Актуальність комплексних країнознавчих досліджень для практики народного господарства, міжнародних контактів, освіти населення не потребує особливої аргументації. Сучасний світ поруч з усвідомленням загальнолюдських цінностей переживає яскравий злет національних (етнічних) процесів. Їх територіальне нівелювання, пов’язане із глобалізацією, все ж таки не приводить до втрати специфіки окремих регіонів. Природа, історія, мова зберігають основні риси регіональних відмінностей, вивчення яких входить до кола завдань географів-країнознавців. Згадаймо, що саме країну або район видатний географ ХХ століття М.М. Баранський вважав головним об’єктом дослідження, а їх характеристику - головним змістом географічних робіт. Країнознавці, за його словами, зобов’язані виробляти "візитні картки" країн. Звідси й витікало визначення країнознавства як географічної дисципліни, яка займається комплексним вивченням країн, систематизацією та узагальненням різнорідних даних про їх природу, населення, господарство, культуру і соціальну організацію.
Але і досі не вщухають дискусії з приводу того, чи можна вважати країнознавство наукою? М.М. Баранський був першим, хто проаналізував світову історію розвитку країнознавства та, по суті, сформулював його наукові засади, зокрема концепцію географічного країнознавчого синтезу у вигляді "районної школи". Але водночас у знаменитій своїй праці "Країнознавство і географія фізична та економічна" (1946 р) він написав, що країнознавство не претендує на роль особливої науки, а являє собою лише організаційну форму об’єднання знань про ту чи іншу країну. Саме цей вислів призвів до появи погляду на країнознавство, як на своєрідний "купол" над географією, який не має власного предмету дослідження.
Регіональна географія (у більш вузькому розумінні - країнознавство та краєзнавство) традиційно пов’язується з видатними досягненнями географічної науки в минулому. Тривалий час вона була серцевиною, ядром описової географії. Але в період панування галузевої географії, регіональні дослідження відійшли на другий план (показово, що у відомих поняттєво-термінологічних словниках Е.Б. Алаєва (1977, 1983) поняття "країнознавство" взагалі відсутнє). Тепер ці дослідження відроджуються на новому рівні під впливом потреби в інтегральному осмисленні соціально-економічних, культурних, політичних і екологічних процесів в межах визначених територіальних утворень - країн, районів. Наукове значення країнознавства полягає в поєднанні знань про природу, населення, господарство окремих країн і районів, у виявленні їх взаємозв’язків і взаємозалежностей. Поглиблення міжнародного поділу праці теж підвищує значення країнознавчих студій.
Згідно сучасних уявлень сформувалося два головних види країнознавства:
Інформаційне країнознавство, яке відбиває переважно емпіричний рівень пізнання. Його завдання полягає у збиранні, зберіганні та систематизації знань про країни і райони. Дійсно, таке країнознавство є лише організаційною формою знань. У свою чергу воно поділяється на інформаційно-популярне та інформаційно-довідкове. Прикладів таких видань - безліч.
Наукове країнознавство, яке виконує дослідницькі функції, спирається на науковий географічний синтез та робить суттєвий внесок у формування наукової географічної картини світу. Це і є найважливіша функція регіональної географії, яку в цьому розумінні слід вважати "самою географічною" серед усіх географічних дисциплін.
Ще наприкінці 80-х років минулого століття географи досить різко висловлювалися стосовно відставання методології та методики наукового країнознавства від попередньо досягнутого рівня. Ярлик описовості призвів до відходу від фундаментальних витоків географії, від того країнознавства, де вирішальну роль відігравало слово. Повернення до старого країнознавства неможливо, але відхід від шаблонізації потрібен. Сучасні країнознавчі підручники для вищої школи вирізняються особливим жанром: вони наукові, багатофактологічні, але мають "сухий" стиль, слабкі типологічні підходи, в них відсутні "образи" країн. Мистецтво популяризації втрачено.
У аналітиків поступово окреслилося скептичне відношення до традиційного країнознавства, в якому велика частка інтуїції, літературності, культурологічних підходів, але все це неможливо перевірити формалізованими методами. Вказане протиріччя має загальнонауковий характер, поки що не знайдені універсальні методи його подолання. Але вже зараз ціла низка культурних рухів сучасного суспільства будується на негативній реакції використання науки в зв’язку з протиріччями наслідків наукових досягнень і нездатністю сучасної науки пояснити деякі суспільні процеси. Така ситуація вимагає принципово нового гуманітарно-енциклопедичного (синтетичного, холістичного[1]) осмислення оточуючого світу. Низка західних регіональних робіт, що виконані в дусі феноменалістської географії, являє собою швидше витвори мистецтва. В них є "гра масштабів". Образ країни створюється шляхом погляду на неї зсередини, з боку малої територіальної спільності людей або навіть індивіду.
