Алжирська загальна декларація прав народів 1976 р. підтвердила право народів на самовизначення, збереження національно-культурної ідентичності, демократичний режим, а також використання різних методів опору, в тому числі за допомогою сили, якщо права народу попираються (ст.1-7, 28-29) [8].
Таким чином, одним з головних принципів міжнародного права є визнання рівноправності всіх народів та право народів на самовизначення, включаючи право вільного вибору та розвитку свого соціально-політичного статусу. Адже формулювання права націй на самовизначення в міжнародних пактах є компромісним, а тому не завжди зрозумілим та суперечливим. Наприклад, суперечливим є розуміння суб’єкта права на самовизначення. Право колоніальних народів на самовизначення викликає менше суперечок стосовно суб’єкта права, і щодо його змісту. Офіційна точка зору ґрунтується на тому, що володарем права на самовизначення у контексті деколонізації варто визнати населення колонії, тільки не народ як етнічну спільноту.
Деякі дослідники підкреслюють, що право на самовизначення має не нація, а народ, оскільки жодна нація не існує в “чистому” вигляді, а є народами, які складають єдине територіальне ціле. Однак в міжнародних конвенціях і деклараціях право на самовизначення зафіксовано за націями. Наприклад, згідно з Декларацією про принципи міжнародного права, весь народ, який проживає на певній території, незалежно від раси, віросповідання та кольору шкіри, є суб’єктом права на самовизначення. [9].
Крім того, спеціалісти-міжнародники помічають, що англійською мовою поняття “народ” і “нація” вживаються як синоніми [10]. На наш погляд, це вносить плутанину і протиріччя в розв’язання і без того складного питання, дає привід по-різному трактувати поняття суб’єкта права на самовизначення. Відносно європейської політичної традиції ХІХ-ХХ ст. саме за націями закріпилась ідея права на самовизначення. Цей підхід і зараз має багато прихильників.
Треба відзначити, що поняття “народ” також до сьогодні носить дискусійний характер. Воно чітко не визначено юридичною наукою, хоча є категорією конституційного права. Так, наприклад, відомий американський діяч правозахисного руху Е. Клайн вважає, що в Пактах про права людини під народом розуміється етнічна спільнота (тобто спільність осіб з однаковою мовою, культурою, територією, господарськими ресурсами, достатніми для створення окремої держави) [11].
У. Альтерматт вважає, що в основі права народів на самовизначення полягає хибна передумова, що хоча б теоретично можна всіх людей на землі поділити на народи. Але навряд чи можна описати народи за допомогою дефініцій, які містять об’єктивні критерії, а тому залишається тільки суб’єктивна класифікація. Сьогодні та майже завжди і у попередні епохи, політичний процес, а не народний дух вирішує, що таке народ. Насправді той, хто має силу, той і визначає, хто і до якого народу належить, і проводить у життя свої дефініції. Ніхто не може об’єктивно визначити, чому, наприклад, німці, поляки, угорці, прибалтійці та інші є народами, а чеченці, баски, каталонці - тільки національні меншини. Кожне визначення стосовно народів і меншин відображає відповідне політичне співвідношення сил [12].
М. Бердяєв запропонував заміну принципу нації як суб’єкта самовизначення принципом народу задовго до того, як до цього висновку прийшло міжнародне співтовариство. Він також приходить до висновку щодо плідності ідеї федерації народів, яка передбачає заперечення ідеї суверенності національних держав. Ще на початку ХХ ст. він зазначив: “Немає нічого більш шкідливого, ніж ідея суверенності національних держав, якою дорожать народи на власну загибель” [13].
Етнічні меншини також активно використовують термінологію “самовизначення”, держави ж відхиляють його щодо меншин. З одного боку, є точка зору, яка визнає право меншин на самовизначення та відокремлення, з іншого - звертають увагу на суперечливий характер і значну небезпеку його реалізації, а деякі заперечують право меншини на самовизначення, включаючи відокремлення за міжнародним правом (в жодному з міжнародних документів безпосередньо за меншиною право на самовизначення не визнається). В міжнародних документах поняття “меншина” і “народ” відрізняються. Це відображено у Пакті про громадянські та політичні права (ст.1, ст.27), а також в Декларації принципів Гельсинського Заключного Акту (принцип VII, VIII) [14]. Звідси ми можемо зробити висновок, що в сучасному міжнародному праві меншина не є “народом” стосовно реалізації права на самовизначення.
