Геополітична та економічна характеристика Ірану (стр. 3 из 8)

В середині 1990-х рр. сільське господарство давало приблизно 29-30 % ВВП. Важливе місце в економіці Ірану займають традиційні кустарні промисли і ремесла, зокрема килимарство. Експорт килимів істотно скоротився через припинення їх збуту в США і конкуренції виробників інших країн.

За вплив на Іран з урахуванням його значних геостратегічних та геоекономічних ресурсів, нині точиться запекла боротьба між США, ЄС, Росією, Китаєм, Японією та Індією.

Іран не тільки сам відкритий для співробітництва, але й прагне брати участь в енергетичних проектах в інших країнах, у першу чергу в регіоні Каспійського басейну та в Туреччині. Нині Іран експортує 4,3 млрд м³ на рік до Туреччини та імпортує близько 5 млрд м³ на рік природного газу з Туркменістану, тобто експортні можливості Ірану нині не реалізовані. За даними „Бритіш Петролеум”, з 1997 р. Іран споживає більше природного газу, ніж видобуває, оскільки не має можливості збільшити експорт газу на турецькому напрямі через проблеми з якістю експортованого газу та сезонними коливаннями в постачанні газу до Туреччини у зв’язку зі зростанням споживання газу в Ірані в холодний період.

Іран прагне стати рівноправним учасником масштабних енергетичних проектів у рамках регіону Каспійського басейну та Південного Кавказу розглядаючи енергетичну безпеку регіонів як складову власної енергетичної безпеки.

Енергетична стратегія Ірану щодо встановлення тісної взаємодії з державами Каспійського регіону та Південного Кавказу має статус зовнішньополітичного стратегічного завдання і досягла очікуваних результатів:

· Іранська дипломатія в останні роки наблизилася до завоювання міцних позицій на енергетичних ринках регіону;

· прагматичний курс керівництва країни диктує необхідність проведення гнучкої й ефективної регіональної економічної стратегії;

· Складна кон'юнктура на світових енергетичних ринках в умовах нестабільності енергетичних систем країн Південного Кавказу, які переживають кризовий етап, надала Ірану сприятливий шанс затвердитись.

Іран прагне не допустити перетворення Каспійського басейну та Закавказзя в сферу впливу американських інтересів (Ірак, Афганістан, очікується й Пакистан), пропонуючи країнам регіону створити власний механізм безпеки у форматі „3+3” (Вірменія, Азербайджан, Грузія, а також Росія, Іран, Туреччина).

Енергетична стратегія в цьому контексті розглядається Тегераном як важливий інструмент реалізації загальної зовнішньополітичної лінії.

Головними напрямками іранської енергетичної політики у регіоні Каспійського басейну є:

· забезпечення поставок й транзиту природного газу;

· фінансове й технічне сприяння у спорудженні та відновленні ГЕС;

· синхронізація роботи електромереж, з'єднання високовольтних ЛЕП та обмін електроенергією;

· допомога в розвитку альтернативної енергетики (вітрова й сонячна);

· поставка нафтопродуктів та подальший обмін за схемою заміщення.

Експерти зазначають, що важливе значення іранське керівництво надає багатосторонньому формату енергетичної взаємодії. По-перше, поступово розвивається російсько-ірано-азербайджанське співробітництво щодо об'єднання енергетичних систем цих країн. По-друге, Іран розглядає плани енергетичного співробітництва з Росією. По-третє, ірано-азербайджанське співробітництво планується в перспективі конвертувати у створення транскаспійського енергетичного простору з орієнтацією на ЄС.

4. Енергетична складова Іранського питання: пропозиції та інтереси основних центрів сили

Іранське питання має багато аспектів, яке включає ядерну, зовнішньоекономічну, енергетичну та воєнну політику Ірану. Велику роль в цьому відіграє енергетична складова, без глибокого розуміння якої неможливо визначити сутність політики щодо Ірану з боку провідних центрів сили – США, ЄС, Росії, Китаю, Японії та Індії.

Іран є найбільшою країною Каспійського басейну та Азії у демографічному, економічному та військовому відношенні, яка впливає на політичний клімат у великому регіоні від Південної Європи до Азійсько-Тихоокеанського регіону. Іран є однією з найбільших нафтовидобувних країн світу, здатних безпосередньо впливати на динаміку світових цін на енергоносії. Він є другим експортером нафти серед країн-членів ОПЕК.

Основними учасниками співробітництва у нафтохімічної галузі, з однієї сторони виступають провідні західні компанії, підприємства Азійсько-Тихоокеанського регіону, з іншої сторони – міністерство нафти Ірану спільно з Національною Іранською Нафтопереробною Дистрибуційною Компанією (НІНПДК) та компанією „Нафтіран Інтертрейд Компані” (НІКО, Швейцарія)^[1][1], яка представляє інтереси Національної Іранської Нафтової Компанії (НІНК, Іран).

