Основним джерелом доказів служили показання свідків. Цінність свідчень відповідала приналежності свідка до відповідної варни. Як свідок не могли виступати зацікавлені особи і жінки «унаслідок непостійності жіночого розуму». За відсутності свідків як докази застосовувалися ордалії різних видів: випробування вогнем, вагами, водою і деякі інші. Правова санкція доповнюється нерідко загрозою несприятливого наслідку поганого вчинку в потойбічному світі.
Лжесвідчення, приховування перед судом важливих відомостей вважалися тяжким гріхом. Лжесвідок, наприклад, попереджається, що коли він говорить неправду «щодо дрібної худоби», то вбиває п'ять своїх родичів, «щодо корів» – десять, «щодо коней» – сто, «щодо рабів» – тисячу (VIII, 97, 98) [5,7].
В законах Ману про судовий процес згадок досить мало. Судові слухання відбувалося публічно. Справа порушувалася за ініціативою потерпілого, тому його промовою починалося звичайно судове засідання. Як докази фігурують головним чином свідчення, свідків. У випадках недостатності доказів вдавалися до клятви перед статуями богів.
Судді заборонялося змінювати своє рішення за будь яких обставин. Викритий в цьому, він платив штраф і позбавлявся суддівського крісла. Вищою судовою інстанцією був цар.
Суд в стародавній Індії складався з царського суду і суду брахманів. Царський суд складався з царя та двох брахманів (знавців законів). Варто звернути увагу на те, що судочинство було офіційною і обов'язковою щоденною функцією царя. Якщо з якихось причин цар не міг здійснювати правосуддя, то тоді працював суд брахманів, що складався з 3-х членів: фахівців з Рігведе (логіки), Агорведе (етимології) і Самоведе (ритуалу). Право брахманського суду регулюється 12-м розділом законів Ману.
Взагалі в індійському суспільстві панувала не майнова, а інтелектуальна диференціація. Брахманами були найкращі знавці Вед. Таким чином, якщо вирок ухвалювався хоч би одним таким знавцем, то це рішення було вже неможливо відмінити навіть якщо за це висловилося б більше мільйона чоловік [7].
Слід зазначити перевагу, яка віддається колегіальному рішенню справ. Головними засобами встановлення судової істини були свідчення, свідків, і різного роду випробування. У оцінці свідчень свідка панує критерій якості свідка. Це неминуче для суспільства, розділеного на різко відмежовані касти. За винятком особливих випадків свідком «двічі народженого» (брахмана, кшатрія і вайшиї) повинні бути «двічі народжені», свідком шудри – шудра, свідком раба – раб, свідком жінки – жінка (VIII, 68) [3].
Судове слухання було неформальним, розпитування було основним методом вирішення судових питань. Чіткої відмінності між цивільним і кримінальним процесом немає. Судові справи порушувалися зацікавленими особами. Процес носив змагальний характер. Сторони повинні були переконати суд в своїй правоті, представивши для цього відповідні докази. Діти, раби, люди з поганою славою не могли бути свідками. Якщо свідки надавали різні свідчення, то питання вирішувалося більшістю голосів. При рівності голосів свідків суддя повинен був віддати перевагу свідченням «наділених видатними якостями, при розбіжності між відмінними – свідченню брахмана» (VIII, 73) [7].
У законах Ману простежується певна логіка викладу матеріалу, але немає ще виділення окремих галузей права, норму права не можна відокремити від релігійної і моральної норми. Указується спадково-професійний характер варн.
Законам Ману належить особливе місце серед дхармашастр. Закони Ману закріплювали рабство і інші форми експлуатації. Власне праву присвячені головним чином VIII і IX глави. Робиться спроба систематизувати норми права, при цьому змішуються приватні правопорушення і злочини.
На перший план в законах Ману виступає станово-вартовий поділ суспільства (брахмани, кшатрії, вайшиі, шудри та недоторканні).
У «Законах Ману» відтворюються і захищаються відповідні положення Вед і Упанішад про ділення суспільства на варни, їх нерівності і т.д. Особливе значення надається обґрунтуванню верховного положення брахманів і винятковому характеру їх прав в питаннях встановлення, тлумачення і захисту дхарми: «Саме народження брахмана – вічне втілення дхарми… Адже брахман, народжуючись для охорони скарбниці дхарми, займає вище місце на землі як владика всіх істот. Все, що існує в світі, це власність брахмана».
При своєму високому статусі цар, по «Законах Ману», повинен шанувати брахманів, враховувати їх поради і повчання, вчитися у них знанню Вед і «початковому мистецтву управління». Головне призначення царя (разом з його слугами) – бути охоронцем системи варн і всіх, хто слідує властивій їм дхармі.
Безумовно, Закони Ману внесли величезний внесок у розвиток держави і права. Дані державно-правові явища Стародавньої Індії дають загальне уявлення про основні типи східній деспотії в давньосхідних правових системах.
1. Васильев Л.С. История Востока: Учеб. по спец. «История». – М.: Высш. шк., 1994. Т.1. –495 с.; Т. 2. –495 с.
2. Данге С.А. Индия от первобытного коммунизма до разложения рабовладельческого строя. М., 1959.
3. Загальна історія держави і прав зарубіжних країн: Навчальний посібник. Вид. 5-те, доп. – К.: Атіка, 2006. – 680 с.
4. История государства и права зарубежных стран / Под ред. К.И. Батыра. – М.: Изд–во Проспект, 2004. – 496 с.
5. История государства и права зарубежных стран: Ч. 1: Учебник для вузов. – 2-е изд., стереотип / Под ред. Н.А. Крашенниковой, О.А. Жидкова. – М.: Просвещение, 2004.
6. Хрестоматия по истории древнего мира: Пособие для учителя / Сост. Е.А. Черкасова. – М.: Просвещение, 1991.
7. Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права (история государства и права зарубежных стран): Учебник. – 2-е изд., перер. и доп. / З.М. Черниловский. – М.: Высшая школа, 1983.