Саме тому політію Аристотель називав найкращою з-поміж інших правильних форм держав. У політії управляє більшість в інтересах загальної користі. Усі інші форми являють собою те чи інше відхилення від політії. З іншого боку, сама політія, за Аристотелем, є ніби життям олігархії та демократії. Цей елемент політії (поєднання інтересів багатих та бідних, багатства і свободи) є, на думку мислителя, в наявності у більшій частині держав, тобто взагалі характерний для держави як політичного спілкування. Тобто, політія – це державний лад, де немає прірви між бідними і багатими, де переважає середній заможний клас, із середнім достатком.
Із неправильних форм держави тиранія – найгірша. Аристотель і особливою силою вказував на її хиби. Що краще, запитав він, влада закону чи влада однієї людини? Звичайно, влада закону, відповів сам мислитель. Верховна влада закону всім надає рівність і свободу, а влада одноособова веде всіх до рабства. Влада закону с влада розуму, а влада одноособова – це влада людини, гіршої від тварини.
Для стійкості кожної державної форми Аристотель вважав дуже важливим утворення в державі середнього елементу, середнього класу. Там, де недостатньо сильний середній клас, виникає непомірковане панування чи бідних, чи багатих. У першому випадку утворюється крайня демократія, у другому – крайня олігархія. В обох випадках панування закону замінюється свавіллям. А тому, вважав Аристотель, необхідно зміцнювати середній клас.
Формування середнього класу відбувається на основі майнового цензу. Мислитель розумів, що встановити абсолютну кількісну норму цього цензу неможливо. Але слід налагодити справу так, щоб кількість осіб, які можуть брати участь у державному управлінні, все ж таки перевищувала кількість осіб, позбавлених цього права. Створивши середній клас із середнім достатком І допустивши його до управління, можна отримати «середню» форму держави, і така форма матиме найкращий державний лад.
Аристотель розумів також, що нерівність у державі може торкатись і розумових здібностей, заслуг, але не повинно бути нерівності в договорах і користуванні громадянськими правами. Докине поважатимуть прав громадянина і не буде рівності прав, у державі існуватимуть революційні елементи. Істинним засобом проти революцій є, на думку філософа, точне визначення прав кожного громадянина і повага до них із боку всіх.
Звідси Аристотель розрізняв два види справедливості: мінову (зрівняльну) і розподільчу. Завдання мінової справедливості – відплата за рівне. Вона обходиться З усіма особами як із рівними в усьому, і є просто середина шкоди і вигоди.
Мінова справедливість – це еквівалентні відносини, які встановлюються без урахування особливостей індивіда. За вченням Аристотеля, мінова справедливість регулює приватні взаємовідносини індивідів – договори, зобов'язання, вирівнювання шкоди і под. Розподільча справедливість полягає в урахуванні гідності кожного індивіда, а тому вона поширюється на сферу політики, політичних відносин і розподіл політичних прав.
Вивчення цієї теми показує нам подальший розвиток політичної думки в умовах найвищого розвитку рабовласницького способу виробництва – у Стародавньому Римі.
Із початком IIIст. до н. є. в регіоні Середземного моря значно посилився вплив Риму, який з міської республіки став сильною державою. У IIст. до н. с. Рим уже володів більшою частиною стародавнього світу. Під його економічний і політичний вплив потрапили й міста континентальної Греції. Відтак почалося проникнення до Риму грецької культури, складовою частиною якої була культура політико-правова.
Але римська політико-правова культура розвивалася в зовсім інших умовах, ніж ті, які були декілька століть перед тим у Греції. Римські походи, спрямовані в усі сторони відомого тоді світу, створили широкі рамки для формування римського мислення. Успішно розвивалися природничі й технічні науки, небувалого розмаху сягнули політичні та юридичні.
Для римської культури було характерним прагнення збагатитися кращим із того, з чим стикався Рим, який прагнув до світового панування. Тож логічно, що й римські політико-правові вчення формувалися під вирішальним впливом політичної думки Греції, зокрема вчення Сократа, Платона, Аристотеля, грецьких стоїків.
У своїх філософських положеннях римські мислителі відтворювали грецькі вчення, змінюючи і пристосовуючи їх до римських умов. У розробленні політичних концепцій римські автори спиралися на запозичені з грецьких джерел уявлення про форми держави, про співвідношення закону і справедливості, про природне право та ін.
Утім, треба вказати й на відмінні та характерні особливості римських вчень про державу і право. Якщо в грецьких концепціях держави за часів елліністичних монархій тільки-но починався перехід від уявлення про державу як поліс до ідеї світової держави, то в римських політичних теоріях цей процес дістав завершення. Римські юристи дали юридичне обґрунтування і створили концепцію цезаризму як світового панування Римської держави, на чолі якої стояв імператор.
