Ці проекти часто взаємопов'язані (гак звана стратегія інвестиційної коаліції), поєднуючи видобування нафти з будівництвом доріг, портів і залізничних шляхів. Цей факт сам по собі робить китайські інвестиції в Африку надзвичайно привабливими". Енергетична політика Китаю по відношенню до Африки динамічна та, як помітили експерти, «вдосконалена».
Друга мета «нафтової дипломатії» Китаю - окремо від організації захисту та продовження забезпечення бензином і сировиною - це більш довгостроковий розвиток, і, за словами І. Тейлора, ця мета полягає в досягненні позицій глобального гравця на міжнародному ринку нафти. Це дозволить Пекіну впливати на міжнародні відносини та керувати цінами на енергетичне паливо .
Ч. Фенджинг і 1. Тейлор звертають увагу на те, що: «Пекін відкрив можливості в Африці набагато швидше, ніж інші міжнародні діячі, - і зараз ці інші зчинили тривогу, висловлюючи занепокоєння та страх стосовно масштабів китайських інвестицій»14. Таким чином, треба зазначити, що і Європа, і США виявили значну байдужість до участі Китаю в Африці.
Країни-учасники ЄС вірять, що в найкоротші строки китайські інвестиції позитивно вплинуть на економіку Африки, і це підтверджує економічний ріст континенту до рівня 5,2%, головним чином завдяки продажу нафти, природного газу й іншої сировини.1
Тим не менш, Європейський Союз висловив своє відношення щодо довгострокового ефекту діяльності Китаю в Африці. Політика невтручання та нестача інтересу до того, як Африканський уряд витрачає зароблені за контрактом з Китаєм гроші, може стати загрозою для економічного та соціального положення африканських країн. Економічне зростання не забезпечує того, що відповідні рішення щодо розвитку були б зроблені. Це не сприяє розвитку внутрішнього ринку, який є одною з ключових проблем Африки. Найважливіше, ЄС вірить, що політика Пекіну не пов'яже Африку з глобальною економікою. Це політика, яка перешкоджає зусиллям скоротити бюрократизм і державне втручання в економіку, реформує законодавство та посилює вплив неефективної структури африканської еліти. Ці негативні спрямування, які є руйнівними для Африки (також внаслідок міжнародних економічних відносин), перелічені в доповіді Дойче банку «Споживчий голод Китаю: Наслідки для Африки та Латинської Америки» від 13 червня 2006 року. Висновки доповіді показують, що сьогоднішня діяльність в Африці може сприяти поглибленню нерівності та підвищенню залежності від економік розвинутих країн. Це також може призвести до подальшої диверсифікації континенту. На думку європейських дипломатів, політика Китаю розглядає наслідки, але не причину тривалого соціально-економічного спаду (регресії) в Африці.
Особливості ЄС також пов'язані з природою китайських підприємств . Д. Ятс вказує, що вони негативно впливають на боротьбу проти корупції в Африканських країнах17 (хоча ця відповідальність також належить й іншим міжнародним корпораціям). До того ж, більшість китайських підприємств повністю контролюються Пекінським урядом, таким чином вони не можуть дотримуватися принципів вільного ринку і в деяких випадках можуть навіть служити інструментами для виконання інструкцій пекінського уряду. Такий стан справ очевидний в положеннях китайських підприємців, які здійснюють свою роботу в Африці. Денг Гуопінг, виконавчий директор корпорації СЬїпа Коаа1 апсі ВгісІ£е в Ефіопії, стверджує: «Ми - урядова компанія, і, якщо уряд захоче, щоб ми будували, ми будемо будувати». Менеджер окремого комплексу у Фрітауні заявив більш різко: «Я не розумію, чому моя компанія втягнута в процес, який не виробляє прибутку». Мета підприємств Китаю має бути розглянута в довгостроковій перспективі (забезпечуючи захист енергетичній безпеці Китаю) в той час, коли західні компанії сфокусовані на прибутку. Б. Джилл і Дж. Рейлі підкреслюють роль Пекіну в просуванні китайських підприємств в Африці. Масштаб просування є підтвердженням того факту, що Пекін заснував 10 інформаційних центрів і центри сприяння в Екваторіальній Африці. На додаток у листопаді 2004 р. Пекін організував Китайсько-Африканську бізнес-раду, яка співпрацює з Програмою розвитку ООН, що направлена на підтримку приватного сектору в Екваторіальній Африці18.
З іншого боку, Б. Джилл і Дж. Рейлі вважають, що структура китайських підприємств, їх взаємозв'язок і зв'язок з урядовою адміністрацією та агенціями можуть привести до конфлікту інтересів між «Китайськими учасниками», що задіяні в Африці.
Автори підкреслюють, що «китайська модель діяльності підприємств у Африці значно відрізняється від загальноприйнятої». Ці приклади не можуть бути узагальнені, однак вони напевно вказують на можливості для європейських підприємств і компаній в Африці.
Політичний фактор використовується Пекіном для зміцнення своїх позицій серед держав півдня. Президент в своїх промовах у парламентах Аргентини та Бразилії висловив солідарність із країнами, що розвиваються, та пообіцяв підтримку в «створенні багатонаціонального світу, в якому країни Латинської Америки, Африки та Азії будуть мати положення та відігравати ту роль, на яку вони заслуговують».
