Глобалізація економічних процесів і лібералізація також вплинули на розвиток стратегії Індії відносно країн Півдня. Головна мета нової політики Індії в Африці і Латинській Америці полягає в установленні й зміцненні більш близьких торговельних стосунків між Індією та країнами цих регіонів. Ця мета була втілена в нових рекомендаціях політики Індії стосовно Африки, які мали назву „Центр інтересів - Африка", і новій стратегії стосовно Латинської Америки (Сфера інтересів - Латиноамериканські країни). У обох стратегіях економічні питання розглядаються як пріоритетні45. Зміцнення економічних і торговельних зв'язків, більш близькі політичні й культурні відносини, більш інтенсивна співпраця з африканськими й латиноамериканськими установами - ключові питання зовнішньої політики Індії у цих регіонах світу сьогодні .
Індія й інші країни Півдня висловили думку, що соціально-економічні проблеми їхніх регіонів не можна оцінювати й аналізувати тільки з погляду внутрішніх чинників, що заперечує так званій Вашингтонській угоді. Вони вважають, що швидкий процес лібералізації, ринкові реформи і приватизація не вирішать всіх економічних і соціальних проблем і що повинні враховуватися особисті риси кожної країни і регіону. Підкреслювалось, що проблеми бідності і розвитку мають обговорюватися відносно несправедливої системи міжнародної торгівлі. Індія й інші країни Півдня зажадали відкрити європейський та американський ринки для продукції своїх країн, усунути субсидії, або, принаймні, сільськогосподарські субсидії в ЄС, США та Японії, так само як й інші квазі- й нетарифні бар'єри (особливо послаблення фітосанітарних норм).
Слід підкреслити, однак, що Індія не шукала конфронтації з Північчю. Приклади нової стратегії Індії стосовно Півдня - її співпраця з Південною Африкою та Бразилією (у структурі групи ІБПА, заснованою в 2003 році), співпраця з МЕКСОЗШ, Африканським Союзом й іншими країнами Півдня в групі Г-20 і СОТ. На вищезазначених зустрічах Індія наголосила на необхідності конструктивної співпраці між Північчю та Півднем і зосередилася на боротьбі проти бідності, не показуючи відмінності думок між західними країнами та Півднем.
Нова політика відносно Півдня повинна була характеризуватися прагматизмом і процесом економізації. Індія прагнула розширити діалог між Північчю та Півднем. Такі риси А. Нафей описав як новий принцип неприєднання . Як приклад нового підходу автор цитує форум ІБПА. Новий підхід проявив себе на прикладі дискусії, яка проходила 13-му саміті Руху Неприєднання в 2003 році в Куала-Лумпурі .
Позиція Індії щодо проблеми співпраці між країнами Півдня була висловлена прем'єр-міністром Індії А. Б. Важпаі. Він заявив, що " Рух Неприєднання - це історичний рух, який тепер діє в новому сторіччі. Тому необхідно встановити ефективніші способи досягнення основних цілей Руху". Підкреслюючи необхідність подальшої співпраці між членами Руху, прем'єр-міністр Індії назвав п'ять принципів, на яких повинен базуватися майбутній розвиток організації. Вони полягають у згоді щодо найсерйозніших проблем Півдня, невтручанні в двосторонні суперечки між членами. Країни Півдня повинні стати головними в майбутньому багатополюсному світі; економіка має бути головним виміром співпраці Півночі й Півдня; країни Півдня повинні сприяти демократи, правам людини і мультикультуралізму .
Таким чином, кінець холодної війни, глобалізація й економічна лібералізація значно вплинули на міжнародну стратегію Індії. З іншого боку, економічні реформи Індії, лібералізація й відкриття ринків для іноземних інвесторів вплинули також і на світову економіку. Індію розглядають як економічну державу, яка розвивається, з великим потенціалом і ринком, але на даний момент країна все ще стикається з багатьма соціально-економічними проблемами. Узявши за критерії економічні фактори, необхідно сказати, що в галузі економіки роль Індії не дорівнює ролі США,
Великобританії, Китаю або Франції. Варто також відзначити, що існують певні відмінності між Китаєм й Індією в соціально-економічній сфері (наприклад, у 1998 році загальний обсяг прямих іноземних інвестицій у Китаї склав близько 44 мільярдів доларів США порівняно з 2,5 мільярдами в Індії; у період між 1999 і 2001 роками 16% китайського населення жило менше, ніж на 1 долар на день, тоді як в Індії це було більше ніж 34% населення)50.
Індія, розуміючи труднощі й нові внутрішні та зовнішні обставини, в 1989 ропі приступила до впровадження нової внутрішньої і зовнішньої політики. Один з її головних намірів полягає із урегулюванні стосунків з пануючими державами світу, особливо з єдиною наддержавою - США, з головним постачальником зброї - Росією, а також головним давнім супротивником в Азії - Китаєм. Унормування стосунків з Пекіном та Вашингтоном, підвищення рівня торгівлі з даними партнерами було доказом зміцнення становища Індії на міжнародній арені51. Крім того, після закінчення холодної війни треба було переглянути принципи, які визначали місце Індії в Південній Азії. На початку 1990-х років уряд в Нью-Делі мав намір поліпшити стосунки або встановити дружні стосунки з безпосередніми сусідами Індії52.
Більше ніж за 15 років Індія (завдяки раціональному веденню зовнішньої політики, принципам багатосторонніх стосунків і новим напрямам діяльності) змогла добитися прихильності деяких країн, прагнучих співпрацювати з нею. Нова політика стосовно Африки й Латинської Америки, а також Великих Держав на території Азіатсько-Тихоокеанського регіону, які використовують нові способи торгівлі й політики розвитку, була новою особливістю зовнішньої політики Індії .
Проте це не змінює той факт, що існує потреба в більшій узгодженості зовнішньої політики, у більш активній політиці стосовно країн у стані розвитку, в інтеграції у світову економіку, а також у більш тісних стосунках з країнами Азіатсько-Тихоокеанського регіону (цього можна досягти шляхом приєднання Індії до країн Азіатсько-Тихоокеанської економічної співпраці) . Існують також внутрішні проблеми країни, наприклад, бідність, низький рівень письменних, соціальні й етнічні конфлікти та ін. Як повністю реалізувати свій потенціал, значною мірою вирішувати самим індусам. Таким чином, зовнішня політика Індії має бути активною й багатосторонньою, вона повинна використовувати методи торговельної політики. Крім того, якщо Індія має намір грати важливішу роль в світовій економіці, вона повинна провести необхідні внутрішні реформи, головним чином в галузі освіти й економіки. Виконання цих умов, особливо останніх двох, може визначити, чи буде Індія все ще називатися потенційною країною, державою, що розвивається, або, як деякі класифікують її, країною, и,о «постійно розвивається, але нічого не досягає»"'5. Підвищення ефективності економіки, подальша лібералізація, збільшення інвестицій, більш вільний доступ до освіти - ці чинники, безумовно, сприятимуть поліпшенню становища країни і змусять її критиків визнати Індію однією з провідних держав.