Отже, як бачимо з наведених прикладів, економіко-географічне (суспільно-географічне) положення має виняткове методологічне значення. Фундаментальне обґрунтування концепції ЕГП зробив М.М. Баранський у 1929 році. Відтоді це поняття надійно ввійшло в теорію і практику економіко-географічних досліджень у всьому світі. Пояснюється це тим, що місце і роль будь-якого регіону (хай то буде країна, економічний район або промисловий вузол) в системі географічного поділу праці значною мірою визначається ЕГП.
Розглянемо цю ситуацію на прикладі України. В умовах Російської імперії її територія була слабко індустріалізована (за винятком Києва та Одеси, пізніше – Донбасу), але мала високоінтенсивне сільське господарство. Такі особливості спеціалізації та участі у географічному поділі праці пояснюються саме специфікою суспільно-географічного положення. Україна з різних боків була оточена промисловими районами: на північному заході і заході це Санкт-Петербург, Рига, Варшава, Лодзь, які встигли індустріалізуватися раніше в силу близькості до Балтійського моря і західних кордонів; на півночі – Москва, яка індустріалізувалася внаслідок свого центрального положення на Східноєвропейській рівнині поблизу місця перехрещення важливих річкових шляхів. До того ж і Москва, і Санкт-Петербург використали столичний статус. Склалася ситуація, при якій галузі промисловості, що орієнтувалися на зовнішній ринок, тяжіли до Санкт-Петербургу, Риги, Варшави, а ті, що орієнтувалися на внутрішній ринок, – до Москви. Внаслідок такої конкуренції сусідніх територій значна частина України виявилася «вільною» від промисловості. З іншого боку, ця сама близькість промислово-міських районів формувала підвищений попит на сільськогосподарську продукцію, створювала умови для інтенсивного розвитку сільського господарства, особливо виробництва технічних культур (льон, коноплі, цукровий буряк) і товарного тваринництва (м’ясо, молоко, шкіри). Отже, саме особливості ЕГП сприяли формуванню відповідного типу господарства на території України.
Особливе значення ЕГП має для розвитку міст. Адже міста виникають та зростають на економічних зв’язках й тим самим реалізують просторові відношення певного пункту до різних економічних об’єктів.
Історія багатьох міст свідчить про стійку і потужну роль ЕГП в їхньому розвитку. Є чимало прикладів, коли міста зникали та знову відроджувалися, стверджуючи фокусну (вузлову) роль саме цього місця для численних економічних зв’язків, підкреслюючи той факт, що на цьому місці міста не може не бути. Яскравим зразком слугує історія Карфагену. Один з римських сенаторів прославився тим, що всі свої виступи починав і закінчував закликом «Карфаген повинен бути знищений!». Протягом тривалих Пунічних воєн Рим намагався зруйнувати Карфаген та стерти саму пам’ять про нього. Карфаген таки було зруйновано, а попелище розорано і засіяне на знак того, що міста тут ніколи вже не буде. Але Карфаген відродився. Був спалений вдруге і його територія засипана сіллю, щоб навіть рослини не могли тут існувати. Та з плином часу з’являється Новий Карфаген. Навала арабів вже у VІІІ столітті після Р.Х. знову закінчується нищівним руйнуванням. Але знову велике місто – Туніс (столиця держави) виникає на згарищі, фіксуючи таким чином надзвичайні вигоди ЕГП цього пункту.
Яскравим прикладом слугує і виникнення Санкт-Петербургу, за влучним висловом О.І. Воєйкова, в «економічній пустелі». Справді, місто було закладено на майже незаселеній території, до того ж відірване від інших економічних центрів і районів тодішньої Росії. Проте Петербург зростав у місці, зручному для зовнішньоторговельних зв’язків країни, які на той час були вкрай необхідні для її економічного становлення. З’явилися нові шляхи сполучення, встановилися економічні зв’язки з центральними районами країни, і невдовзі Петербург став найбільшим економічним центром Російської імперії.
Так точно і на місці Одеси місто не могло не виникнути. Навіть безводний сухий степ Причорномор’я не зміг перешкодити стрімкому розвитку Одеси як зовнішньоторговельного порту.
Цікаво, що місця перетину (фокуси) економічних зв’язків можна визначити навіть тоді, коли рівень розвитку продуктивних сил країни ще недостатній для заснування міст. Наприклад, у багатьох африканських країнах існують так звані «уявні міста». На перетині зв’язків кількох сусідніх поселень існують «пусті», незаселені місця, де збираються місцеві базари та ярмарки, проводяться адміністративні збори населення, свята та інші заходи. Тобто з плином часу саме тут має виникнути місто.
Розберемо цю ситуацію на теоретичному рівні. Всі об’єкти володіють фізичними і функціональними властивостями. Між цими властивостями бажана тотожність. Якщо така тотожність відсутня, відбувається «тиск місця», виразом якого є міграції людей, зміна функцій об’єктів, їх підйом або деградація чи навіть фізичне переміщення.
Таким чином, місце є істотною внутрішньою характеристикою об’єкту, фактором його функціонування. Розуміння цього факту привело до поширення в географії так званого «позиційного принципу».
На відміну від математичного (геодезичного) положення в системі координат або фізико-географічного положення, ЕГП – категорія історична, тобто змінна у часі.