Одна з головних причин Китайської участі в Африці - питання про Тайвань. Частиною китайської політичної боротьби на міжнародній арені є створення негативної точки зору щодо державності Тайваню, досягнення його політичної та дипломатичної ізоляції, й Африка грає значну роль у цьому відношенні.
Більш того, китайський лозунг «світового перемир'я» - це спроба трансформувати в африканську реальність китайську модель соціального, політичного та економічного розвитку. Б. Джилл і Дж. Рейлі помічають, що Пекін хоче бути інтегрованою частиною змін, яких зазнає Африка. Це є предметом заклопотаності ЄС, тому що китайське поняття «політичної та економічної свободи» доволі далеко від європейських стандартів завдань демократії, політики та економіки. В цьому контексті А. Раузе вказує, що деякі африканські спостерігачі вражені китайським економічним успіхом у той час, коли Пікет описує африканські еліти як «зачаровані китайською цивілізацією». Деякі африканські лідери позитивно налаштовані на співробітництво з Пекіном. Іноді це виражалося метафорично, але дуже переконливо Робертом Нугате: «Ми дивимось на схід, де завжди сходить сонце». Нігерійський президент О. Обасанью йде далі цього, заявляючи, що він вважає, ніби «Одного разу Китай очолить світ».
Деякі дослідники міжнародних відносин підкреслюють роль історичного та ідеалістичного факторів у створенні тісного співробітництва між Китаєм і Африкою. Тейлор пише про «загального ворога» - західно-центральні закони та правила. В контексті кооперації між Китаєм і Півднем слід врахувати збіг думок й інтересів у міжнародних відносинах по таких аспектах, як економічний зріст і соціальний прогрес, зв'язок між світом і розвитком, захист навколишнього середовища в країнах, що розвиваються. Під час Китайсько-Африканського форуму в 2000 р. міністр Ші Гуаишинг заявив, що «Пекін і Африка не тільки мають схожі або ідентичні погляди по багатьох питаннях, але також в їх спільних інтересах полягає інтенсифікація міжрегіонального співробітництва». До того ж, ці спільні інтереси зміцнюютьсяісторичною ,: подібністю ,-г , акцентуванням негативної ролі колоніалізму у формуванні, міжнародних . відносин. . Цей тип поведінки також є прикладом, як пише І. Тейлор, «спроби втягнути Африку в глобальну політику, але тільки в таких рамках, коли Китай відіграє роль лідера»..
У цьому контексті М. Добрагинський попереджає Європу, що «багатомільярдні суспільства південної Азії, Африки та Латинської Америки можуть, вочевидь, відкинути не цивілізовані гідності, але принижуючі переваги кращого світу». Це корениться у логіці всього історичного процесу. У літературі існують такі фрази, як «повстання виключеної» та «повстання бідних». Б. Агелко відмічає, однак, що Європа не обмежує себе тільки думкою щодо ситуації відповідно до своєї власної системи цінностей, що відкриває істотні диспропорції; як важливий елемент в аналізі та в пошуку рішень враховується сприйняття ситуації біднішими країнами. Цей діагноз здається занадто оптимістичним, особливо з урахуванням відносин ЄС - Африка.
У своїх діях Пекін підкреслює рівність усіх об'єктів міжнародних відносин, у політичному вимірі це відображено шляхом надання однакового рангу та обміну візитами лідерів Африки, США та ЄС. До того ж, Китай активно підтримує Афри<у в таких галузях, як охорона здоров'я, наука та розробка нових технологій. Друге положення, що заслуговує уваги, - це посилення співробітництва між регіонами в галузях культури (його мета полягає в тому, щоб розширити взаєморозуміння між суспільствами, міжкультурний діалог та обмін ідеями). Усі ці дії, що пов'язані з дипломатичним протоколом, охороною здоров'я та освітою, мають розглядатися як символічні за своєю природою. Символи можуть виступати як свого роду валюта. Як показано Пьєром Бурдьє, символічний капітал, також як і матеріальний (гудвіл, престиж, вплив, сила, довіра), може бути вкладений і витрачений. Циркуляційний цикл символічного капіталу показує, що матеріальний капітал вкладений, щоб отримати символічний капітал, який у кінцевому рахунку стає матеріальним. Таким чином, символічний і матеріальний капітал стають взаємозв'язаними. Поняття П. Бурдьє щодо акумулювання символічного капіталу може бути застосовано до аналізу китайської іноземної політики по відношенню до Африки в тому сенсі, що на користь союзників необхідні вкладення і в матеріальний, і в символічний капітал, наприклад у формі медичної ті, освітньої допомоги. Така стратегія сприяє укріпленню значення Китаю, престижу та образу в Африці та всьому світі. Саме в зв'язку з цим ЄС потребує співробітництва у таких галузях, як наука, передача технологій і розвиток інформаційного суспільства в Африканських країнах. Виявляється, що через просування цих передових форм кооперації Європа має можливість збільшити мережу зв'язків (залежностей), які дозволяють зберегти їх позиції в Африці.