Протягом 2007-2008 рр. між керівництвом нафтогазової промисловості Ірану та міжнародними нафтовими компаніями, консорціумами й корпораціями велись переговори та успішно укладались угоди про розробку іранських нафтогазових родовищ: Бендере-Аббас – з інденізійською компанією „Стар Пертрогас” загальною сумою – 2 млрд дол. США; Південний Парс (фаза 13, 14) – з нідерландською компанією „Шелл” (25 %) спільно із іспанською компанією „Репсол” (25 %) – загальною сумою – 4,3 млрд дол. США; Південний Парс (фаза 22, 23, 24) – з турецькою нафтовою компанією, загальною сумою – 12 млрд дол. США; Голшан й Ферелдувс – з малайзійською компанією „СКІ Венчурес”, загальною сумою – 20 млрд дол. США; Азадеган із запасами нафти 4 млрд т – з нафтовими компаніями Японії, Китаю й Росії; Чашмехош – з іспанською компанією „Сапса”; Бангестан – з нафтовими компаніями „Тотал” й „Бритіш Петролеум”.

В цілому, Іран експортує 30 % своєї нафти до ЄС, 11 % – до Китаю, 26 % – до Японії, 9 % – до країн Африки, до країн Південно-Східної Азії – 19 %. (Див. Рис 4).

4.1 Інтереси США

У регіональній енергетичній політиці США пріоритет віддається політико-економічним відносинам з країнами, що володіють великими запасами енергоресурсів на Близькому та Середньому Сході. Енергетична складова політики США в Каспійському регіоні передбачає: розширення напрямів і шляхів транспортування енергоносіїв з регіону, використовуючи нафтогазові проекти: „Набукко”, „Баку-Тбілісі-Ерзерум” (БТЕ) та інші; лобіювання Транскаспійських газо- і нафтопроводів; сприяння доступу країн ЄС до родовищ газу і нафти Каспійського регіону з метою зменшення їх енергетичної залежності від Росії; переорієнтацію економіки і енергоресурсів країн Каспійського регіону на Захід.

Складовою національної енергетичної політики США у період адміністрації Дж. Буша було недопущення домінування Ірану в регіоні Близького та Середнього Сходу. Інструментом реалізації цього завдання було введення жорстких економічних санкцій проти Ірану.

Обраний президент США Барак Обама сьогодні намагається розробити більш гнучку політику щодо Ірану. Можливі зміни у політиці США щодо Ірану відкривають більш сприятливіші можливості для країн ЄС, а також й для України відповідно розвитку співпраці з Іраном в енергетичній сфері.

4.2 Інтереси ЄС

Політика ЄС щодо Ірану визначається нагальною необхідністю пошуків нових джерел енергопостачання. В цьому контексті Європа докладає зусилля задля розвитку співпраці з Іраном, як однією з найбільш багатих на енергоресурси держав Каспійського регіону.

Свідченням такої політики є наступні чинники:

1. Імпорт нафти ЄС з Ірану у 2007-2008 рр. склав майже 30 % (Див. Рис. 4).

Джерело: Joint Economic Committee. Congress.United States, 2008.

Рис. 4.

2. ЄС зміцнює свої позиції в регіоні Перської затоки та Каспійського басейну через реалізацію нових геостратегічних проектів для підвищення своєї конкурентоспроможності у боротьбі за енергетичні ресурси регіону Близького та Середнього Сходу.

3. ЄС притаманна особливість до затвердження у якості провідного глобального гравця на Близькому та Середньому Сході.

Останнім часом позиція ЄС щодо іранського питання стала менш жорсткішою і передбачає розв’язання ситуації навколо ядерної програми Ірану з подальшим зняттям санкцій.

ЄС передбачає створення зон вільної торгівлі з окремими країнами та подальше економічне співробітництво, в перше чергу в енергетичній сфері з країнами Перської затоки. ЄС розглядає доступ до енергоресурсів як пріоритетний, та реалізує Транскаспійський газопровід (США підтримує цей проект), який має стати частиною газопроводу „Набукко” з подальшим підключенням Ірану та Іраку, а також допоміжних сполучень, через які газ подаватиметься з турецько-іранського кордонів до основної гілки газопроводу. Експерти зазначають можливість розширення основної гілки газопроводу допоміжних сполучень Іраку та Сирії.

ЄС вживає заходи з метою мінімізації статусу Росії як монопольного постачальника енергоресурсів до Європи. Активізація співробітництва ЄС з країнами Каспійського басейну, передусім з Іраном – це забезпечення прямого доступу до енергоресурсів, минаючи російський вплив. Це передбачає реалізацію наступних проектів:

· спорудження нафтопроводу „Баку-Тбілісі-Джейхан” (БТД), який призначено для експорту каспійської нафти на європейські ринки по так званому „південному маршруту”, по території Азербайджану, Грузії і Туреччини, в обхід Росії. Ключовим питанням щодо можливості функціонування БТД на повну потужність є приєднання до проекту Казахстану та Ірану;

· розбудова комплексної системи трубопроводів Близького Сходу і Північної Африки. (БСПА). Початок труби передбачається розташувати на промислах Ірану й Катару (де зосереджені одні із найбільших світових запасів газу – 72 трлн куб.м) з подальшим підключенням родовищ Іраку, Кувейту й ОАЕ. Далі магістраль проекту пройде через Саудівську Аравію (або через Ірак і Йорданію) з виходом до Червоного моря, уздовж середземноморського узбережжя через Лівію й Туніс до Алжиру (або Марокко), де й завершиться його маршрут довжиною майже 6 тисяч кілометрів;