Наведемо декілька таких прикладів. У середні віки італійські міста-республіки Венеція і Генуя контролювали торгівлю на Середземному морі, потіснивши (після хрестових походів) арабських купців і мореплавців. У Європі користувалися попитом східні товари (оксамитові та шовкові тканини, бавовна, порцеляна, прянощі, парфуми, самоцвіти тощо), які надходили азійськими торговими шляхами (зокрема «Шовковим шляхом») до узбережжя Чорного та Середземного морів або доставлялися арабськими мореплавцями з Індії у Перську затоку і далі суходолом до східного Середземномор’я. Венеція завдяки своїй ключовій позиції між Заходом і Сходом на якийсь час стала першою морською і торговою державою Європи.
Але впала Візантія під натиском турків-османів, які захопили Константинополь, жваві торгові міста на шляхах східної торгівлі, у т.ч. й на Чорному морі (наприклад, Кафа – тепер Судак), в результаті занепала вся система торговельних шляхів через Центральну Азію. З іншого боку, від узбережжя Західної та Північної Європи відкрилися шляхи через Атлантику до Америки. Намагання «обійти» турків веде до значних географічних відкриттів. Цікаво, що і Христофор Колумб, і Джон Кабот, які працювали на іспанську та англійську корони, були по суті «безробітними» італійськими мореплавцями.
У долях низки європейських країн відбулися просто катастрофічні зміни внаслідок закриття шляху в Індію турками та пізніших географічних відкриттів Васко да Гами і Христофора Колумба. В результаті цих подій середземноморські держави на чолі з Венецією занепадають, натомість «піднімаються» приатлантичні – спочатку Іспанія і Португалія, пізніше Великобританія, Нідерланди, Франція. Можна навіть сказати, що ті втрати, які понесла римська католицька церква, і ті успіхи, які мала Реформація в Європі, значною мірою пов’язані саме із занепадом Італії.
Нині Венеція – місто регіонального значення, історико-архітектурна перлина, яка продовжує залишатися важливим туристським та економічним центром, що живе у світлі минулої слави.
У ХІХ столітті відбулася історична подія, яка дещо поправила ЕГП Італії – це відкриття у 1869 році Суецького каналу. Середземне море перестало бути «тупиковим», воно отримало вихід в Індійський океан. З цього часу ЕГП Італії постійно поліпшується. До речі, захоплення Італією Лівії перед Першою світовою війною, тимчасова окупація Абіссінії (Ефіопії) у 1937 році та й сама участь у Другій світовій війні – це ланки її боротьби за шляхи із Середземного моря в Індійський океан.
Отже, ми бачимо ситуацію, коли при незмінному геодезичному і фізико-географічному положенні, ЕГП Італії докорінно змінилося.
При цьому не слід забувати, що переваги ЕГП, якими б вони не були великими, самі по собі створюють лише можливості, які ще треба використати. Цих можливостей у сильного більше, ніж у слабкого. Місця з особливо вигідним ЕГП завжди притягували жадібні погляди, тому інколи переваги положення накликали біди на деякі країни (класичні приклади цього – Гібралтар, Панама, Єгипет).
Проаналізуємо ще одну ситуацію. США колись були країною на «краю світу». Якщо англійські королі давали якому-небудь лорду або акціонерному товариству ділянку узбережжя, то вказувалися тільки північний і південний кордон по паралелям, а у західному напрямку можна було освоювати земель скільки завгодно. На картах того часу для заповнення «пустоти» за Аппалачами малювалося розкрите Євангеліє. Але в середині ХІХ століття будуються Ері-канал від Великих озер до Нью-Йорку, перша трансконтинентальна залізниця Нью-Йорк – Сан-Франциско; на початку ХХ століття вводиться в дію Панамський канал (1914). Таким чином поступово США із «країни на краю світу» перетворюються у «країну між двома океанами». Цією ситуацією країна дуже вдало користується під час Першої і Другої світових воєн: однією рукою вона завозить сировину із Східної Азії, Австралії та Океанії, а іншою – продає товари в Європу, яка, зайнята війною, купує все за шалені гроші. Отже, можна сказати, що США – це країна, яка власними руками створила сучасне ЕГП.
Подібний приклад, але не таких масштабів, був в історії СРСР при освоєнні в 30-х роках ХХ століття Північного морського шляху.
В найбільш узагальненому вигляді якісна оцінка ЕГП може бути подана за допомогою його композиційних типів: центральне, периферійне (ексцентричне), глибинне або внутрішньоконтинентальне (особливий випадок – анклав), суміжне, вузлове, приморське та інші типи положення.
Переваги і недоліки ЕГП можна спробувати виразити кількісно. Така кількісна оцінка широко застосовується при порівняльно-географічному аналізі. Як приклад можна використати формулу 4.4. (коефіцієнт приморського положення). Існують і більш складні підходи. Над методикою кількісних оцінок ЕГП вдало працюють українські географи О.Г. Топчієв, В.Й. Лажник, Я.І. Жупанський.
Проте завдання даної лекції полягає не в розкритті конкретної методики кількісної оцінки ЕГП, а в доведенні принципової можливості такої оцінки. Як і в багатьох інших напрямах суспільно-географічних досліджень, традиційні словесні, описові характеристики ЕГП змінюються кількісними оцінками, параметрами, моделями. Це сприяє прогресивному розвитку географічної науки як у теоретичному й понятійному аспектах, так і щодо методів дослідження, зокрема кількісних оцінок, інженерно-конструктивних обчислень і прогнозів. У цьому запорука успіхів СЕГ у розв’язанні актуальних питань сьогодення.
[1]Відстань може бути не географічною, а віртуальною величиною, що утворилася завдяки наявності густої мережі транспортних комунікацій, можливостям використання електронного зв’язку тощо.