Паливно-енергетичний комплекс - це сукупність галузей промислового виробництва, які спеціалізуються на видобутку, збагаченні, переробці та споживанні твердого, рідкого і газоподібного палива; виробництві, передачі та використанні електроенергії і тепла. До складу підприємств паливно-енергетичного комплексу входять вугільні шахти, нафтові та газові свердловини, електростанції тощо [11, с. 369].
Електроенергетика – капіталомістка складова паливно-енергетичного комплексу будь-якої країни, його базова галузь. Їй належить провідна роль у розвитку науково-технічного прогресу. Функціонування виробничої та обслуговуючої сфер неможливе без використання електричної й теплової енергії. Енергетичною основою розвитку продуктивних сил на сучасному етапі та в перспективі є і буде електрична енергія. Сучасна електроенергетика є високомеханізованою, автоматизованою галуззю промисловості [5, с. 255] .
Вугільна промисловість включає підприємства з видобутку, збагачення і брикетування кам’яного і бурого вугілля. Найбільшими споживачами вугілля сьогодні є теплоенергетика, чорна металургія, залізничний транспорт, машинобудування, а також житлово-побутовий сектор [3, с. 159].
Нафтова промисловість. Нафта – основа світового паливно-енергетичного балансу, найефективніше і найзручніше паливо. Продукти нафтопереробки широко використовуються в усіх галузях промисловості, сільського господарства, на транспорті, у побуті.
Газова промисловість серед галузей паливного комплексу домінує, оскільки забезпечує потреби в паливі виробників і населення. Промисловість природного газу включає розвідування, видобуток, транспортування, зберігання і переробку природного і супутнього нафтового газу, що видобувається разом з нафтою.
Харчова промисловість – сукупність галузей промисловості, що постачають продукти харчування, мило, тютюнові, парфумерно-косметичні вироби та ін. Харчова промисловість охоплює три основні групи галузей: харчосмакову, м’ясо-молочну і рибну. До харчової промисловості належать галузі: цукрова, хлібопекарська, борошномельно-круп’яна, кондитерська, макаронна, олійно-жирова, парфумерно-косметична, спиртова, лікерно-горілчана, виноробна, пивоварна, виробництво безалкогольних напоїв, дріжджова, крохмале-патокова, плодоовочева, соляна, тютюново-махоркова [5, с. 324].
Легка промисловість України – традиційна галузь народного господарства, яка від кустарних промислів в умовах напівнатурального господарства розвинулася до гігантів індустрії при товарному виробництві. До галузі включають первинну обробку льону-довгунця та інших луб’яних культур, вовни, а також шовкомотальну, бавовняну, лляну, вовняну, шовкову підгалузі, конопле-джутове, сітков’язальне, трикотажне, валяльно-повстяне, швейне, взуттєве виробництва, випуск нетканинних матеріалів, натуральних і штучних шкір, штучного хутра, хутрових виробів [12].
Легка промисловість України охоплює текстильну, трикотажну, швейну, шкіряну, взуттєву, хутрову та інші галузі, підприємства яких у розміщенні орієнтуються переважно на споживача, наявність трудових ресурсів та сировини [11, с. 330].
Хімічна промисловість включає гірничо-хімічну промисловість, основну хімію, промисловість хімічних волокон і ниток, промисловість синтетичних смол і пластичних мас, лакофарбову промисловість, промисловість синтетичних барвників.
Сільське господарство – одна з головних галузей матеріального виробництва (друга після промисловості), що має важливе значення для постачання продовольства для населення та сировини для промисловості. Сільське господарство складається з двох великих галузей рослинництва і тваринництва [5, с. 334].
Рослинництво – це велика галузь сільського господарства, головним засобом виробництва якого є земля. Внутрішня структура рослинництва в Україні представлена такими галузями і виробництвами: рільництвом (зернове господарство, технічні культури, картоплярство), городництвом, кормовиробництвом (польове та луківництво), садівництвом і виноградарством. Рільництво і городництво базуються на обробітку орних земель, луківництво – на природних кормових угіддях (луки, сіножаті), а садівництво і виноградарством – на культурі багаторічних деревних та кущових насаджень [11, с. 292].
Головною галуззю рослинництва України є зернове господарство. Воно являє собою культивування таких культур, як озима і яра пшениця, жито, ячмінь, овес, зернобобових (горох, біб, вика) та ін. Традиційними українськими зерновими культурами є гречка і просо [5, с. 336].
Технічні культури в Україні – соняшник, цукрові буряки, льон-довгунець – займають дещо більше десятої частини посівних площ.
Картоплярство – галузь, що задовольняє продовольчі, кормові та технічні (сировинні) потреби суспільства [3, с. 388].
Особливо велике значення у структурі рослинництва має польове кормовиробництво, що базується на вирощуванні кормових культур: коренеплодів (кормові буряки), кормових баштанних, кукурудзи на силос і зелений корм, однорічних і багаторічних трав, зокрема конюшини, люцерни, люпину тощо.