У вченнях про державу і право Риму більшою мірою, ніж у відповідних вченнях Стародавньої Греції відображено непримиренність класових протиріч. Виникла гостра потреба тримати в покорі велику кількість рабів, придушувати дедалі зростаюче невдоволення розорених селян і ремісників, забезпечити покірність народів, завойованих країн. Ця обставина зумовила детальне розроблення питання про правове становище рабів, різних груп вільного населення, питання управління державою, військової справи та ін.
Слід вказати й на інші характерні особливості римських вчень про державу і право, а саме: значно більшого розвитку в римському правознавстві набули загальна теорія права, державне право і найбільше – цивільне право. У галузі державного права набагато інтенсивніше, ніж у Греції, досліджувались аспекти влади, службових осіб, їхніх повноважень, громадянства. У галузі цивільного права було детально розроблено аспекти правоздатності, власності й зобов'язань.
Ці відмінні риси в науці про державу і право Стародавнього Риму визначаються особливостями розвитку римського рабовласницького суспільства і держави. Римське рабовласницьке суспільство, як уже відзначалося, являло собою вищий ступінь розвитку рабовласницької суспільно-економічної формації, в якій властиві їй суперечності проявилися з найбільшою гостротою та стали причиною розпаду й загибелі цього суспільства.
Не тільки раби були небезпечними для республіки. У межах вільного суспільства римлян назрівали гострі конфлікти, головно аграрного порядку. У Римі розгортався могутній демократичний рух бідних селян, в основі якого лежала боротьба вільних виробників-селян проти великих землевласників. Збідніле селянство почало боротьбу за переділ землі, пов'язуючи цю боротьбу з вимогами демократизації Римської держави.
Цей рух очолили в 30-х роках IIст. до н. с, брати Гракхи, які перебували під впливом філософії стоїків, що передбачала можливість розв'язання суспільних конфліктів у спосіб реформ. Вибрані народними трибунами (Т Гракх 133 р. і Г. Гракх 123 р. до н. є.), вони намагалися провести зміни в політичному житті Риму в бік його демократизації. Брати піддали гострій критиці аристократичний лад Стародавнього Риму і виступили проти різкої майнової нерівності.
Стоячи на чолі популярів, Гракхи намагалися провести за підтримки вершників далекосяжні аграрні й політичні реформи в Римі всупереч більшості аристократичного сенату. Важливою була вимога Гракхів обмежити велике землеволодіння, відібрати надлишки землі у великих землевласників і передати їх малоземельним та безземельним селянам.
Ідеї Т. Гракха, що здебільшого відповідали політичним Ідеям рабовласницької демократії, розвинув Г. Гракх, який у боротьбі з сенатом створив широкий блок сільського і міського плебсу з вершниками. Борючись із аристократичним сенатом, Г. Гракх зробив поступки на користь вершників, щоб схилити їх на бік табору демократії. Так, наприклад, він провів закон про передання судів від сенаторів до вершників. Цей закон давав право вершникам: брати участь у трибуналах, що розглядали справи про зловживання. Вершники розглядали тепер справи сенаторів, звинувачених у зловживаннях під час виконання функцій намісників провінцій.
Рух Гракхів був приречений на поразку, оскільки збереження стійкого дрібного землеволодіння, однієї з основ республіканського ладу, стало неможливим. Боротьбу з Гракхами повели оптимати. Сенатори по-зрадницькому вбили 132 р. до н. є. Т. Гракха, а 121 р. до н. є. вбили З тис. популярів, серед яких був і Г. Гракх.
Хоча Гракхи впали жертвами реакції та не зуміли повернути селянам їхнього колишнього значення, ці народні трибуни своєю діяльністю, будучи виразниками прагнень римського народу, послабили позиції аристократичного сенату. Народ шанував пам'ять і місце, де загинули брати Гракхи.
Передові політичні погляди розвивав і відомий філософ Риму Тіт Лукрецій Кар (близько 99–55 до н. є.) – ідеолог рабовласницької демократії. Свої погляди на суспільство, державу Лукрецій виклав у п'ятій книзі своєї поеми «Про природу речей».
Процес розвитку суспільства розглядався мислителем як поступовий прогресивний рух. Суспільний прогрес, на його думку, – це результат покращення знарядь праці, з розвитком яких люди організуються в суспільства.
Лукрецій наближався до правильного вирішення питання про походження приватної власності, розглядаючи її як результат прогресу виробничих сил, хоча походження держави пояснював укладенням суспільного договору, оскільки люди втомилися від боротьби, яка відбувалася між ними.
Найбільш яскравим представником політичного напряму був Марк Тулій Цицерон.Він народився 106 р. до н. е. Свою кар'єру розпочав у таборі популярів; аристократичний сенат 63 р. до н. е. виставив його кандидатуру в консули. Відтоді Цицерон став захисником рабовласницької аристократії, хоч після обрання його на народних виборах консулом атестував себе як істинного захисника народу, як консула-популяра.