Отже, уряд Російської імперії погодився з пропозицією І. Борозни прийняти Литовський статут за основу “українського Зводу”. Варто зазначити, що імперська влада нічого не втрачала — ініціатором затвердження в Гетьманщині окремих норм російського законодавства нерідко ставала сама українська старшина. Її принциповість у захисті “малоросійських прав та вольностей” закінчувалася там, де починалися її інтереси. Ще під час підготовки “Рішучих статей” в 1728 р. старшина посилалася на норми російського “Духовного регламенту”, щоб ввести в Україні заборону на зростання землеволодіння свого основного конкурента — церкви, якій належало від 26 до 68 % земель. Ті ж позиції вона відстоювала і в комісії зведення “прав малоросійських” в 1735 р., попри зауваження духовенства, що подібної заборони немає в Литовському статуті. А після появи російського маніфесту від 31 грудня 1736 р. про обмеження терміну дворянської служби і можливість залишити одного з дворянських синів для господарювання українська старшина просила влітку 1737 р. розповсюдити ці норми і в Україні[25]..
22 січня 1736 р. О. Шаховський доповідав в Сенат, що, за повідомленням І. Борозни, “переклад правних книг здійснено, а звід завершується — чотири глави вже повністю готові і вивірені”. За таких обставин Голова ПГУ не заперечував проти переїзду комісії до Глухова, і 11 лютого 1736 р. було видано наказ про переїзд “персон, призначених для перекладу та зводу малоросійських прав, з Москви до Глухова”. Крім того, ПГУ видало наказ не виплачувати їм жалування, адже вони, живучи в Україні, можуть задовільнятися із своїх маєтностей. Сенат при цьому вимагав найшвидшого завершення і подачі Зводу для апробації та затвердження Сенатом.
Саме матеріальна винагорода мала величезне значення у продуктивності подальшої роботи комісії. Так, архимандрит А. Дубневич, І. Борозна та В. Кочубей отримували по 100 крб. на рік, інші члени комісії по 60 крб., 10 писарів — по 25 крб. Проте зазначена винагорода виплачувалася лише один раз — в 1735 р., що стало причиною систематичних уникань від участі в засіданнях Кодифікаційної комісії. В 1736 р. Рогачевський у донесенні ПГУ пише, що, живучи в Глухові без матеріальної винагороди, він вкрай розорився, адже у нього немає ніяких маєтностей. Тому просить замінити його більш забезпеченою особою.
З 1736 р. розпочався так званий Глухівській період роботи комісії (1736—1743 рр.). Однак, він був менш динамічним, ніж Московський період, оскільки у зв’язку з Російсько-турецькою війною багато членів комісії були відкликані, а її діяльність припинена. Разом з тим, коли новий Голова ПГУ князь І. Барятинський мотивував неефективність залучення до роботи нових осіб через їхню необізнаність зі справою, імператриця Анна Іоанівна не погодилася та видала наказ замінити відсутніх членів комісії новими. І в 1738 р. роботу комісії було відновлено. Ймовірно, це було пов’язано з відновленням роботи над російським Зводом.
Передача в 1744 р. Зводу законів для затвердження Сенатом виявилася запізнілою, оскільки Сенат на той час вже обмірковував заходи для поширення на Україну загальноімперського законодавства[26]..
За викладом, змістом і юридичною термінологією український кодекс перевищував усі зразки зафіксованого права, що існували на той час. Тому його офіційно і не затвердили, адже він не задовольняв вимог імперських структур, вийшовши, за межі дозволеного. Цьому, на жаль, сприяла і позиція певної частини козацької старшини, яка, хоч і захищала загальнодержавні інтереси, але не підпорядковувала їм свої власні, часто керуючись егоїстичними амбіціями і намірами, не враховуючи й не розуміючи при цьому державних потреб. Національно-консервативні кола українського суспільства не бажали заміни правових актів, вбачаючи у Литовському статуті гарантію стабільності законодавства і (що суттєво саме для них) — збереження прав і привілеїв шляхетського стану.
Таким чином, питания кодифікації українського законодавства було одним з найбільш актуальних в роботі ПГУ. Голова ПГУ здійснював загальне керівництво Кодифікаційною комісією: надавав інструкції, контролював хід роботи, звітував про її роботу перед Сенатом, який вважав кодифікацію українського права однією з форм наступу російського царизму на автономію України.
Підводячи підсумок дослідження права України другої половини XVII - XVIII ст. потрібно зазначити, щовиникнення українського козацтва стало закономірним результатом споконвічної боротьби осілого землеробського населення зі степовими кочівниками. Повертаючись у більш ранній час можливо відзначити, що до середини XVI ст. козакування мало форму побутового явища, характерного для людності переважно південного прикордонного регіону. Польська експансія в Україну після Люблінської унії зумовила розширення джерел поповнення козацтва представниками боярства і шляхти як українського, так і польського походження. Посилення соціального і національного гноблення викликало до життя таке явище, як покозачення селян та міщан. Станові ознаки українського козацтва формувалися протягом майже цілого століття (з 70-х років XVI до середини XVII ст.). їх правові засади дістали втілення у «козацьких вольностях», які надавалися тим, хто перебував на державній службі. Права і привілеї мали визначати місце козацтва в усіх сферах су спільних відносин. Водночас власті вбачали в козаках суто військовий контингент і намагалися витримувати цей статус в юридичних нормах законодавства. Економічною підоймою становлення козацької верстви було землеволодіння. Регулятором взаємовідносин серед козацтва постало право, основні засади якого було вироблено в запорозькій громаді.
