подальшого лікування, в разі смерті пацієнта або в разі усунення потреби в наданні такої допомоги. Припинення медичної допомоги слід відрізняти від припинення заходів підтримки життя.
Особливістю у відносинах по наданню психіатричної допомоги є встановлений законом необхідний огляд людини перед встановленням їй діагнозу психічного розладу, обов'язок комісійного контролю лікарів-психіатрів за застосуванням методів діагностики та лікування і лікарських засобів, що становлять підвищений ризик для особи, якій надається психіатрична допомога. Під психіатричною допомогою розуміється комплекс спеціальних заходів, спрямованих на обстеження стану психічного здоров'я, профілактику, діагностику психічних розладів, лікування, соціальну реабілітацію осіб, що страждають психічними захворюваннями.
3. Договірний характер відносин щодо надання медичної допомоги
В правовій літературі пропонується розширити коло поіменованих договорів договором про надання медичної допомоги. В класифікації цивільно-правових договорів він повинен потрапити до групи договорів про надання послуг. За юридичними ознаками він є двостороннім, консенсуальним, може бути оплатним чи безоплатним.
Пацієнт є стороною в договорі про надання медичної допомоги і рівноправним партнером з медичними працівниками. Таким чином, фізична особа, якій надається медична допомога, є не предметом маніпуляції, а суб'єктом соціального відношення. Цим обумовлене право фізичної особи, яка досягла чотирнадцяти років і звернулася за наданням медичної допомоги, на вибір лікаря і методів лікування в межах рекомендацій лікаря [7,с.15].
Традиційно, вважалося, що договір про надання медичних послуг виникає здебільшого у випадках, коли закон це дозволяв. У всіх інших випадках це вважалося сферою регулювання публічного права. Сьогоднішні реалії потребують зовсім інших акцентів. Визнання договірного цивільно-правового характеру відносин типу «лікувальна установа – пацієнт» більшою мірою забезпечує реалізацію права громадян на здоров’я, демократизацію відносин в сфері охорони здоров’я, перетворює громадян із безправних прохачів у повноправних суб’єктів відносин, підвищує відповідальність лікувальних установ за здоров’я пацієнтів.
Ненадання без поважних причин допомоги медичним працівником представляє собою склад правопорушення, за яке встановлена кримінальна відповідальність (ст. 139 КК). Укладення договору про надання невідкладної медичної допомоги для будь-якого медичного закладу є обов'язковим з урахуванням зазначених положень, а за ст. 633 цього Кодексу підприємницька діяльність з медичного обслуговування передбачає наявність публічного договору.
Оскільки даний договір є цивільно-правовим правочином, на нього повинні поширювати свою дію чинні норми Цивільного кодексу України. Проте такий договір прямо ЦК України не визначений, а отже, невизначеними лишаються правила його укладання, виконання, а також порядок притягнення сторін до відповідальності за порушення умов цього договору. За результатами проведеного Центром медичного права правового дослідження договорів, які нині використовуються у вітчизняній медичній практиці, можна зробити основний висновок: ні медична організація, ні пацієнт не мають належного юридичного захисту. Більшість бланків договорів (формулярів) мають очевидні обмеження їх змісту та недостатню опрацьованість як з правового, так і з бухгалтерського боку. У багатьох наданих для правового аудиту договорах містилися вочевидь обтяжливі для споживача послуг умови, пропонувався неконституційний спосіб вирішення спорів, не було характеристик, що індивідуалізують надавану медичну послугу. Вказані недоліки можуть призвести до несприятливих юридичних наслідків як для пацієнтів, так і для медичних організацій, які продовжують використовувати такі зразки договорів [4,с.39].