Історія соціально-економічної географії світу (стр. 3 из 5)

Елізе Реклю та його близький товариш і співробітник Лев Ілліч Мечников (емігрант з Російської імперії, брат якого – відомий фізіолог та медик Ілля Мечников залишився працювати в Одесі) вводять до наукового обігу поняття «географічне середовище». Заслуговує на увагу книга Л.І. Мечникова «Цивілізація та великі історичні річки», написана з позицій географічного детермінізму.

Поль Відаль де ла Блаш головну увагу звертав на характерні особливості пристосування життя людей до своєрідних умов географічного середовища, реалізацію місцевих природних можливостей господарства у процесі історичного розвитку окремих територій. Його робота «Географія людини як частина географії життя» (1903) започаткувала формування школи географії людини у Франції. Головна ж праця «Принципи географії людини» побачила світ вже після смерті автора у 1922 р. Школі географії людини не був властивий жорсткий, майже фаталістичний детермінізм Елізе Реклю, Л.І. Мечникова та німецьких антропогеографів. Для школи Відаля де ла Блаша більш властиво вивчення тих сторін життя людей, які знаходили своє відображення у ландшафті.

В англійській географії на цьому етапі формується глобалістична геополітична школа Хелфорда Маккіндера (1861-1947) після появи, без перебільшення, видатної його монографії «Географічний стрижень історії» (1904).

У США найбільшу увагу географів привертає проблема впливу природи на людство: Уїльям Моріс Девіс (1890-1934) у 1909 р. публікує «Географічні нариси», в яких викладає ідею геоморфологічних циклів.

Починає формуватися і самостійна українська національна географія (Степан Рудницький, Павло Тутковський). Російська економічна географія розвивається переважно у статистичному напрямі (П.П. Семенов-Тян-Шанський, В.Е. Ден), складається детальний п’ятитомний «Географо-статистичний словник».

Петро Петрович Семенов-Тян-Шанський (1827-1914) був дуже різностороннею людиною, яка прославилася і блискуче проведеними піонерними польовими дослідженнями Тянь-Шаню, і як чудовий організатор науки (з 1873 по 1914 р. головував у Російському географічному товаристві), і як видатний державний діяч (протягом 33 років очолював Центральний статистичний комітет Російської імперії, на цій посаді склав програму проведення першого Всеросійського перепису населення 1897 року) тощо.

Володимир Едуардович Ден (1867-1933) першим в Російській імперії почав читати курс економічної географії під її сучасною назвою, а не під ім’ям «статистики» або «комерційної географії». Сталося це у 1902 році у Петербурзькому Політехнічному інституті. В.Е. Ден визначив економічну географію як науку, метою якої є «вивчення сучасного стану окремих галузей господарського життя в їх географічному поширенні», відносячи її як складову частину політекономії до економічних наук.

Галузево-статистична школа В.Е. Дена відрізнялася сильною економізацією досліджень, всебічним використанням статистичних джерел, поширенням порівняльного та історичного методів досліджень. Значення і місце галузево-статистичної школи у системі наук – питання досі дискусійне. Її вважають «своєю» економіко-географи, регіональні економісти і представники статистичної науки.

В кінці 20-х – на початку 30-х років ХХ століття галузево-статистична школа була піддана гострій критиці і фактично розгромлена, в результаті чого вітчизняна наука втратила на тривалий час важливий підхід в дослідженнях народного господарства. Це суттєво затримало формування в СРСР такої наукової дисципліни як регіональна економіка.

У міжвоєнний час відбувається певна трансформація і збагачення старих національних шкіл.

Зокрема, німецький економіст Альфред Вебер (1868-1958), розвиваючи ідеї Й. Тюнена при аналізі просторових закономірностей в географії промисловості, дійшов висновку про дію в ній «теорії штандортів» (німецьке Standort – місце розташування), сутність якої полягає в тому, що промислові підприємства розміщуються з врахуванням мінімізації затрат на транспорт, оплату праці та ін. – що веде до їх агломерування (зосередження у певних пунктах з метою використання переваг виробничої та соціальної інфраструктури). Заслуга Альфреда Вебера полягає в тому, що він пов’язав штандорт промисловості з власне економічною географією, до того ж ввівши до неї метод точних математичних розрахунків.

Теорія промислового штандорту отримала подальший розвиток у працях іншого німецького економіста – Августа Льоша, який, на відміну від попередників, виходив з того, що головним мотивом при виборі місця розміщення підприємства є бажання отримати максимальний прибуток.

