3)Пропорційність. Воно вимагає від державних органів влади дотримуватися належним чином пропорційності між цілями, які мають бути досягнені, і засобами, які ці органи мають у своєму розпорядженні для досягнення цих цілей. Ця норма означає, що „будь-які дії Співтовариства не повинні виходити за межі того, що необхідно для досягнення цілей даного Договору”.
4)Основні права людини. Спочатку сфера захисту прав людини розглядалась як повністю не властива для правового порядку, який незмінно ґрунтуються на економічних засадах.Будь-яке європейське намагання в цьому напрямку розглядалась як таке, що належить до компетенції Європейського Суду з прав людини.
5)Процесуальні права. Втілення в життя права Співтовариства неодмінно включає в себе запровадження судових слухань, які мають бути справедливими, навіть якщо в законодавстві Співтовариства немає спеціальних гарантій щодо цього. У таких ситуаціях корисним засобом знову стають загальні принципи права. Принцип, який вказує на те, що такі права повинні гарантуватися і що відповідач має право на справедливе слухання та природну справедливість.
Висновки
Право Співтовариства охоплює велику кількість різних джерел, що віддзеркалюють різноманітні правові традиції, на яких вони базуються. Незважаючи на те, що за останні декілька років значно поширився вплив англосаксонських правових систем. І все ж очевидним є посилення наголосу на дотриманні загальних принципів права, які становлять частину „некодифікованого права” Співтовариства. Щодо загальних принципів права, то для Співтовариства було б корисним прийняти підсумкову заяву, яка б визначила вичерпний перелік принципів, що мають бути застосовані й захищені правом Співтовариства.
Дія норм права ЄС, застосування норм у судовій практиці
Безпосередність дії права ЄС. Теорія, принципи(презумпції), критерії та юридична сила прямої дії постанов і дериктив. Принципи транспозиції правових норм ЄС у національне законодавство держав-членів ЄС.
Теза про те, що право Співтовариства являє собою особливий правовий порядок, була прийнята із самого початку тими, хто брав участь у його розробці та реалізації. За відсутності будь-яких відповідних моделей і прецедентів можна зробити припущення, що оскільки право Співтовариства являє собою унікальний і особливий правовий порядок, то взаємовідносини між ним і національним правом також є sui generis і мають безпрецедентний характер. Це може бути досліджено за допомогою певних факторів, які виявляють унікальну природу цього права. Йдеться про розподіл повноважень між Співтовариством і державами-членами, принцип прямої дії, прямого застосування і верховенства права Співтовариства, а також принцип субсідарності. Слід також враховувати наявність у конституційних системах країн-членів положень, за допомогою яких права Співтовариства стає частиною національних правових порядків.
Встановлюючи взаємовідносини між Співтовариством та його членами, важливо точно визначити, де саме проходить „демаркаційна лінія” розподілу повноважень між ними.
Виключна юрисдикція. Співтовариство має виключну юрисдикцію в галузях, стосовно яких формулювання положень Договору або їх контекст точно вказують на те, що саме вони надають Співтовариству повні й чітко визначені повноваження, виключаючи водночас будь-яку можливість для держав-членів діяти в односторонньому порядку, навіть до того, як інституції Співтовариства використають ці повноваження, прийнявши відповідні положення.
Конкуруюча юрисдикція. Цей вид юрисдикції завжди розглядався як виключний і тимчасовий. Крім того, певна кількість галузей не була спеціально віднесена Договором до юрисдикції Співтовариства, але вони потенційно є сферою, за яку співтовариство несе відповідальність. Доти, доки інституції Співтовариства не прийняли законодавство в цій сфері, держави-члени мали щодо неї конкуруючу юрисдикцію. Але навіть тут повноваження держав-членів не були обмеженими, оскільки ці держави не могли порушувати норми, що стосуються заборони дискримінації, або обмежувати принцип вільного переміщення товарів, осіб, послуг, капіталу.
Паралельна юрисдикція. Цей принцип належить до сфер, в яких право Співтовариства є додатковим до національного права. Так, право конкуренції забороняє лише зловживання з боку одного чи кількох підприємств своїм домінуючим становищем на спільному ринку або на значній його частині як „несумісне із спільним ринком” і таке, що „може негативно позначитися на торгівлі” між державами-членами. Тому підприємства, які контролюють істотну частину лише національного ринку, в ст. 86 ДЗЕС не зазначені. Національні органи влади можуть використовувати паралельну юрисдикцію, коли вона стосується права поведінки таких компаній щодо порушення правил конкуренції.
У найширшому значенні пряма дія може бути визначена як механізм, що надає громадянам можливість покладатися на положення права Співтовариства під час судового слухання в національному суді, від якого вимагається підтверджувати, захищати і впроваджувати права, які надаються цими положеннями. Певна річ, це не є офіційним визначенням, яке можна відшукати в положеннях Договору або в будь-яких інших законодавчих актах Співтовариства.