В таблиці 14.1 представлені основні концепції країнознавства, в яких відбиваються різні підходи до проблеми синтезу географічних знань. В усіх запропонованих для огляду концепціях є спільне: підготовка комплексних географів без приставок "фізико-" або "економіко-", а також розуміння того, що своєї власної теоретичної бази країнознавство не має. Воно організує матеріал за допомогою тих принципів і законів, що встановлені на даний час природничою та суспільною гілками географії. Саме тому і М.М. Баранський, і В.Б. Сочава підкреслювали, що країнознавство являє собою особливу форму організації географічного матеріалу.
В сучасних умовах все рішучіше утверджується точка зору, що країнознавство являє собою особливий вид мистецтва (в зв’язку з тим, що його провідними поняттями стають "образ місця", "образ країни"), на підтвердження цього можна згадати відомі журналістські країнознавчі твори В. Овчинникова, М. Стуруа, В. Цвєтова.
Таблиця 1. Провідні концепції країнознавства
| № п/п | Концепції | Критерії їх виділення | Провідні методи синтезу |
| 1. | Районна школа М.М. Баранського | Форма організації знань про країну на основі переходу від реґіоналізму галузей до реґіоналізму територіальних комплексів | Синтетичне картографування, порівняння "від місця до місця", систематизація, генералізація, районування |
| 2. | Проблемне країнознавство (В.М. Гохман, Я.Г. Машбиц) | Ключові проблеми розвитку окремих країн та груп країн | Побудова комплексних характеристик навколо ключових проблем |
| 3. | Синтез країнознавства з геоглобалістикою (С.Б. Лавров, Г.В. Сдасюк) | Реґіоналізація глобальних проектів і моделей, дослідження дії глобальних процесів на країну | Міждисциплінарні дослідження, порівняльні міждержавні дослідження |
| 4. | Середовище суспільного розвитку як предмет країнознавства (В.О. Анучін) | Подолання дуалізму країнознавства (поділу на фізико - та суспільно-географічне) | Дослідження результатів взаємодії природи і суспільства |
| 5. | Країновлаштування: ландшафтний підхід (А.Б. Басалікас, Г. Ріхтер, О.Г. Топчієв) | Оптимізація господарського освоєння території (ландшафтів) | Геосистемна організація, генералізація, метод картоїдів |
| 6. | Гуманітарно-образне країнознавство (Р. Міншул, Дж. Паттерсонс, І-Фу Туан) | Створення образів територій (країн) | Емоційно-художні форми пізнання |
Проаналізуємо табл.14.1 виходячи із головного завдання регіональної соціально-економічної географії - поєднання різноманітних знань про певні території (в нашому випадку - країнознавчого синтезу), адже шкільний вчитель географії у першу чергу повинен "бачити за деревами ліс" - тобто цілісну, єдину географію.
1. Найдавнішою за часом виникнення є "районна школа".М. М. Баранський хотів створити географію, в якій була б реалізована принципова неподільність на галузеву і регіональну. Якою б не була проблема, в географії, на його думку, вона повинна розглядатися в системі територіальних (районних) зв’язків. Баранський намагався відійти від старої уяви про регіональні описи, як компілятивні зведення даних про окремі сторони життя районів і країн. Він трактував країнознавство як специфічну форму організації знань про країну на основі переходу від реґіоналізму галузей до реґіоналізму територіальних комплексів. На жаль, в дійсності від ідей "районної школи" в багатьох випадках залишилася лише схема покомпонентного опису.
Формула "від геології до ідеології", яка зараз фактично забута, означає вміння вивчати і характеризувати дійсність у широкому тематичному діапазоні, що надзвичайно важко зробити при тому рівні наукової культури, яким володіють галузеві географи. Від мети залежить результат дослідження, тому цілком можливі "часткові" види країнознавства: економіко-, соціально-, еколого-географічне та ін. Але дуже важливо розвивати й не прикладні його форми, робити спроби надприкладного синтезу. Умовно кажучи, це і був би університетських підхід, який враховує традиції світової та вітчизняної науки.
2. Концепція проблемного країнознавства виникла в 70-х роках минулого століття як реакція на кризу в країнознавстві. Проблема синтезу вирішувалась як побудова комплексних характеристик навколо ключових проблем країн та їх груп. До складу ключових проблем В.М. Гохман та Я.Г. Машбиц включили: місце країни у світогосподарських процесах, ресурсозабезпеченість, структурні проблеми економіки і суспільства в цілому, проблеми розселення, образу життя і соціальної рівності в територіальному аспекті, проблеми екології, характеристики проблемних районів та ін. Глибинна сутність концепції полягає в переході від енциклопедичності до характеристики ключових географічних проблем країн та районів з відповідною їх типологією.