Литовські статути були важливим джерелом права на українських землях, вони забезпечували спадкоємність і наступність багатьох норм та інститутів українського права, сформованих у Київській Русі та Галицько-Волинській державі. Литовські статути вирізнялися достатньо високим, як для того часу, рівнем юридичної техніки: в них подано визначення багатьох правових термінів (наприклад, злочин, право власності, договір, контракт та ін.). Литовські статути також позитивно вплинули на розвиток української правової думки і формування законодавства.
Проведений розгляд права України другої половини XVII - XVIII ст. дозволяє визначити, що у процесі подальших досліджень необхідно конкретизувати норми та інститути права, які були закріплені у Литовських статутах, визначити тип правового регулювання на українських землях у період другої половини XVII - XVIII ст. у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої.
1. Білоцерківський В.Я. Історія України : навч. посіб. / В Я. Білоцерківський. – К.: Центр учбової літератури, 2007. – 536 с.
2. Бойко О.Д. Історія України : навч. посіб. – Вид. 3-е, виправл., доповнене / О.Д. Бойко. – К.: Академвидав, 2006. – 688 с.
3. Грушевський М. С. Илюстрированная история украинского народа. — К.: Левада, 1996. — С. 264;
4. Гуржій О. Вказана праця. — С. 163, 165;
5. Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині XVII-XVIII ст.: кордони, населения, право. — К., 1996. — С. 163;
6. Заяць А. Проблеми історії України ХVІ - ХVІІІ століть / А. Заяць. – Л., 2004. – С. 137-153.
7. Інститут Рукописів Центральної Національної Бібліотеки України ім. Вернадського. — Ф. I. — Спр. 60341 “О смерти Д. Апостола”. — 3 арк; Центральний Державний Історичний Архів України (м. Київ). — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 8826 “Указ Анни Іоанівни про вирішення окремих питань управління Лівобережною Україною”) П. 4-5;
8. Кульчицький В. С. Кодекс українського права 1743 року // Право України. — 1994. — № 9. — С. 28;
9. Литвин В. Тисяча років сусідства і взаємодії / НАН України. Ін-т історії України ; відп. ред. В. Смолій / В. Литвин. – К., 2002. – 133 с.
10. Н. Яковенко. Нарис історії України з найдавніших часів до к. 18 ст. — К.: Генеза, 1997. — С. 285.
11. Новий довідник : Історія України : / упоряд. С. Крупчан [та ін.]. – К. : Казка, 2005. – 736 с.
12. Пасічник М. С. Історія України : державницькі процеси, розвиток культури та політичні перспективи : навч. посіб. – 2-е вид., стер. / М.С. Пасічник – К. : Знання, 2006. – 735 с.
13. Полное собрание законов Российской империи (Далі: ПСЗ). — Т. ІХ. — ¹6837 “О назначении одного из великороссиян при 12 малороссийских депутатах, отправленнûх в Москву для сочинения Свода и Уложения из Малороссийских законов”. — С. 604;
14. ПСЗ. — Т. ІХ. — ¹6888 “Именнûй, даннûй генерал-адúютанту князю Шаховскому Об учреждении почт во всей Малороссии и о штрафах, положеннûх за укрûвательство беглûх” 11 февраля 1736. — С. 739-740;
15. Російський державний архів давніх актів, м. Москва — Ф. 248. — Кн. 1144. — Арк. 105-105про;
16. Російський державний архів давніх актів, м. Москва — Ф. 248. — Кн. 1144. — Арк. 113-114;
17. Російський державний архів давніх актів, м. Москва — Ф. 248. — Кн. 1144. — Арк. 287;
18. Російський державний архів давніх актів, м. Москва — Ф. 248. — Кн. 1144. — Арк. 86-87;
19. Теличенко И. В. Вказана праця. — С. 443;
20. Теличенко И. В. Очерк кодификации малороссийского права до введения Свода законов //КС. — 1888. — Год. 7. — XXIII. — С. 24;
21. ЦДІА України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 8826 “Указ Анни Іоа-нівни про вирішення окремих питань управління Лівобережною Україною”) П. 4-5;
22. Щербак В.О., Історія українського козацтва: нариси у 2 т.\ Редкол: Смолій (відп. Ред) та інші. – Київ.: Вид.дім „Києво-Могилянська академія”, 2006р, Т.1. – 800 с.
[1]Щербак В.О.,Історія українського козацтва: нариси у 2 т.\ Редкол: Смолій (відп. Ред) та інші. – Київ.: Вид.дім „Києво-Могилянська академія”, 2006р, Т.1. – 800 с.
[2]Щербак В.О.,Історія українського козацтва: нариси у 2 т.\ Редкол: Смолій (відп. Ред) та інші. – Київ.: Вид.дім „Києво-Могилянська академія”, 2006р, Т.1. – 800 с.