Цікавим є запропонований Я. Симонідесом критерій розмежування понять “меншина” і “народ". На його думку, “меншина” звичайно має державу походження, тоді як “народ” може бути визначений як “нація", яка не має власної держави [15].
Міжнародне і внутрішньодержавне право надають мало підтримки меншинам у їх сподіваннях на самовизначення. Зараз в міжнародному праві з’явився новий принцип, який пов’язаний з правом меншин на внутрішнє самовизначення та автономію, не ставлячи під загрозу суверенітет держави. Тобто це право здійснюється перш за все в межах конституції певної держави.
Таким чином, як на наш погляд, розуміння суб’єкта самовизначення як етнічної спільноти - це, майже, єдиний підхід, при якому право на самовизначення хоч в будь-якій мірі наповнюється реальним змістом, тому що етнічні кордони, хоч вони і умовні, все ж таки мають більш об’єктивний, стабільний характер ніж кордони адміністративні.
Сьогодні є актуальною проблема народів, не репрезентованих у ООН, вони не мають повноцінного міжнародного статусу. Для того, щоб хочаб частково виправити таке становище, у 1991р. у Гаазі була створена ОННН (Організація непредставлених націй і народів).
Але аналіз міжнародних документів підтверджує універ-сальність права на самовизначення, його притаманність усім без винятку народам, і також те, що принцип територіальної цілісності не абсолютний і у певних випадках повинен поступатись праву народів на самовизначення. Так, Статут ООН встановлює принцип рівноправності та самовизначення народів. Декларація 1960 р. про надання незалежності колоніальним країнам визначає всі народи як суб’єкти права на самовизначення. Також ст.1 Пактів про права людини проголошує право всіх народів на самовизначення. Право вільно встановлювати свій політичний статус в тексті Пактів належить як до зовнішнього, так і внутрішнього самовизначення, незалежно від того, знаходиться народ під будь-яким пануванням чи ні.
Декларація про принципи міжнародного права, які стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно з Статутом ООН, також поширює право на самовизначення на всі народи. Визначаючи безумовне право народів, які знаходяться під іноземним пануванням, на самовизначення (тобто зовнішнє самовизначення), Декларація також торкається питання про права народів, які проживають в незалежній державі (тобто внутрішнє самовизначення).
Але в Декларації говориться, що ніщо в наведених пунктах про самовизначення не повинно тлумачитись як таке, що санкціонує будь-які дії, які б призвели до роз’єднання або часткового чи повного порушення територіальної цілісності, політичної єдності суверенних та незалежних країн, які дотримуються у своїх діях принципу рівності та самовизначення народів і мають уряди, що представляють весь народ, який мешкає на певній території [16]. Саме цей абзац Декларації є найбільш суперечливим. З його змісту випливає, що народи, які проживають в суверенній і незалежній державі, правом на внутрішнє та зовнішнє самовизначення володіють в тому випадку, якщо держава порушує принцип самовизначення та внаслідок цього уряд не представляє весь народ, приналежний до певної території. Тобто, якщо держава є демократичною, право на самовизначення обмежується необхідністю дотримання територіальної цілісності та політичної єдності держави.
Згідно з Декларацією принципів Заключного Акта НБСЄ 1975 р. (Гельсінкі), право на зовнішнє та внутрішнє самовизначення також належить всім народам світу: “Виходячи з принципу рівноправності та права народів розпоряджатися своєю долею, всі народи завжди мають право в умовах повної свободи визначати, коли і як побажають, свій внутрішній і зовнішній політичний статус без втручання ззовні та здійснювати за своїм поглядом свій політичний, економічний, соціальний та культурний розвиток” [17]. Оскільки в Європі немає колоній, входження права на самовизначення до означеного документу не може пов’язуватись з бажанням сприяти процесу деколонізації. Засади Гельсінкської наради спрямовані на врегулювання відносин суверенних і незалежних держав, тобто принцип самовизначення застосовується і до їх власних народів, тобто народам, які мешкають в суверенних державах.
Таким чином, реалізацію права народів на самовизначення потрібно розглядати в аспекті самовизначення колоній і самовизначення народів незалежних держав.
Головна відмінність самовизначення у суверенній державі від самовизначення колоній полягає в тому, що найрадикальніша форма самовизначення - відокремлення - вступає у суперечність із загально визнаним принципом територіальної цілісності держав. Цю суперечність не можна однозначно вирішити на користь права на самовизначення. Ситуація ускладнюється тим, що у світового співтовариства немає єдиних уявлень про підстави і критерії для реалізації права самовизначення.