Більш детально варто зупинитись на історії країни під час перебування її у стані Радянського Союзу. 6 серпня 1920 року ВЦИК і СНК РСФСР прийняли підписаний М. І. Калініним і В. І. Леніним Декрет «Про утворення Киргизької Радянської Автономної Соціалістичної Республіки» у складі РРФСР із столицею в Оренбургу. Вона була утворена з Акмолінськой, Семипалатинською, Тургайськой, Уральською, а також Букєєвськой і частин Оренбурзькою губерній. «Алаш-орда», власне, добивалася саме цього. У 1925 році, після національно-територіального розмежування в Середній Азії, Киргизька АССР перейменована в Казакськую АССР, столиця перенесена з Уралу на Сир-дар'ю в Перовськ (Ак-мечеть), названий Кзил-орда (Червона столиця), в її склад увійшли ще Сирдарья і Джетисуйськая області що була Туркестаном АССР з киргизьким населенням і Каракалпацька АТ (пізніше включена в Узбецьку РСР з перетворенням в Каракалпацьку АССР). Оренбурзька область була повернена в безпосереднє підпорядкування РРФСР. У 1927 році столиця перенесена ще східнішим до Алма-Ати. У 1936 році Казакськая АССР перетворена в Казахську РСР. У 1956 р. в ході хрущовського буму з освоєнням цілинних земель ще частина територій були передані РРФСР (приєднані до сучасних Омської області і Алтайському краю) і Узбецькій РСР (Голодний степ — сучасні Навоїйськая і Джізакськая області). [4]
Період становлення адміністратівно-планової державної системи в республіці був найбільш болезненен: по-перше, в рамках форсованої колективізації, що передбачала осілість сільського населення, було порушено кочове і напівкочове скотарство — традиційну господарську національну галузь; по-друге, істотна утрата була нанесена національній культурі і інтелігенції (через те, що припинилося навчання казахській мові на арабському шрифті, на якому була видана вся казахська література), зокрема, шляхом заміни арабського алфавіту спочатку на латинський (латинізація 1929), а потім на кирилицю (киріллізация 1940). Це відлучило казахів від писемності, на якій створювалися традиційні зразки літератури, як казахською ((Кунанбаєв Абай, Дулатов Міржакип, Жумабаєв Магжан, Ауезов Мухтар і ін.), так і общетюркськой (Аль-фарабі, Ахмед Яссаві, Юсуф Баласагуні, Махмуд Кашгарі і ін.). [5]
На початку 30-х років в результаті невдалої сталінської сільськогосподарської політики, що проводиться в Казахстані першим секретарем Казкрайкома ВКП(б) Філіппом Голощекиним, з голоду загинуло близько півтора мільйона казахів (31 % сільського населення), сотні тисяч бігли до Китаю. У 1954 році в Китаї був навіть утворений прикордонний Іліказахський автономний округ (ІКАО) з центром в Кульдже. Частково це визнається і радянськими офіційними даними, згідно Всесоюзного перепису населення СРСР 1926 років, казахів налічувалося 3,968 млн. чоловік, а згідно перепису 1939 років — вже всього 3,1 млн. чоловік. В кінці 30-х років метрополією до Казахстану були депортовані деякі неугодні їй народи: поляки із Західної України і Білорусії (1936), корейці з Примор'я і Сахаліну (1937), в роки війни депортовані німці Поволжя (1941), греки з Краснодарського краю (1941), кабардинці і балкарці (1943), чеченці і інгуші (1944) з з Північного Кавказу, кримські татари з Криму (1944). У Казахській РСР було побудовано багато концентраційних таборів системи ГУЛАГ. Хрущовська епопея освоєння цілинних земель в 1950-х роках привела до переселення до Казахстану ще мільйона нових жителів з Росії. В результаті доля казахів в населенні Казахською РСР знизилася до 30 % (по перепису населення 1959 років) і вона стала єдиною в СРСР, де представників титульної нації було менше «приїжджих». [6]
Одночасно почалася потужна індустріалізація республіки, яка дозволила Казахстану перетворитися на солідний промисловий регіон, органічно включений в загальносоюзний комплекс, хоча пріоритетно радянською владою розвивався гірничодобувний сектор і республіка фактично стала сировинним придатком Центру. У роки фашистської агресії до Казахстану було евакуйовано понад 400 заводів і фабрик з центру Росії, на основі яких розрослася місцева промисловість. Були побудовані нові міста і села, дороги та мости.
Також був створений Семипалатинський ядерний полігон, на якому в 1949 році була випробувана перша радянська атомна бомба Рдс-1, а потім і перша термоядерна Рдс-6 з (1953). Сумарна потужність ядерних зарядів, випробуваних під землею і в повітрі лише за період 1949-63 роки на Семипалатинському полігоні, в 2500 разів перевищила потужність атомної бомби, скинутої на Хіросіму. Регіону був завданий страхітливого екологічного збитку. У радіусі 2000 квадратних кілометрів люди піддалися радіаційному зараженню, що з часом викликає хвороби, передчасну смерть, генетичну мутацію серед місцевого населення. Дані про це до цих пір засекречені. У 1989 році було створено рух "Невада — Семипалатинськ", що об'єднало жертви ядерних випробувань по всьому світу.