Садівництво включає в себе ягідництво (вирощування аґрусу, порічок, смородини тощо) та плодівництво (вирощування сім’ячкових – яблука, груші та кісточкових – вишня, черешня, слива, абрикоси, персики) [3, с. 389].
Тваринництво – галузь сільськогосподарського виробництва, рівень розвитку якої є свідченням інтенсивності аграрного сектора економіки країни. Тваринництво підрозділяється на галузі за основними видами тварин: розведення великої рогатої худоби, свиней, овець, птахів [5, с. 338].
Розведення великої рогатої худоби має м’ясний, молочний та м’ясо-молочний напрями [5, с. 338].
Вівчарство розділяється на чотири провідних напрями: м’ясо-вовняне, вовняне, каракульське та овчинно-шубне. Вівчарство є постачальником не тільки м’яса, але й високоякісної вовни.
Птахівництво – одна з швидко зростаючих галузей тваринництва, що забезпечує потреби населення у м’ясі, птиці та яйцях [5, С. 343].
Будівництво – головна ланка будівельного комплексу, що створює основні фонди народного господарства. Будівництво має специфічні властивості, що відрізняють його від інших галузей народного господарства: його продукція (будівлі) нерухома, великогабаритна; виробничий процес має перервний характер, відбувається протягом довгого часу та на відкритому повітрі.
Залежно від призначення будівництво розподіляється на промислове (спорудження заводів, фабрик), гідротехнічне (гідроелектростанції, водосховища, канали), енергетичне (електростанції, електромережі), транспортне (автомобільні та залізничні шляхи, аеропорти, трубопроводи), сільське (спорудження тваринних ферм, елеваторів), житлове [4, с. 368].
Провідне місце у матеріальному виробництві займає транспорт - один з найбільших галузей національної економіки. Виділяють наземний (залізничний, автомобільний, трубопровідний), водний (морський, річковий, озерний) та повітряний (авіаційний) види транспорту [11, С. 380].
1.3 Характеристика факторів розміщення галузей матеріального виробництва
Упродовж останніх десятиліть в Україні проведено певну роботу, спрямовану на розвиток промислового виробництва і підвищення ефективності його розміщення. Здійснювалася політика вирівнювання господарського розвитку економічних районів і областей. При цьому в процесі вдосконалення територіальної організації промислового виробництва, особливо в останні роки, все ширше враховувалися такі важливі фактори, як наявність трудових ресурсів та водна екологічна ситуація. При розміщенні нових виробництв, а також при реконструкції і технічному переоснащенні діючих, беруться до уваги витрати пов’язані із створенням об’єктів соціальної інфраструктури, водозабезпеченням виробництва і населення, охороною навколишнього середовища і відтворенням відновлювальних природних ресурсів. У цілому ці зрушення, що відбулися в розміщенні промислового виробництва слід оцінити позитивно. Вони в основному відповідають просторовому зосередженню природних і трудових ресурсів, рівневі розвитку і особливостям спеціалізації господарства економічних районів і областей [3, с. 278].
Проте у розміщенні галузей матеріального виробництва і спеціалізації господарства окремих регіонів України вирішені далеко не всі проблеми. Ефективність територіальної прив’язки багатьох промислових об’єктів, насамперед більших та найбільших, не можна вважати достатньо високою, а в ряді випадків будівництво окремих підприємств в тих чи інших регіонах або населених пунктах виявилося недоцільним. Ще недостатніми є заходи, пов’язані з плановим регулюванням нарощування індустріального виробництва в розмірних категоріях міст [3, с. 278].
Розміщення промислових виробництв в умовах України, які характеризуються інтенсивним економічним освоєнням території, високим рівнем господарського розвитку, має свою специфіку. Нове промислове будівництво здійснюється в умовах густої мережі міських поселень, які мають певні ресурси (трудові, водні тощо). Розрахунки підтверджують, що в Україні відсутні різкі просторові відхилення у витратах, пов’язаних з локалізацією підприємств машинобудування, легкої промисловості та деяких інших галузей [3, с. 278].
Існує чимало методів раціонального розміщення промислових підприємств. Однак багато з них, як правило, неприйнятні для потреб народногосподарської практики. Певний інтерес представляє метод. За допомогою якого завдання щодо розміщення промислових об’єктів в Україні можна реально розв’язати за допомогою ЕММ та ЕОМ. Сутність його в тому, що на всі елементи населених пунктів в яких можна розмістити промислові підприємства дається оцінка очікуваних питомих витрат на природні і трудові ресурси, транспорт, об’єкти соціального обслуговування населення, а також на охорону навколишнього середовища, відтворення природного потенціалу тощо. При розміщенні конкретного заводу беруться до уваги сукупні витрати, пов’язані зі споживанням природних і виробничих ресурсів. Здійснені обрахунки за цим методом дають змогу визначити регіони і населені пункти, в яких існують перспективи для розміщення нових промислових виробництв [3, с. 281].