Серед інших яскравих теорій СЕГ можна відзначити теорію центральних місць німецького дослідника Вальтера Кристаллера. У 1933 році він публікує результати своїх досліджень центральних місць Південної Германії. Під центральними місцями В. Кристаллер розумів населені пункти різного рангу, що забезпечують товарами і послугами прилеглі до них райони. З’ясувалося, що з точки зору доступності таких центрів та визначення зон їх впливу, найбільш ефективною виявляється шестикутна (ортогональна) структура поділу території (див. рис. 2.2.).

За висловом самого В. Кристаллера, він створив абстрактну економічну модель, яку ніде не можна зустріти в чистому вигляді. Але раціональне ядро цієї абстрактно-геометричної побудови у вигляді бджолиних стільників полягає в тому, що воно вводить в географічну науку поняття про симетрію, як організуюче начало геосистем. Теорія центральних місць в західній СЕГ знайшла широке застосування у характеристиках існуючих мереж географічних об’єктів та при їх моделюванні. У вітчизняній СЕГ, не дивлячись на досить давній переклад робіт В. Кристаллера з передмовами М.М. Баранського, ця теорія використовувалася мало. Вважалося, що суспільству з плановою економікою потрібна власна теорія розміщення виробництва.

Умовні позначення: 1 – малі сільські поселення; 2 – місцеві центри найнижчого рангу; 3 – центри регіонального значення.

Рис. 2.2. Модель формування центральних місць В. Кристаллера

Інший представник німецької національної школи – генерал Карл Хаусхофер (1869-1946) був засновником першого в світі спеціалізованого «Журналу геополітики» («ZeitschriftfürGeopolitik»). Ним були доведені до абсурду помилкові положення «організменної» теорії держави Ф. Ратцеля. Учнем і послідовником К. Хаусхофера став Рудольф Гесс – головний ідеолог нацистської партії.

Видатний німецький географ Альфред Гетнер (1859-1941) у праці «Географія: її сутність, історія та методи» (1930) намагається розкрити зміст географічної науки. Він вважав, що географія має вивчати лише просторові групування предметів і явищ на певних територіях; загальну економічну, як і загальну фізичну географію відносив до систематичних, а не географічних наук. Географічним А. Гетнер вважав лише країнознавство.

Заслуговує на увагу його поділ наук на систематичні, хорологічні і хронологічні (але через відрив простору від часу цей підхід не є ідеальним). Гетнер, як засновник хорологічного напряму в географії, стверджував, що географія має досліджувати лише просторові відносини. Природні і суспільні закономірності (зокрема поширення якихось конкретних явищ) за А. Гетнером – однакові (але це є великою помилкою!). В цілому ж географії, на думку Гетнера, слід бути ані природною, ані суспільною, а тією й тією водночас (ось чому в умовах «розтаскування» географії на окремі частини хорологічна школа відіграла надзвичайно позитивну, по суті, рятівну роль).

А. Гетнер заснував фаховий журнал «GeographischeZeitschrift» («Географічний часопис») ще у 1895 р. і був його редактором до 1935 р. Загинув у нацистському концтаборі (за національністю був євреєм). Після смерті А. Гетнера німецька географічна школа поступово занепадає.

Загалом у міжвоєнний час центр світової географічної думки починає зміщуватися в англомовний світ, особливо у США (Ричард Хартшорн, Карл Зауер та ін.). Зміцнюється в цей час українська географія (Володимир Кубійович). Значний внесок у регіональну політичну географію зробив С.Л. Рудницький своєю працею «Українська справа зі становища політичної географії» (1923). Цікавим і дуже цінним надбанням світової СЕГ стає «районна школа» М.М. Баранського в СРСР.

Микола Миколайович Баранський (1891-1963) першим розпочав справжню наукову підготовку економіко-географів, виступивши організатором кафедр економічної географії у низці вищих навчальних закладів. Разом з відомим фізико-географом і краєзнавцем Олександром Олександровичем Борзовим (1874-1939) він був ініціатором створення у Московському університеті географічного факультету, на якому вперше проблеми економічної географії вирішувалися в комплексі з фізичною географією. Такий крок вимагав від М.М. Баранського та О.О. Борзова великої наукової сміливості, тому що необхідність спільного розгляду природи, населення і господарства, абсолютно очевидна в наш час, тоді ще не визнавалася.

Основними об’єктами вивчення в географії М.М. Баранський вважав країни і райони в усій їх своєрідності – природній, господарській, культурній, політичній. Райони повинні розглядатися не як «статистична однорідність», а як «виробничий комплекс з певною спеціалізацією». Характеристика країн і районів – головний зміст географічних робіт. Суспільно-географічну характеристику країни чи району за Баранським слід давати так, щоб вона «...ногами упиралася в «землю» – з геологією, геоморфологією, кліматологією, ґрунтознавством та ін., тілом проходила через історію, а головою упиралася в політику та ідеологію».