Нині правова система України знаходиться ще в стадії перехідного періоду і зберігає певний «наліт» попередньої, соціалістичної системи, з якої вийшла. Правосвідомість українського народу сформувалася в соціалістичному середовищі; властивий їй так званий «соціалістичний синдром» ще буде знаходити прояв у власній правовій еволюції і впливати на розвиток інших правових систем. Проте, на переломі XX і XXI сторіч він став значно меншим, чим був до 1996 року, тобто до прийняття Конституції держави. Вже можна говорити про створення фундаменту незалежної правової системи України, значною мірою очищеної від партійно-догматичних нашарувань попереднього попереднього періоду, від його «рідних плям». Українська посттоталітарна правосвідомість звільняється від комуністичного правового нігілізму, але в правотворчій і правозастосувальній діяльності ще має місце ототожнення права і закону, хоч таке ототожнення суперечить Конституції України 1996 р.
Правова інтенція Конституції України свідчить про перелом, що відбувається у пострадянській правосвідомості. Принципи народовладдя і прав людини конституційно визнані фундаментальними цінностями правової системи, що формується. Природні права людини постулюються як критерій правового характеру законів. Конституція прямо потребує підкоряти правам людини діяльність усіх органів влади, забороняє видавати і застосовувати закони, що порушують право. На пріоритетне місце принципу верховенства закону прийшов принцип верховенства права. Цей принцип є першоосновою української правової системи, він передує і вирішує матеріальну сутність Конституції. Його забезпечення стало імперативом національної правової системи. Нормам Конституції України надана пряма дія.
Сучасне трактування ефективності законодавства пов’язують із середовищем дії права, під яким розуміють взаємодію багатьох складових – стану економіки, політичного режиму, якості законодавства, ефективності роботи правових установ. Якщо ці чинники плідно взаємодіють, то формується певне середовище, що визначає правомірність дій суспільства, держави та індивіда.
Можна вирізнити два аспекти якості законодавства: соціальний, що пов’язаний із його змістом, і юридичний, пов’язаний із формою. Розглянемо їх детальніше. По-перше, зміст нормативно-правового акта повинен відповідати основним напрямам розвитку суспільства, по-друге, не менш важливою є відповідність закону реальним умовам життя і певна ресурсозабезпеченість, по-третє, законність нормативно-правового акта, тобто відповідність Конституції України та іншим актам, по-четверте, закони мають бути правовими, тобто відповідати принципам демократії і соціальної справедливості, а також нормам моралі, по-п’яте, відповідність закону розвиткові правової системи загалом, її взаємозумовленість з економічною, політичною та соціальною системами, по-шосте, слід розглянути дефініції (сформульоване юристами Стародавнього Риму положення, відповідно до якого “право може і повинно бути визначеним” (Дигести Юстініана), є актуальним для будь-якої правової системи).
Законотворення часто оминає професійних розробників-юристів, і тому нерідко закони стають втіленням політичної волі парламенту. При цьому лишаються поза увагою правова експертиза і принципи системності правового регулювання суспільних відносин.
Це призводить до значного погіршення якості законопроектів та інших нормативно-правових актів, які подаються не тільки народними депутатами України, а й Кабінетом Міністрів України. У кращому випадку роль юридичної науки вони вбачають у проведенні наукової експертизи, а коли створюються авторські колективи, то не часто можна побачити доктринальну позицію при розробці моделі й самого і нормативно-правового акта. Піднесення ролі таких наукових центрів, як Академія правових наук України, Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, інших інститутів НАНУ, Інституту законодавства Верховної Ради України у законотворчій діяльності – нагальна потреба сучасного законотворення. Інакше законодавчу систему України очікує загроза перетворення проблем законотворення на негативну практику. Ось чому тенденція до посилення впливу вузько групових інтересів під елегантною назвою „лобізм” практично може підмінювати правотворчість [11, с.45].
Кожний нормативний акт повинен мати власних авторів. Мистецтво автора при розробці проектів нормативних актів включає професіоналізм та науковий досвід, творчість, новаторство, ґрунтовне вирішення правових проблем. Безіменність у праві хибна тому, що немає кому пред’явити претензії щодо відшкодування збитків від недобросовісної правової продукції. Анонімність її авторів приховує від суспільства їхню некомпетентність і дилетантство, призводить до безвідповідальності за шкоду, заподіяну державі, суспільству і суб’єктам господарювання. Верховна Рада, яка прийняла закон, зобов’язана нести й економічну відповідальність за його негативні наслідки.
