З нехристиянських релігій у Л.А. найширше представлені індуїзм та іслам (Гайана, Сурінам та Трінідад і Тобаго), а на півдні континенту – іудаїзм (лише в Аргентині більше 300 тис. чол.).
КУЛЬТУРА
Зародження сучасних національних культур Л.А. відноситься до ХVІІ ст., коли в колоніальних володіннях Іспанії та Португалії почали формуватися нові етнічні спільноти, котрі відрізнялися одна від одної в результаті відмінностей географічних умов, расового складу мешканців, ступеня збереження традицій корінного населення та особливостей європейської колонізації. При цьому взаємодія різноманітних культур аж ніяк не була механічним додаванням елементів індіанської, європейської й африканської спадщини.
В країнах, де збереглися великі компактні групи корінного населення зі стійкими традиціями, склався своєрідний “дуалізм культур”. У цих державах, наприклад, у Болівії чи Перу, поряд з орієнтованою на європейські цінності національною міською, т. зв. креольською, культурою існує і самобутна індіанська культура, що своїм корінням сягає доколумбових цивілізацій. Ще в сер. ХІХ ст. у Гватемалі, Болівії, Еквадорі, Мексіці та Перу виникла течія індіанізму як антитеза поглядам землевласницької олігархії, що заперечувала можливість самостійного економічного та культурного розвитку країн з індіанським населенням і вважала це населення негативним фактором.
Як негативна реакція на таку доктрину сформувалося положення про майбутню домінуючу роль індіанської раси. Ідеологи традиціоналістської течії в індіанізмі висунули гасло побудови “індіанського общинного комунізму” на базі відроджених традицій імперії інків. Традиціоналісти протиставляють “іманентний гуманізм” індіанця – доброту, любов до родини, близькість до природи, розуміння краси світу, тобто “природні” якості людини, західним стандартам з їх антигуманністю. Але в 60-і рр. ХХ ст. традиціоналісти відійшли від своєї основної тези – можливості общинного шляху розвитку індіанців і визнали необхідність їхньої інтеграції у соціально-економічне та культурне життя нації.
Правлячі кола латиноамериканських країн з індіанським населенням віддають собі відчит у тому, що від вирішення індіанського питання значною мірою залежить подальший суспільний прогрес цих держав. Зокрема, у Мексіці під час перебування при владі президента Лопеса Портільйо (1977-1982 рр.) були створені Національна рада двомовних робітників-індіанців для стимулювання навчання на базі двох мов і двох культур та Управління у справах народної культури. Такий підхід отримав назву “нового індіхенізму”, тобто визнання “множинності етноменшин” і “множинності культур”.
На становлення національних культур у Л.А. вирішальний вплив справило досягнення країнами регіону політичної незалежності в 1-й чверті ХІХ ст. Розвиток латиноамериканської суспільної думки, науки і культури відбувався в наполегливому пошукові національної своєрідності, власного місця у світовій історії та культурі. Прогресивно мисляча творча інтелігенція Л.А. завжди зверталася до гуманістичних і демократичних ідеалів Європи, її культурної спадщини. Водночас вона прагнула відокремитися від Старого Світу – і задля ствердження своєї самобутності, і в надії відкрити нову сторінку загальнолюдської культури, що особливо виявилося в другій половині ХХ ст.
Але паралельно в Л.А. сформувалися такі концепції історико-культурної самобутності, що претендують на обґрунтування політичного гегемонізму та культурно-ідеологічної опіки щодо інших країн. Одна з них – “бразіліанідад”, запропонована ще в 30-і рр. ХХ ст. відомим соціологом Жілберто Фрейре, стверджує унікальність бразильської цивілізації та біологічний зв’язок її носіїв з народами Африки і Карибського басейну. Окремі ідеологи військового режиму 1964-1985 рр. виводили з концепції “бразіліанідаду” право на провідну роль країни не лише в Л.А., але і в Африці.
Великодержавною ідеєю національної виключності та зверхності просякнута і концепція “архентінідаду”, що обґрунтовує (єдина в Л.А.) вищість представників білої раси. В її основі лежить теза про специфіку аргентинського національного духу, способу життя, в котрому нібито виявляється колективістська душа общини й нації в цілому. В історичних дослідженнях та художній літературі всіляко звеличується ідеалізований образ пастуха-гаучо як вищого виразника духу “архентінідад”.
І все ж усвідомлення взаємозалежності процесів, які розвиваються у світі, в т.ч. в області культури та суспільної думки, привело у 80-90-і рр. до відходу багатьох учених, літераторів і діячів культури Л.А. від концепцій “особливого шляху” та “самобутнього розвитку”, заснованих на протиставленні історичних доль Європи і Америки. Багато з них (як, наприклад, відомий мексиканський філософ Леопольдо Сеа) зараз ставлять питання про необхідність якісного стрибка у розвитку світової культури в цілому, зміни способу життя і цінностей людства, поступового формування цивілізації нового типу.
