Курсова робота (реферат)
на тему:
Право націй на самовизначення та створення власних держав
План
1. Вступ.
2. Поняття нації та теоретичні підходи до його розуміння.
3. Філософські та історичні витоки концепції національного самовизначення.
4. Положення теорії права, що обґрунтовують національне самовизначення.
5. Принцип самовизначення націй: логіка, ідеї та суперечності його практичного втілення.
6. Висновки.
7. Література.
1. Вступ
Нації належать до найчисельніших групових суб’єктів політики, котрі уособлюють горизонтальну диференціацію людства, його різнобарвність, багатство культурно-психологічних і політичних форм. Вони відіграють вирішальну роль у процесах суспільної консолідації та взаємодії і є чи не найголовнішими дійовими особами історичного процесу, принаймні, коли мова йде про нові і новітні часи[1]. Всупереч утопічним прогнозам щодо денаціоналізації людства, поширеним на початку ХХ ст., роль нації як форми суспільної організації і чинника політичного життя аж ніяк не зменшується. Навпаки, нація все виразніше виступає як базовий елемент людського співтовариства, дійова особа політики.
Роль національного чинника і національної проблематики особливо зросла після розпаду СРСР та утворення на його теренах національних держав. Більшість із них, у тому числі й Україна, розвиваються як демократичні національні держави, що утворилися внаслідок самовизначення корінної (заголовної, титульної) нації і стали рівноправними членами світового співтовариства, суб’єктами міжнародної політики. Для народів цих країн поняття “нація”, “національна держава”, “національний і державний суверенітет”, “національна ідея”, “націоналізм”, “національні інтереси” - не голі абстракції, а вплетені в повсякденне життя найактуальніші категорії. До них апелюють (і на них спекулюють) різні політичні сили, їх часто і неоднозначно вживають публіцисти. Люди інколи губляться в лабіринті суперечливих трактовок та оцінок різноманітних явищ і понять національної сфери.
Тому одним з головних завдань цього дослідження є висвітлити як теоретичні, так і політико-практичні проблеми розвитку і функціонування націй як суб’єктів політики - на основі докладного аналізу широкого спектра сучасних наукових підходів до вивчення націй, з дотриманням принципів толерантності та неупередженості.
На відміну від багатьох робіт, в яких національна проблематика розглядається під кутом зору етнополітики - галузі політології, що вивчає співжиття етнічних груп, становище національних меншин, політику держави по врегулюванню етноконфліктів тощо, - у пропонованій роботі увага зосереджується на висвітленні як теоретичних, так і політико-правових і практичних проблем розвитку і функціонування націй як суб’єктів політики - внутрішньої і зовнішньої, як спільнот, яким історія відвела роль творення держав на певному ступені розвитку людства. На основі докладного аналізу широкого спектра сучасних наукових підходів, в роботі аналізуються складні і різноманітні шляхи націотворення, розкривається зміст і специфіка національних інтересів, роль національних держав у справі їх захисту, аналізуються суперечності між проголошенням принципу самовизначення націй і фактичною поведінкою вже існуючих національних держав (особливо великих і могутніх) у випадках, коли необхідно підтримати право конкретного народу на створення своєї держави.
2. Поняття нації та теоретичні підходи до його розуміння
Одним з найскладніших і найдискусійніших питань теорії нації є визначення суті цієї спільноти. Передумови виникнення націй, шляхи і підстави їх консолідації, способи самовияву настільки багатогранні і своєрідні, що дослідники поки що не досягли великих успіхів у відокремленні базових сторін їх життєдіяльності від похідних, загальних від особливих та у формулюванні такого визначення нації, яке б задовольняло всіх. Саме цей факт, очевидно, і послужив підставою для наступної сентенції одного з відомих дослідників національних проблем, професора з Великобританії Х. Сетона-Вотсона: "Я змушений зробити висновок, - пише він у книзі "Нації та держави", - що ніякого "наукового визначення" нації не можна придумати, хоч феномен нації - існував і існує. Все, що я можу стверджувати, - це те, що нація існує, коли значне число людей у суспільстві розглядає себе як таких, що складають націю, або поводять себе таким чином, якби вони її складали"[2]. Отже: самосвідомість, само ідентифікація - головна ознака нації: остання існує остільки, оскільки люди відчувають себе належними до неї. Поза людською свідомістю нації нема. Це - так званий суб’єктивістський підхід до розуміння нації. Але звідки ж береться така самосвідомість? Відповіді на це питання дуже різняться. Одна частина прихильників суб’єктивістського підходу шукає підстав національної самосвідомості в глибині тисячоліть, говорячи про "містику душі", "голос крові", покладаючись на психо-біологічні чинники і їх незбагненну природу. Інші, навпаки, трактують націю як політичну або культурницьку спільноту, що утворена в нові часи зусиллями держави або інтелектуалів на підставі певного роду міфів (про спільні корені, традицію і т. п.) Тому вона є, мовляв, "штучною", "уявною" спільнотою[3] і може бути об’єктом довільного вибору окремих індивідів.