Принципи:
1) Норма повинна бути чіткою. Суд Європейських Співтовариств доволі широко тлумачить цю вимогу, яка, на його думку, має бути достатньою, навіть якщо наслідки застосування норми важко передбачити.
2) Норма повинна бути безумовною. Цей критерій означає, що суб’єктивне право, яке надається тією чи іншою нормою, не може залежати від суб’єктивістських тлумачень будь-яких офіційних органів. Під офіційними органами розуміються не тільки інституції Співтовариства як такі, а й органи влади держав-членів.
Пряма дія постанов(регламентів)
Оскільки ст. 189 ДЗЄС вказує, що регламенти ЄС мають загальне застосування, є цілісно обов’язковими і мають пряме застосування, є цілісно обов’язковими і мають пряме застосування в усіх державах-членах, не викликає сумніву той факт, що регламенти переважно мають пряму дію. До того ж ця пряма дія може бути як вертикальною, так і горизонтальною. Однак презумпція прямої дії регламентів може бути заперечена, оскільки деякі з них не відповідають встановленим Судом Європейських Співтовариств вимогам до актів прямої дії або хоча б тому, що вони за своєю природою не можуть наділяти правами фізичних осіб.
Пряма дія директив
На перший погляд, здається, що директиви також входять до категорії, яка може бути оцінена з точки зору її прямої дії. Враховуючи те, що ст.189 ДЗЄС: а) встановлює обов’язковість директиви для кожної держави-члена, якій вона направляється, щодо запланованих результатів; б) залишає при цьому національним органам влади право вибору форм і методів своєї імплементації; в) виключає визначення директиви як такої, що має „пряме застосування”, директиви, в принципі, не можуть мати прямої дії. Однак Суд Європейських Співтовариств виділяє дві категорії директив, які можуть мати пряму дію.
Перша складається з директив, які не були імплементовані належним чином
або не були імплементовані належним чином або не імплементовані до закінчення визначеного терміну.
Друга категорія стосується директив (або певних частин директив), які не потребують імплементації. Суд Європейських Співтовариств встановив, що цей підрозділ директиви відповідає критеріям, необходним для набуття прямої дії. Він не тільки містить зобов’язання, що не допускають встановлення будь-яких винятків чи умов, а й міркування правової визначеності, коли фізичні особи можуть посилатися на це зобов’язання, навіть якщо воно міститься в документі, який у цілому не має прямої дії. Пряма дія директив викликає певну кількість питань та проблем, які СЄС змушений був розглядати з „власної ініціативи”, тим самим знову підтверджуючи свою правотворчу роль.
Принципи транспозиції правових норм ЄС у національне законодавство держав-членів ЄС
За умови заснування Співтовариства на дійсно федеральній моделі, навряд чи виникло б питання щодо того, як право ЄС має бути пристосованим до національних конституційних систем. Нинішня правова система Співтовариства залишається зверненою більше до міжурядової моделі, ніж до федеральної. Вона залишається такою, що значною мірою залежить від методу, за допомогою якого правові порядки окремих держав пристосовуються до неї. А це, у свою чергу, залежить від національного конституційного устрою, який встановлює зв’язок із правом Співтовариства.
Враховуючи все, про що йшлося, правові системи держав – членів Європейського Співтовариства (як і великої кількості інших держав світу) можна поділити на дві категорії, відповідно до яких вони застосовують міжнародні договори: а саме згідно з теоріями монізму і дуалізму. Теорія монізму виходить із припущення, що міжнародні договори і національне право становлять частини одного правового порядку. В межах цього правового порядку міжнародне право має пріоритет над правом національним. Згідно ж з теорією дуалізму робиться протилежне припущення, яке полягає в тому, що міжнародне й національне право являють собою два різних правових порядки. Отже, міжнародне право може стати частиною національного права лише за допомогою трансформації у національне законодавство. Більшість країн ЄС (Франція, Бельгія, Нідерланди, Іспанія) прийняли моноістичний підхід. А такі, як Сполучене Королівство й Італія, застосовують дуалістичну модель.
Поділ правових систем на моністичну і дуалістичну впливає на спосіб, за допомогою якого національні конституції пристосовуються до права Співтовариства. При цьому необхідно зважати на дві точки зору. Перше з них полягає в тому, що ця відмінність підходів не створювала ніяких значних практичних проблем для впровадження права Співтовариства, зокрема з його прямої дії та верховенства. Згідно з другою точкою зору – необов’язково вважати, що складнощі, які виникають, в основному мають місце в країнах, які застосовують дуалістичну систему.