В сучасній науці прогнозування поділяється на два види: пошукове і нормативне. Вони відрізняються між собою методами оцінки явищ і процесів, науковими підходами і своєю суттю [15, 118].
Пошукове прогнозування ставить за мету дати найбільш близьке до правильного уявлення стану територіального об’єкту або явища на певну дату в майбутньому (ймовірний варіант). Пошукові методи охоплюють розробку сценаріїв, історичну аналогію, анкетування, екстраполяцію та інші методи. Так, при екстраполяції тимчасових рядів можна зробити висновок, що закони росту, які діяли в минулому, будуть також аналогічно визначати і майбутній ріст, або з незначним відхиленням. Недоліком цього методу є те, що він не дозволяє повністю врахувати нові введення і відкриття, нове господарське освоєння території так як прогнозується лише кількісний ріст існуючих явищ і процесів. Однак за допомогою коректування оцінок прогнозованих величин все-таки можна врахувати ряд нововведень і територіальних зрушень в розміщенні виробництва.
Нормативне прогнозування — це оптимальний, бажаний стан територіального об’єкту або явища в майбутньому, що визначається на основі науково обгрунтованих потреб і норм.
Група нормативних методів включає динамічну модель міжгалузевих зв’язків, методи графів і сітьового графіка, ідеальне і нормативне (стандартне) моделювання.
Процес прогнозування ТВК передбачає послідовну етапність розробки прогнозу. Робота починається з постановки мети і завдань прогнозу. Потім визначається предмет прогнозу, встановлюються його розрахункові строки, готується інформація про природний, економічний, соціальний і екологічний потенціал ТВК, вибираються методи прогонозування прогнозних варіантів і проводяться прогнозні розрахунки. Ефективність варіантів прогнозу перевіряється і лише після цього результати можуть використовуватись в розробці документів, що передбачались завданням.
Одним з основних етапів прогнозування є визначення вихідного економічного потенціалу ТВК. Для цього необхідна оцінка таких факторів [7, 111]:
а) місце і роль ТВК в географічному поділі і інтеграції праці;
б) сучасний рівень і темпи розвитку комплексу;
в) природно-ресурсний потенціал ТВК;
г) забезпеченість трудовими ресурсами;
д) рівень розвитку виробничої і соціальної інфраструктури;
е) врахування передбачених досягнень науково-технічного прогресу на перспективу.
Довгострокові територіальні прогнози визначають загальні принципи і напрямки розвитку господарства регіону і окремих ТВК. Вони використовуються при розробці схем розвитку і розміщення продуктивних сил економічних районів, а також схем і проектів районних планувань адміністративних одиниць та локальних територіально-виробничих комплексів.
Для розв’язання конкретних науково-технічних, економічних і соціальних, екологічних та інших проблем необхідні цільові програми розвитку ТВК. В цих програмах визначаються суспільно необхідні функції комплексів, сформульовані у вигляді цілей, розкриваються необхідні ресурси для досягнення цілей і засоби приведення їх в дію.
Цільова програма — це комплекс запланованих заходів соціально-економічного, виробничого, організаційного, науково-технічного, екологічного характеру, при здійсненні яких забезпечується своєчасна реалізація поставлених цілей. Вона повинна відрізнятись від інших видів програм найбільш високою комплексністю, цільовою спрямованістю на вирішення вузлових територіальних проблем з урахуванням природно-ресурсного потенціалу району і зовнішніх зв’язків та відношень. В цільових програмах конкретно вирішуються регіональні ресурсні проблеми, варіанти розміщення об’єктів матеріального виробництва і регіональні комплексні проблеми [15, 119].
Цільові програми розвитку ТВК повинні спиратись на матеріали довгострокових прогнозів і передувати розробці планів економічного і соціального розвитку комплексів. За черговістю реалізації програми підрозділяються на першочергові, другої і наступної черговості. Розробка цільових програм здійснюється поетапно. Зокрема виділяють етап попереднього обгрунтування, етап науково-технічної і виробничо-економічної розробки технічних і економічних рішень та етап випуску програмної документації. Організація ТВК і розробка цільових програм їх розвитку висувають вимогу створення центральних органів управління процесом формування ТВК, оскільки такі комплекси мають загальнодержавне значення. У свій час висловлювалось ряд пропозицій щодо функцій таких органів. На думку багатьох спеціалістів, основні функції повинні зводитись до погодження міжгалузевих взаємозв’язків з метою уникнення протиріч, а також до дійового контролю за виконанням відомствами своїх зобов’язань щодо участі у створенні ТВК. В літературі неодноразово відмічалось, що головною організацією, відповідальною за створення програмно-цільових ТВК повинна стати відповідна обласна рада народних депутатів. Функції виконавчого органу могли б виконувати утворені планові комісії кожного ТВК, які відповідали б за організацію всього процесу підготовки і формування ТВК. Очевидно, що керівний орган ТВК повинен бути наділений необхідними повноваженнями для того, щоб максимально ефективно організовувати свою діяльність в області організації процесу формування комплексу.
