Реферат
на тему:
Латинська Америка: загальні відомості
ЛатинськаАмерика (Ібероамерика) – регіон, розташований у Західній півкулі між південним кордоном США на півночі й Антарктидою на півдні. Він включає південну частину материка Північна Америка, Центральну Америку, острови Вест-Індії та материк Південна Америка. З заходу омивається Тихим океаном, зі сходу – Атлантичним. На території регіону розташовано 33 держави і 13 колоній та залежних територій загальною площею 21 млн. кв. км, що складає більше 15 % суходолу земної кулі. Населення становить більш ніж півмільярда чоловік (173-мільйонна Бразилія посідає 5 місце в світі за його чисельністю).
Термін “латинська” відбиває загальну латинську основу романських мов (іспанської, португальської та французької), котрими розмовляє абсолютна більшість мешканців регіону, але він, звичайно, умовний. Запроваджений французькими географами в сер. ХІХ ст., коли Наполеон ІІІ виношував агресивні плани створення “Латинської імперії”, що включала б колишні колонії Іспанії. З 40-х рр. ХХ ст. в Іспанії, Португалії та латиноамериканських республіках набув поширення синонімічний термін “Ібероамерика”, запозичений з німецької літератури.
На території Л.А. виділяють кілька субрегіонів: Середню Америку, або Мезоамерику (Мексика, країни Центральної Америки і Вест-Індія), лаплатські країни (Аргентина, Бразилія, Парагвай і Уругвай), андські країни (Болівія, Венесуела, Еквадор, Колумбія, Перу та Чилі). Аргентину, Парагвай, Уругвай і Чилі іноді називають країнами “Південного конусу”.
ПРИРОДНІ УМОВИ І РЕСУРСИ
Особливості рельєфу Л.А. визначаються наявністю в її геологічній будові двох різнородних структурних елементів: древньої південноамериканської платформи і молодшого, що й досі розвивається, рухливого поясу Кордільєр, які в Південній Америці називаються Андами (їхнім відгалуженням є Антільська острівна дуга). Першій відповідають давні плоскогір’я і плато – Гвіанське, Бразільське й Патагонське та пояс низин і рівнин – Амазонська, Льянос-Оріноко, Гран-Чако, Пампа.
Пояс Кордільєр-Андів становить найдовшу в світі систему хребтів і гірських масивів, що протягнулася вздовж тихоокеанського узбережжя на 11 тис. км., найбільшою вершиною Західної півкулі є аргентинська Аконкагуа (6959 м) поблизу кордону з Чилі. В Андах, на болівійсько-перуанському кордоні, розташоване найбільше з високогірних озер світу – Тітікака (3812 м, 8300 кв. км). Пояс Анд характеризується частими руйнівними землетрусами (Мехіко, 1985) та виверженнями вулканів (колумбійський Руїс, 1986, мексиканський Попокатепетль, 2000), саме знаходиться найвищий діючий вулкан Землі – Котопахі (5897 м, поблизу Кіто).
Складністю геологічної будови визначається багатство й різноманітність кориснихкопалин Л.А. На неї припадає 18 % запасів нафти, 30 % - чорних і легуючих металів (хром, нікель, цинк, марганець та ін.) та 55 % рідкісних і розсіяних металів (алюміній, титан, стронцій та ін.) світу, не рахуючи посткомуністичних держав. За запасами деяких корисних копалин окремі держави регіону посідають перше місце у світі (за винятком Росії та КНР): наприклад, за залізною рудою, ніобієм, берилієм і гірським кришталем – Бразилія; за міддю та селітрою – Чилі; за графітом – Мексика; за літієм – Болівія. Великі запаси нафти і природного газу зосереджені у Венесуелі й Мексиці.
З огляду на своє географічне розташування переважно в низьких широтах (при цьому суходіл найбільшу площу має поблизу екватора) Л.А. отримує багато сонячного тепла, тому для більшої частини регіону характерні жаркі типи клімату, де середні місячні температури більше + 20, а сезонні відмінності виявляються в основному в зміні режиму опадів, а не температур. Це створює сприятливі умови для цілорічної вегетації рослин і дозволяє вирощувати всі тропічні плантаційні та споживчі сільськогосподарські культури.
