Однак у 80-і рр. Л.А. вразила криза платоспроможності, що почалася з Мексики (1982 р.) і швидко поширилася на інші країни, в 1989 р. зовнішній борг сягнув 430 млрд. дол., більш ніж у 4 рази перевищивши суму товарного експорту, частка виплат лише процентів за позиками поглинала 35 % валютної виручки від експорту. Проблема зовнішньої заборгованості була породжена слабкістю внутрішніх джерел накопичення, витрачанням іноземних позик на невиробничі цілі, космополітизмом латиноамериканських олігархічних груп, зростанням частки приватних (дорожчих) зовнішніх кредитів.
МВФ і МБРР обумовили надання нових кредитів проведенням латиноамериканськими країнами глибоких реформ у неоліберальномудусі:
- скорочення бюджетних витрат на утримання держсектору і управлінського апарату та здійснення соціальних програм;
- максимальна приватизація держпідприємств, особливо збиткових;
- припинення втручання держави в інвестиційну політику, валютні та зовнішньоторговельні операції;
- надання пільгових умов для національного та іноземного приватного капіталу;
- зниження торговельних бар’єрів.
На виконання цих умов, що означало кардинальну зміну стратегії розвитку регіону, пішло так зване “втрачене десятиліття” (сер. 80 – сер. 90-х рр.), яке супроводжувалося різкою поляризацією суспільства, концентрацією прибутків і ростом злиденності до небачених раніше розмірів. Але загалом удалося взяти під контроль інфляцію (в 1995 р. – 25 %), окреслилося зростання ВВП до 3 % у рік. Щоправда, економічне пожвавлення початку 90-х рр. було дещо зіпсоване крахом мексиканського песо наприкінці 1994 р. (внаслідок штучного завищення його курсу), яке мало серйозні наслідки і для Аргентини, Бразилії та Перу.
Однак масована зовнішня допомога з боку США і МВФ сприяла швидкому подоланню кризи: в 1997 р. Мексика і Аргентина вийшли на більш, ніж 5 % ріст ВВП, а Бразилія за його обсягом (850 млрд. дол., за паритетом купівельної спроможності – 1,057 трлн. дол. у 1999 р.) впевнено посіла друге місце в Західній півкулі після США. Перспективи зростання в інших країнах регіону, передусім у Чилі, Болівії, Уругваї, Перу та Венесуелі, також видаються вповні хорошими, хоча більшість з них все ще вкрай чутливі до зовнішніх шоків на зразок валютної кризи в Південно-Східній Азії 1997-1998 рр. чи підвищення процентних ставок у США. Основне питання для Л.А. полягає не в поверненні до “політики розвитку” на кшалт 60-70-х рр., а в тому, як продовжити макроекономічну реструктуризацію 80-90-х рр.
ЕКОНОМІЧНА ІНТЕГРАЦІЯ
Країни Л.А. першими у “третьому світі” стали на шлях економічної інтеграції, коли в 1960 р. були організаційно оформлені торговельно-економічні угруповання – Латиноамериканськаасоціаціявільноїторгівлі (Аргентина, Болівія, Бразилія, Венесуела, Еквадор, Колумбія, Мексика, Парагвай, Перу, Уругвай та Чилі) й Центральноамериканськийспільнийринок (Гватемала, Гондурас, Коста-Ріка, Нікарагуа, Сальвадор). Зі створенням у 1968 р.Карибськоїасоціаціївільноїторгівлі, що об’єднала як самостійні на той час держави (Барбадос, Гайана, Трінідад і Тобаго, Ямайка), так і британські володіння (Антігуа, Беліз, Гренада, Домініка, Монтсеррат, Сент-Вінсент, Сент-Люсія, Сент-Крістофер і Невіс), в інтеграційному процесі взяли участь майже всі країни Л.А.
Його кінцевою метою було формування спільного латиноамериканського ринку шляхом поступового зниження взаємних митних зборів, ліквідації торговельних, валютних та інших обмежень у взаємній торгівлі, запровадження єдиного зовнішнього тарифу відносно третіх держав. Фінансувати регіональні проекти мав Міжамериканськийбанкрозвитку (створений у грудні 1959 р. країнами – членами ОАД), при котрому в 1964 р. був заснований Інститут інтеграції Латинської Америки.
Але вже з середини 60-х р. інтеграційний процес почав уповільнюватися і пішов не шляхом злиття існуючих угруповань, а їхньої фрагментації. Внаслідок суперечностей усередині ЛАВТ виникло два формування: Ла-Платська (Аргентина, Болівія, Бразилія, Парагвай і Уругвай) і Андська (Болівія, Венесуела, Еквадор, Колумбія, Перу і Чилі) групи . У 1978 р. був створений Амазонський пакт (Болівія, Бразилія, Венесуела, Гайана, Еквадор, Колумбія, Перу та Сурінам), багато в чому схожий за своїми обмеженими завданнями на Лаплатську групу. В 1980 р. ЛАВТ була реорганізована в Латиноамериканську асоціацію інтеграції (спостерігачами в ній стали Португалія та Куба), котра ставила скромніші цілі.
Черговий інтеграційний бум у регіоні почався зі створенням 26 березня 1991 р.СпільногоринкукраїнПівденногоконусу (МЕРКОСУР) за участю Аргентини, Бразилії, Парагваю та Уругваю (асоційовані члени – Болівія і Чилі). З початку 1995 р. він перетворився у практично перший латиноамериканський митний союз, найбільший у “третьому світі”. Остаточно він має сформуватися до 2006 р.