Шляхами реорганізації територіальних органів управління повинні погоджуватись зі змінами в територіальній організації продуктивних сил країни. В залежності від ієрархії економічного районування і таксономічного рангу ТВК необхідно будувати і систему управління. Вона повинна сприяти оптимальній взаємодії між об’єктом (ТВК) і суб’єктом управління для досягнення поставленої мети [14].
ВИСНОВКИ
Формування територіально-виробничих комплексів — це складний і тривалий процес, що відбувається на основі закономірностей географічного поділу праці. Умовами упорядкування процесу формування ТВК і підвищення ефективності рішення першочергових регіональних проблем загальнодержавного значення є:
1. Удосконалювання керування — утворення органів програмного керування процесом формування ТВК, які володіють необхідними правами і ресурсами та несуть повну відповідальність за виконання поставленої задачі створення матеріально-технічної бази й умов для рішення конкретної регіональної проблеми загальнодержавного значення.
2. Офіційне твердження правового статусу програмно-цільових ТВК як специфічної форми організації продуктивних сил — прийняття відповідних документів, які визначають місце ТВК серед інших форм організації народного господарства, систему керування, права й обов’язки всіх учасників процесу формування комплексів.
3. Розробка економічного механізму взаємодії усіх відомств, які беруть участь у рішенні однієї регіональної проблеми, — підпорядкування їхніх інтересів досягненню кінцевої мети формування ТВК у встановлений термін з найменшими витратами суспільної праці.
4. Підвищення ефективності використовуваних ресурсів — установлення централізованого цільового виділення ресурсів для ТВК як господарської системи, забезпечуючи єдність процесу прогнозування — фінансування — матеріально-технічне постачання — будівництво — контроль на основі юридично оформленого керування й економічного механізму.
5. Принципова зміна підходу до організації створення об’єктів виробництв, що роблять комплектуючи вироби, і усіх видів інфраструктури.
6. Підвищення ролі місцевих органів влади в створенні необхідних умов життя і праці населення, покладення на них повної відповідальності за дотримання нормативного забезпечення населення послугами об’єктів соціальної інфраструктури і виконанні ними інших обов’язків по організації життя людей, передбачених відповідним законодавством, із самого початку процесу формування ТВК та ін.
Україна має відносно високий рівень розвитку ТВК. Досить розвинені галузі матеріального виробництва.
Підбиваючи підсумки написання даної курсової роботи слід зауважити той факт, що Україна має достатню кількість ресурсів для потужного перспективного розвитку територіально виробничих комплексів та входження в десятку найрозвинутіших країн світу.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Голіков А.П Вступ до економічної і соціальної географії.
2. Іванух Р., Фащевський М. Формування територіально-виробничих комплексів Украиіни // Економіка Украіни, 1998, № 6, С. 34—37.
3. Іщук С.І. Географія промислових комплексів. К., 1993.
4. Іщук С.І. ТВК і економічне районування.-К., 1996.
5. Малов В.И. Территориально-производственный комплекс.— М., 1993.
6. Паламарчук Н.Н., Паламарчук О.Н. Економіка і соціальна географія України з основами теорії.-К., Знання, 1998.
7. Розміщення продуктивних сил: Навч. посібник / В.В. Ковалевський, О.Л. Михайлюк, В.Ф. Семенов та ін; за ред. В.В. Ковалевського, О.Л. Михайлюк.— К.: Либідь, 1996.— 368 с.
8. РПС України. За ред. проф. Е.П. Качана.-К., Вища школа, 1998.
9. РПС: Підручник. За ред. О.Л. Михалюк, В.В. Ковалевського, В.Г. Семенова.-К., Знання, 2001.
10. Руденко В.П. Природні ресурсні потенціали України.-1998.
11. Соціально-економічна географія світу. — За ред. Кузика С.П. Тернопіль. 1998.
12. Стеченко Д.М. РПС і регіоналістика: Навч. посібник.-К., Вікар, 2001.
13. Территориально-производственные комплексы.—М., Мысль, 1996.
14. Топчієв О.Г. Терміни і поняття в економічній географії.—К., 1992.
15. Шаблий О.І. Соціально-економічна географія. Львів, 1994.