Був побудований космодром Байконур, з якого були запущені перший штучний супутник Землі і перший космонавт, але також сотні міжконтинентальних ракет (Ур-500, Рс-16, Рс-18, Рс-20) і військових супутників серії «Космос». На території Казахстану Міністерством оборони СРСР було розміщено багато військових баз і випробувальних полігонів (Сари-шаган, Терра-3, Емба-5 і ін.), десятки стратегічних аеродромів і ракетних шахт (Державінськ, Тюра-там, Жангиз Тобе і ін.). [7]
Через непродуману політику Центру щодо розвитку бавовняної монокультури в Південному Казахстані і Узбекистані фактично за одне покоління зникло Аральське море тому, що на зрошування полів безконтрольно забирали майже всю воду з Сир-дар'ї і Аму-дар'ї.
За допомогою навчанню російській мові казахське населення дістало доступ майже до всієї культури російського народу, а в межах радянської ідеології і до світової культури. Але це захмарилося втратою власної ідентифікації. Послідовна політика русифікації привела до того, що багато радянських казахів вже не знали рідної мови.
6 — 17 грудня 1986 року в Алма-Аті стався антиурядовий заколот, приводом для якого послужило призначення генеральним секретарем ЦК КПРС Горбачевим Геннадія Колбіна, російського за національністю, першого секретаря Ульяновського обкому партії, на пост першого секретаря ЦК компартії Казахстану. Цим призначенням була порушена багатолітня негласна традиція призначення глав республік СРСР з місцевих кадрів титульної нації. Заколот був пригнічений, багаточисельні його учасники понесли кримінальне покарання, маса студентів була виключена з інститутів. Вважається, що ці події стали першою ланкою в ланцюзі національних бунтів, що були потім, в Грузії (1989), Латвії і Литві (1991) і т. д., що у результаті стало одним з чинників розпаду Радянського Союзу. [8]
16 грудня 1991 року Казахстан після офіційного розпаду СРСР (Біловезька угода, 8 грудня) останнім зі всіх союзних республік проголосив свою незалежність. Першими його визнали єдине до цього тюркська держава Туреччина (тепер з п'ятьма пострадянськими республіками їх стало шість), США і сусідній Китай.
Відразу після отримання незалежності Казахстан підписав в числі 11 колишніх республік СРСР (без прибалтів і Грузії) спільну Декларацію про цілі і принципи СНД (Алма-Ата, 21 грудня 1991 року), а потім з п'ятьма — Договір про колективну безпеку (ДКБ) (Ташкент, 15 травня 1992 року).
Перший президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв відмовився від атомних боєголовок, успадкованих від радянської армії (Лісабонський протокол 1992 роки). Це рішення вітали США, Європа і ООН. Семипалатинський полігон був закритий ще раніше (1991) по вимогах народного антиядерного руху «Невада - Семипалатинськ», очолюваного відомим поетом Олжасом Сулейменовим. Відмова від ядерної зброї забезпечила країні набагато ефективнішу безпеку і приніс можливість залучити масові інвестиції до економіки країни. [9]
26 квітня 1994 року в Алма-Аті президентом Казахстану Назарбаєвим Н. А. і Головою Держради Лі Пеном було підписано Угоду між Республікою Казахстаном і Китайською Народною Республікою про казахстансько-китайському державному кордону. Вперше в історії обох країн був проведений процес делімітації і демаркації державного кордону, що влаштував обоє сторони. До цього мільярдний Китай мав територіальні претензії до всіх своїх сусідів — СРСР, Японії, В'єтнаму і Індії, що часто наводило до пограничних конфліктів і навіть локальних війн.
Потім були підписані Угоди про делімітацію кордонів з Киргизією (2001), Узбекистаном (2002), Туркменією (2003) і Росією (2006). Таким чином, Республіка Казахстан і її сусіди не мають один до одного територіальних претензій і знаходяться в добросусідських стосунках.
Казахстан став ініціатором по врегулюванню кордонів між Китаєм і суміжними країнами СНД. 26 квітня 1996 року на зустрічі глав п'яти держав — Китаю, Росії, Казахстану, Киргизії і Таджикистану в Шанхаї було підписано історичну Угоду про зміцнення заходів довіри у військової області в районі державних кордонів. Після ряду зустрічей «п'ятірки» Угода переросла в ШОС — Шанхайська організація співпраці.
Одна з важливих подій історії Казахстану є перенесення столиці Казахстану з Алмати в Акмолу (сучасна Астана) в 1997 році.
5 липня 1998 року в Астані, з цієї дати новій столиці країни, президентом Назарбаєвим і першим президентом Росії Борисом Єльциним був підписаний Договір про Вічну дружбу і співпрацю між Казахстаном і Росією.
10 жовтня 2000 року в Астані главами 5 держав (Росія, Білорусія, Казахстан, Киргизія і Таджикистан) був підписаний Договір про установу Євразійського економічного співтовариства. У Договорі закладена концепція тісної і ефективної торговельно-економічної співпраці для досягнення цілей і завдань, визначених Договором про Митний союз і Єдиний економічний простір.
Казахстан також став ініціатором (Алма-Ата 2002) регулярних самітів НВЗДА — Наради по взаємодії і заходам довіри в Азії, учасниками яких стало вже 20 (на 2008 рік) азіатських країн, включаючи Індію і Пакистан, Ізраїль і Палестину.