Справді, ми знаємо непоодинокі факти вибору національності (належності до нації) окремими особами: як пересічними громадянами, так і видатними особистостями. Наприклад, визначна діячка українського громадського руху, просвітителька і педагог Софія Русова не була українкою по крові: її батько, Федір Ліндфорс, мав шведське походження, мати - Анна Жерве - французьке, але Софія всім серцем сприйняла болі української нації і її прагнення до визволення, працювала в уряді УНР, віддаючи всі сили відродженню української мови, культури, духовності[4]. Не був росіянином за походженням і один з найтонших знавців російської мови, укладач знаменитого тлумачного словника, що не вийшов з ужитку й донині, Володимир Даль. Приклади можна множити. Однак при цьому слід враховувати два важливих моменти, що стосуються поведінки таких великих базових спільнот як нації: 1. усі вони усвідомлюють свої інтереси та включаються в політичний процес як окремі одиниці не інакше, як внаслідок просвітницької та об’єднавчої роботи вторинних суб’єктів політики, що виділяються з їхнього середовища; 2. для цих спільнот характерна розмитість границь, певна "дифузія" індивідів, наявність, внаслідок цього, маргінальних груп тощо. Тому, вивчаючи такі спільноти, необхідно звертати увагу перш за все на структуризацію їх ядра, котре має певну притягальну силу для інших індивідів, а також визначає специфіку спільноти та її майбутній розвиток.
Вчені, що розглядають свідомість і буття нації як взаємопов’язані її характеристики, притримуються об’єктивістського підходу до розуміння суті цієї спільноти. В його рамках також можна виділити декілька напрямків. Один із них, що здобуває зараз все менше прихильників - економічно-детерміністський. Він пов’язує формування і розвиток націй переважно з економічними чинниками (способом виробництва, становленням ринку тощо). Інший - етнічний, зосереджує увагу на реально існуючій спільності історії, культури, мови, психології, тобто етнічних ознаках, як головній підставі національної консолідації. Ще один - політичний напрямок - трактує націю як політичну спільноту, що має свою державу, підпорядковується одному уряду.
Два останні напрямки зараз є найпопулярнішими і в багатьох випадках переплітаються між собою. Наголошення на етнічних або, навпаки, політичних характеристиках нації часто залежить від того, на матеріалі якої країни робляться теоретичні висновки. Історія США, Франції, Великобританії підштовхує дослідника до інтерпретації нації як політичного феномену, в той час як історія Німеччини, Італії, слов"янських країн - до етнокультурної інтерпретації. Наш виклад теорії націй як суб"єктів і об"єктів політики в подальшому також базуватиметься, головним чином, на поєднанні цих двох підходів.
Існують і інші інтерпретації, пов"язані з сучасними методами досліджень в галузі суспільних наук. Політолог із США Олександр Мотиль, наприклад, cпирається на досягнення семіотики (науки про знаки, символи) і розглядає націю як групу людей, "що поділяють певну семіотичну систему. Їх пов"язує розуміння і вживання подібних спільних знаків, символів"[5], як етнічних, так і політичних. До таких знаків відносяться мова, одяг, державна символіка, міфологія, політичні акти, що мають символічне значення (Конституція США, Акт проголошення незалежності України тощо). Українська наука, звільняючись від однобокого та уніфікованого "історико-матеріалістичного" підходу до розуміння нації, демонструє весь спектр точок зору, про які йшлося вище, надаючи перевагу етнічній та етно-політичній інтерпретації[6].
3. Філософські та історичні витоки концепції національного самовизначення
ХVП-ХVШ ст.ст. увійшли до історії як доба, що внесла суттєві корективи у перебіг історичного розвитку Європи. Ці корективи стали наслідком двох рівнобіжних суспільних процесів. З одного боку, це тотальна криза феодалізму як соціально-економічного і духовно-культурного ладу. З іншого, це завершення процесів націогенезу в основних «державних народностей» Західної Європи. У контексті даного дослідження нас цікавлять такі аспекти даних історичних трансформацій.
Криза феодалізму та абсолютних монархій була зумовлена виходом на провідні позиції т. зв. “третього стану”, або “буржуазії”, в економічній та культурній сферах.