Мексика, Венесуела і Колумбія активізували свою участь у підписаному в 1992 р. Північноамериканськомудоговоріпровільнуторгівлю (НАФТА) за участю США і Канади. Він передбачає повне нівелювання і злиття національних ринків протягом 15 років. Принципову згоду на приєднання до НАФТА висловили Бразилія, Коста-Ріка, та Ямайка, а зі вступом до угоди у січні 1996 р. Чилі почався процес формування “американської зони вільної торгівлі від Аляски до Тьєра-дель-Фуего”. На черговому “саміті Америк” у Квебеку в квітні 2001 р. за участю глав держав і урядів 34-х країн було прийнято принципове рішення про створення до 2005 р. континентальної зони вільної торгівлі.
Латиноамериканська економічна інтеграція стала об’єктом прискіпливої уваги і Євросоюзу. В грудні 1995 р. у Мадриді між ЄС і МЕРКОСУР була укладена угода про організацію в першому десятилітті ХХІ ст. спільної зони вільної торгівлі.
УКРАЇНА І ЛАТИНСЬКА АМЕРИКА
Перші спроби встановлення дипломатичних відносин України з державами Латинської Америки мали місце ще на завершальному етапі національно-демократичної революції 1917-1921 рр. На початку 1921 р. Аргентина визнала УНР і вже 31 березня Голова Директорії та Головний Отаман Військ УНР С.Петлюра у Тарнові підписав МиколіШумицькому (радник Дипломатичної місії УНР у Парижі) призначення бути “Дипломатичним Представником Уряду УНР до Високого Уряду Республіки Аргентини”. Він був уповноважений вносити до аргентинського уряду та інших офіційних представників “заяви, ноти, меморандуми і ин. в справах політично-дипломатичних, економічно-торговельних та фінансових, вести в тих справах з відповідними Представниками Аргентинського Уряду переговори і заключати та підписувати у вищенаведених справах договори – конвенції, представивши їх на попереднє затвердження Урядові УНР”.
М.Шумицькому доручалося й “повести відповідну акцію в справі визнання УНР також з боку Урядів других Республік Південної та Центральної Америки, куди в випадку позитивного вирішення справи будуть делеговані Урядом УНР відповідні Представництва” (ЦДАВО України, ф.3696, оп.2, спр.286, арк.80-81). Але з об’єктивних обставин український дипломат не приступив до виконання своїх обов’язків у Буенос-Айресі.
У 1922-1923 рр. дипломатичним представником екзильного уряду ЗУНР у Бразилії був ПетроКарманський (1878-1956), викладач гімназії та поет-лірик і перекладач. Про свою діяльність він залишив спогади “Між рідними в Південній Америці”. На засіданні ІІІ сесії Асамблеї Ліги Націй 13 вересня 1922 р. головуючий - представник Бразилії Да Гама у виступі з питання державного статусу Східної Галичини підтримав протест західноукраїнської делегації щодо незаконності проведення там виборів до польського Сейму.
В 1991 р. першими з латиноамериканських держав визнали незалежність України і висловили готовність встановити з нею дипломатичні відносини Аргентина (5 грудня), Куба (6 грудня), Коста-Ріка (20 грудня) і Мексика (25 грудня). На кінець 2000 р. українські посольства діяли в Аргентині (за сумісництвом – у Республіці Чилі, Східній Республіці Уругвай та Республіці Парагвай), Федеративній Республіці Бразилія (за сумісництвом – у Республіці Болівія, Боліварській Республіці Венесуела та Республіці Еквадор, генеральне консульство – в Куритибі), Республіці Куба та Мексиканських Сполучених Штатах.
Політичний прорив незалежної України в Латинську Америку відбувся, коли після участі у спеціальній сесії Генеральної Асамблеї ООН, присвяченій 50-річному ювілею її заснування, Л.Кучма здійснив офіційні візити до Бразилії (25-26 жовтня 1995 р.), Аргентини (26-29 жовтня) і Чилі (29-31 жовтня). В ході них відбулися його зустрічі та переговори з президентами Фернандо Енріке Кардозо, Карлосем Саулем Менемом і Едуардо Фреєм Руїс-Тагле, керівниками парламентів, Верховних Судів, міністрами, підприємцями і представниками місцевих українських громад. За підсумками візитів були підписані “Договір про дружні відносини і співробітництво між Україною і ФРБ” (25 жовтня, перша угода такого рівня з європейською державою), “Декларація про принципи відносин між Україною і АР” (27 жовтня) і Спільна українсько-чилійська декларація (30 жовтня), а також угоди про торговельно-економічне співробітництво (аналогічні договори зі США були укладені лише в 1994-1995 рр.).
12-13 квітня 1997 р. відбувся офіційний візит делегації Верховної Ради на чолі з О.Морозом до Республіки Куба, а 24-26 вересня того ж року на запрошення президента Мексики Ернесто Седильйо Понсе де Леона Мехіко з державним візитом відвідав Л.Кучма. Тоді була підписана “Декларація про принципи відносин між Україною та МСШ”, Меморандум про взаєморозуміння щодо створення механізму консультацій з питань, що становлять взаємний інтерес та інші документи.