З-поміж багатьох публіцистичних досліджень останнього часу можна зустріти висновок, що найбільш “геноправослухняною” нацією є англійці. Це пояснюється формуванням та розвитком системи прецедентного права, досить значним “часовим” віком кожного з прецедентів англосаксонської правової системи.
До “геноправонеслухняних” націй традиційно відносять слов’янські нації. Причому, цитуючи Салтикова-Щедріна, Герцена, Тургенєва, доходять загального висновку, що, живучи „на слов’янських землях не порушуючи законів”, неможливо. Не вдаючись в детальний аналіз “геноправослухняної” теорії, вважаємо за потрібне зазначити, і про це переконливо йшлося на IV Всесвітньому форумі українців (18-20 серпня 2006 р.), що стан правової свідомості, навіть “правової налаштованості” в державі, явища так званого правового нігілізму віддзеркалюють нігілізм соціальний.
Правовий нігілізм – це різновид соціального нігілізму як родового поняття. Сутність його – у загальному негативному ставленні до права, законів, нормативного порядку. Причина – юридичне невігластво, невихованість основної маси населення. Такі антиправові настанови і стереотипи є елементом, властивістю суспільної свідомості і національної психології, відмінною особливістю культури, традицій, способу життя.
Суттєву роль у цих процесах відіграє громадська думка. Проте в сучасних умовах вона стає менш чутливою до моральних порушень, навіть деградації. Певним чином це породжує заперечення багатьох правових настанов та цінностей.
Це одна з складніших проблем сучасних теоретико-правових досліджень. Правова система повинна чітко реагувати на прояв двох полярних тенденцій. З одного боку, є очевидною тенденція до певної стандартизації державної формотворчості – ті моделі чи форми, які існують в найбільш розвинутих демократичних країнах, запозичаються, причому інколи цілком механічно, без урахування національної специфіки. З іншого боку, навпаки, знаходить прояв тенденція до збільшення різноманіття форм державного устрою, з’являються національно-специфічні моделі, що є наслідком адаптації загальновизнаних взірців до специфічних умов будь-якої конкретної держави.
Поєднання всієї сукупності політичних, економічних, соціальних, соціокультурних та інших чинників у даній державі створює специфічне середовище, що трансформує загальновизнані форми в формоутворювальні елементи держави.
Заслуговує на увагу і те, що в українській юридичній науці сутність держави тривалий час розглядається тільки з класових позицій. Думка про державу як про інструмент урегулювання класових суперечностей, організацію, що задовольняє інтереси всіх чи більшості соціальних сил, надкласової організації, інструмент класового компромісу тощо не визнавалася.
Сучасна держава – соціальний арбітр, орган вирішення загальних справ, організатор багатьох важливих заходів, без здійснення яких не може нормально функціонувати сучасне суспільство.
Держава має запобігати диференціації суспільства, аби не допустити гострих соціальних конфліктів.
Жодна держава не має іншої альтернативи, крім участі у збереженні людства і вирішенні глобальних проблем, у демократичній перебудові внутрішньодержавного, національного і світового порядку, в зміцненні гарантій прав і свобод особи, в активному запобіганні тоталітаризму.
Заслуговує на увагу і зовнішньополітичний аспект актуальності теми. Вдосконалення сучасної держави, визнання фундаментальних принципів європейського розвитку створює правові та політичні умови для залучення України до міжнародних стандартів демократії.
Становлення правової державності передбачає генезис особливих правових відносин між громадянином і державою, між органами державної влади, а також оновлену взаємодію між суспільством та політичними силами.
Гендерна рівність – складова загального принципу рівності як основи демократичного устрою держави та суспільства. Принцип рівності є універсальною категорією і виключає дискримінацію за будь-якою ознакою: раси, кольору шкіри, релігії, соціального статусу.
У 2000 р. Україна разом із 189-ма країнами – членами ООН підписала Декларацію Тисячоліття, в якій сформульовані найважливіші цілі світового розвитку, серед яких одне з основних – досягнення рівності жінок і чоловіків у всіх сферах життєдіяльності.
Величезне значення цієї проблеми неодноразово обґрунтовувалося вітчизняним законодавством (Указом Президента України від 26 травня 2005 р. №1135/2005, Законом України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» від 8 вересня 2005 р. №2866-ІV).
Однією з основних причин гендерної нерівності в Україні є стійкі гендерні стереотипи, відповідно до яких суспільні ролі жінок і чоловіків залежать від так званого «природного» розподілу.