РЕСУРСНА ЕКОНОМІКА
З перших років завоювання про Л.А. пішла слава, як про континент із казково багатими надрами та щедрою тропічною природою, що дозволяє вирощувати кофе, какао, цукрову тростину, бавовник і тютюн. Тому й до сьогоднішнього дня у світовій економіці за латиноамериканськими державами зберігається роль експортерів мінеральної сировини та продуктів сільського господарства. Але континент відстає від деяких інших регіонів за ступенем розвіданості території (пошукові роботи проведені лише на 1/5 території).
Кожна країна Л.А. спеціалізується на експорті кількох видів сировини і продуктів, від котрих безпосередньо залежить її добробут. Бразилія постачає на світовий ринок залізну руду (1 місце за видобутком у світі), олово (2-е місце), марганцеву руду (3 місце), каву, какао і сою; Аргентина – м’ясо, шерсть і пшеницю (половина всього експорту Л.А.), Чилі– мідь (1 місце), селітру і молібден (2 місце) та фрукти; Перу – руди кольорових металів (2-е місце у світі за видобутком цинку і срібла, 4-е – свинцю). Ямайка, Сурінам і Гайана входять до числа головних виробників бокситів. Але частка Л.А. у видобутку нафти невпинно знижується: від майже чверті в несоціалістичному світі до Другої світової війни до 15 % наприкінці 80-х рр.
Внаслідок індустріалізації в структурі оброблювальної промисловості в останні десятиліття відбулися значні зміни. В загальній вартості продукції галузі виросла частка важкої промисловості (з 41 % в 1960 р. до 65 % на поч. 90-х рр.), на провідні позиції в 70-і рр. вийшли металообробка і машинобудування, в структурі останнього збільшилося значення суднобудування, літакобудування, електроніки і виробництва автоматичних станків та комп’ютерів. У країнах-експортерах нафти (Венесуела, Мексика), а також Аргентині, Бразилії та Колумбії помітного розвитку набула нафтохімія – виробництво пластмас, синтетичних волокон, каучука, полімерів.
Але відносно різнобічну промисловість вдалося побудувати лише трьом латиноамериканським гігантам – Аргентині, Бразилії та Мексиці, де навіть з’явилися мікроелектроніка, робототехніка, аерокосмічна і ядерна енергетика. Цих же країн торкнулася “зелена революція”, але в цілому передові галузі економіки в Л.А. поєднуються з відсталим сільським господарством. Незважаючи на проведені в 60-70-і рр. в багатьох країнах аграрні реформи, землеволодіння все ще характеризується тут двополюсною системою: на одному полюсі – величезні латифундії з їхнім нераціональним використанням земельного фонду, відсталими аграрними відносинами та низьким виходом аграрної продукції на одиницю площі; на другому – великі маси малоземельних і безземельних селян.
Наслідки традиційної для Л.А. монокультури виявляються й досі – на 10 продуктів припадає ¾ вартості усієї продукції рослинництва, в котрому провідну роль відіграють зернові (в ряді країн Центральної Америки і Карибського басейну – кофе, цукрова тростина і банани). Зостається порівняно низьким і агротехнічний рівень сільського господарства: на початку 90-х рр. за кількістю тракторів на 1 тис. зайнятих у сільському господарстві регіон відставав від розвинених капіталістичних країн у 8 разів, до того ж більше 2/3 тракторного парку зосереджено в Бразилії, Аргентині та Мексиці. У малих країнах, як і раніше, поширені плуг і мачете.
Загалом на країни Л.А. припадає 15 % світового виробництва м’яса, 18 % - кукурудзи, 19 % - бавовни, 21 % - фруктів, а найважливішими сільськогосподарськими районами є Мексіканське нагір’я, аргентинська пампа та східне узбережжя Бразилії. Близько 4/5 усієї продукції сільського господарства виробляється в 5-ти країнах – Бразилії, Мексиці, Аргентині, Венесуелі та Колумбії.
Ідея здійснення імпортзамінюючоїіндустріалізації, тобто створення власного машинобудування та інших галузей промисловості для задоволення потреб економічного розвитку, виникла відразу ж по завершенні Другої світової війни. Спершу для реалізації цього масштабного завдання був обраний шлях одержавлення (через викуп чи безпосередню націоналізацію) значної частини економіки. У Мексиці цей процес припав на роки президенства Алемана Вальдеса (1946-1952), в Аргентині – Хуана Перона (1946-1955), в Бразилії – Жетуліу Варгаса (1930-1945, 1951-1954), в Чилі – Гонсалеса Відели (1946-1952). Це дало змогу до кінця 50-х рр. збільшити виробництво промислової продукції порівняно з довоєнним періодом у 2,5 рази. Широка націоналізація іноземної власності (під виглядом “мексиканізації”, “венесуелізації”, “колумбізації”, “аргентинізації”) та галузей інфраструктури продовжилася і в 60-70-х рр.