Багато спеціалістів з питань міжнародного права визнають як аксіому положення про те, що всі основні принципи міжнародного права взаємопов’язані та рівноцінні. Керуючись одним з них, не можна посягати на інші. Що ж до принципу територіальної цілісності, то він стосується, перш за все, сфери міждержавних стосунків, тобто мова йде про захист території ззовні. Але територіальній цілісності можуть загрожувати і внутрішні сепаратистські рухи.
Безумовно, сучасне міжнародне право забороняє насильницьку зміну державної території, але, між тим, передбачає їх зміну у випадках:
1) розділу держави, виходу частини території зі складу, об’єднання декількох держав;
2) національно-визвольної боротьби і реалізації права на самовизначення. Є й інші випадки зміни територіальних кордонів, але нашої теми це не стосується.
Право на самовизначення може бути реалізовано з порушенням принципу територіальної цілісності тільки у випадку відвертого геноциду щодо етнічної групи або у разі неможливості вирішити проблему іншим засобом. Проте таке відділення неможливе, якщо немає необхідних умов. Такими умовами є:
1) територія, на якій дане населення утворює більшість (народ з дисперсною формою розселення не може претендувати на відокремлення, навіть якщо піддається геноциду);
2) такий народ має бути історично пов’язаний із територією (йдеться про “корінні народи”).
Тобто, право народів на самовизначення не є обґрун-туванням принципового права на відокремлення від держави. Співтовариство держав відхиляє загальне право на сецесію. Якщо послідовно застосовувати право на самовизначення, то його наслідком стане безперервний розклад держав. Не можна говорити про необмежене право на самовизначення, тому що навряд чи хтось збирається відповідати за руйнівні результати його послідовного застосування. Таким чином, право на самовизначення є правом народів із суворими межами застосування.
Відокремлення як засіб самовизначення далеко не завжди є об’єктивно плідним і для етносу, що самовизначається, і для народів держави, від якого він відокремлюється. Це пояснюється тим, що відбувається розрив економічних та культурних зв’язків, виникають суперечки про територію та кордони, які супроводжуються міжнаціональними конфліктами. В існуючих умовах є два шляхи: або через двосторонні переговори створити умови для максимального забезпечення прав етносу, що самовизначається в межах існуючої державності, або реалізацією права на самовизначення створити атмосферу війн та конфліктів. З цього виходить міжнародне право, яке не заохочує право на відокремлення. Навряд чи найближчим часом ця позиція міжнародного співтовариства буде змінена, так як важко розробити єдині універсальні критерії правомірності відокремлення в тій чи іншій ситуації.
Тема, що досліджується, стикається з проблемою міжнародної та національної безпеки, тероризму. В Рішенні Римської зустрічі Ради „НБСЄ і нова Європа - наша безпечність неподільна” (1993 р) було помічено, що ростуть прояви агресивного націоналізму, такі, як територіальний експансіонізм, а також расизм, шовінізм, ксенофобія і антисемітизм, що такі явища можуть привести до проявів насилля, намагання відокремлення з використанням сили і до розладів на етнічному ґрунті та підривають міжнародну стабільність [18]. На зростання таких тенденцій у Європі звертають увагу численні публікації західних вчених, громадських діячів, журналістів [19].
Однією з причин терористичних проявів є загострення міжнаціональних відносин на ґрунті придушення прав малого народу з боку домінуючої нації. Якщо перша половина ХХ ст. стала ерою деколонізації, то з другої половини століття отримав широкий розвиток рух меншин з національної, релігійної, етнічної та історичної приналежності. Деякі з них вели і ведуть боротьбу проти національних, расових і етнічних переслідувань і обмежень, за надання або розширення автономії, а іноді за утворення незалежної держави або за об’єднання з народом незалежної держави, частиною якого вони колись були.
Так, наприклад, у Великобританії давно існує „Ірландська Революційна армія", яка підняла нову хвилю терору в 1970 р. і переслідує мету „відокремлення від Англії та створення незалежної соціалістичної республіки”; в Іспанії в 1950 р. була сформована партія басків „ЕТА", що використовує як ідеологічні, так і терористичні методи боротьби за відокремлення від Іспанії Країни Басків та створення незалежної держави із частини іспанських і французьких територій, населених басками та спорідненими з ними народами; у Франції з 1967 р. діє „Асоціація корсиканських патріотів" (до 1975 р. називалась „Асоціація корсиканських революціонерів”), яка веде боротьбу за надання корсиканцям прав автономії; також у Франції існує ще одна терористична організація „Фронт визволення Бретані - Бретонська національна армія" (виникла внаслідок об’єднання націоналістичних угруповань і провела свою першу акцію у 1966 р), яка має на меті „визволення від французького гніту та створення незалежної Бретані" [20].
Практика показує, що міжнародні організації не в змозі зупинити конфлікти, а заходи у боротьбі з тероризмом не дають вагомих результатів. Це пов’язано з тим, як пише А. Беттлер, що ООН, НАТО, АПЕК, МВФ та ін. міжнародні організації слугують не стільки інтересам міжнародної безпеки, як інтересам тих держав, що їх фінансують. Як вважав К. Маркс, коли зустрічаються два рівних права, вирішує сила [21]. Західні дослідники (У. Гуттерідж, Г. Уордлоу) вважають, що головною перешкодою на шляху створення глобальної стратегії боротьби з тероризмом є те, що коли одні називають акції терористів міжнародним тероризмом, другі кваліфікують їх як визвольницькі війни, а також тому, що немає чіткого визначення понять самовизначення і тероризму [22].
Не можна побудувати механізм захисту від терористичної небезпеки, не вивчивши її природи, генези. Спроби ліквідувати таке складне явище як тероризм простими (напр., військовими) методами недоцільні. Не припустима однобічно репресивна реакція держави на тероризм. Необхідним є ретельний аналіз причин терористичних проявів і прийняття заходів щодо їх ліквідації.
Основними причинами загострення міжнаціональних відносин є ущемлення національної гідності малих націй з боку домінуючої національної більшості, відсутність збалансованої, стратегічно орієнтованої політики в полінаціональній державі, прийняття непродуманих рішень органами влади, розширення прав одних етнонаціональних груп і утруднення можливості реалізації прав інших. Все це провокує різні форми протесту, в тому числі екстремістського і терористичного характеру.
Дослідник А.Н. Кузьмищев вважає, що причинами, які збуджують людей різних націй і народностей піднімати стяги автономізму, федералізму і сепаратизму, є расові, національні і регіональні відмінності з глибоким історичним корінням, незадовільнені амбіції етносу. Особливо вони поглиблюються, якщо існує економічний інтерес і соціальна нерівність [23].
Для того, щоб виключити можливість виникнення екстремізму і тероризму на ґрунті міжнаціональних зіткнень, деякі дослідники пропонують, щоб важливі політичні, соціальні, економічні та інші рішення ще на стадії їх розробки проходили своєрідну експертизу з позицій впливу їх наслідків на стан міжнаціональних взаємин в державі [24].
І все ж, попри спроби міжнародної спільноти унормувати проблему права на самовизначення у цивілізовано-правовий спосіб, як свідчать дані Стокгольмського міжнародного інституту з досліджень проблем миру, тільки в середині 90-х рр. ХХ ст. понад 70% озброєних конфліктів по всій планеті були міжетнічними [25]. Світ, у якому питання національних суверенітетів постійно перебуває у стані облоги, на грані величезних ризиків.
Надання всім народам права на відокремлення та створення суверенних держав містить величезну небезпеку глобальних війн і конфліктів, пов’язаних з переглядом кордонів. Існують реальні передумови для появи нових світових проблем, для розвитку сепаратизму, для виникнення нових держав. Нині у світі існує понад 220 держав, але, як прогнозують деякі вчені, через півстоліття це число перевищить 500 [26]. Ось така тенденція розвитку нинішнього світу. Якщо виходити з гіпотетичної можливості розвитку цього процесу мирним шляхом, дроблення держав, сепаратизм, створення карликових суверенних держав - це все призведе до руйнування господарського простору та до економічної катастрофи. Тобто право на відокремлення є останнім заходом реалізації права на самовизначення.
Таким чином, право на самовизначення не носить абсолютного характеру і має два обмеження: воно не повинно обмежувати аналогічні права іншого народу і повинно завжди розглядатись у контексті інших імперативних принципів міжнародного права (відмова від застосування сили, вирішення суперечок мирними засобами, невтручання у внутрішні справи інших держав, співробітництво, суверенна рівність, виконання зобов’язань відповідно до Статуту ООН). Але ані в міжнародному праві, ані в конституційному праві на самовизначення немає відповіді на питання: чи можна реалізувати законне право на самовизначення нації, якщо реалізація його буде пов’язана з неминучим порушенням територіальної цілісності держави, від якої бажає відокремитись нація, народ, що самовизначається (особливо, якщо держава, від якої нація відокремлюється, не згодна на це)? Р.А. Мюллерсон з приводу цього вважає, що міжнародне право піклується про територіальну цілісність лише тих держав, які в своїх діях дотримуються принципу самовизначення народів та мають уряди, які представляють весь народ без будь-якої дискримінації [27]. Тобто, жодна частина демократичної держави Заходу не має права на зовнішнє самовизначення.