Сезонні коливання температур яскраво виражені лише на крайній півночі та півдні Л.А., що заходять у субтропічні та помірні широти (в Сантьяґо, наприклад, середня температура січня + 20, липня + 8, а на Вогняній Землі – відповідно + 11 і + 2), а також у гірських районах тропічних поясів. Короткочасні різкі зниження температури (аж до південного тропіка) бувають у випадку вторгнення з високих широт холодних повітряних мас, чому сприяє переважно меридіональна спрямованість гірських хребтів.
Між окремими областями Л.А. існують великі відмінності у кількості опадів та їхньому розподілі за сезонами. Якщо в Амазонії та на тихоокеанських схилах Екваторіальних Анд сезон дощів триває практично круглий рік, а річна норма опадів сягає 10 тис. мм, то на тихоокеанському узбережжі Перу й на півночі Чилі дощі випадають не кожен рік, а пустеля Атакама є однією з найсухіших на Землі (1-5 мм опадів на рік).
Кліматичні особливості Л.А. помітно вплинули на процес її заселення та господарського освоєння, й досі вони створюють чималі проблеми при освоєнні нових територій, наприклад басейну Амазонки.
Країни Л.А. найкраще в світі забезпечені воднимиресурсами, товщина середньорічного стоку річок регіону (550 мм) майже вдвічі перевищує середню величину світового стоку суходолу. Найдовша річка – Амазонка (6,4 – 7 тис. км) є найбагатоводнішою на планеті, щороку вона виносить в океан біля 6 тис. кубометрів води. Загалом ріки Л.А. мають гідроенергопотенціал більш як у 300 млн. кВт. Найбільше озеро-лагуна Макарайбо (13,3 тис. кв. км) знаходиться на північному заході Венесуели.
З ґрунтів найродючіші знаходяться на півдні Бразильського плоскогір’я, в Середньому Чилі та на сході Аргентини (Пампа). Чимало земель вимагають особливих прийомів обробітку, інакше вони швидко втрачають свої родючість і деградують.
В результаті тривалої ізольованості Л.А. має досить своєрідну флору зі значною кількістю ендемічних видів, родів і навіть родин рослин. Ліси займають біля половини території регіону, а за площею постійно вологих вічнозелених екваторіальних лісів – гілей Л.А. посідає 1-е місце серед материків. У латиноамериканських лісах росте чимало дерев з цінною деревиною (червоне, бальса, сандалове та ін.) і рослин, які дають важливу технічну та медичну сировину (сейба, з насіння котрої отримують олію, а з плодів – волокно, найголовніший каучуконос – гевея, хінне та шоколадне дерева, кока та ін.). Регіон є батьківщиною таких відомих культурних рослин, як ананаси, арахіс, кабак, кукурудза, соняшник, кілька видів перцю, картопля, помідор, квасоля та ін.
Твариннийсвіт Л.А. також багатий і своєрідний, ніде більше не зустрічаються лінивці, мурахоїди, броненосці, американські страуси, лами гуанако. Водночас фауна регіону зберегла деякі риси спорідненості з тваринним світом Південної Африки і Австралії, що свідчать про давні зв’язки з ними, зокрема, в Л.А. зустрічаються представники сумчатих, характерних для Австралії.
У Л.А. все гостріше відчувається потреба пов’язання економічного розвитку з раціональним використанням і охороною природних багатств. За підрахунками латиноамериканських учених протягом останньої третини століття було винищено лісів більше, ніж за попередні 400 років. Під загрозою зникнення знаходяться вічнозелені ліси Амазонії – “легені планети”, за збереження існуючих темпів вирубки вони припинять своє існування до середини ХХІ ст. Площа територій під охороною все ще не перевищує 1 % площі регіону (в Японії – майже 15 %, Танзанії – біля 10 %, США – більше 3 %). Пануючі методи землекористування привели до повсюдного прискорення процесів ерозії ґрунту, зокрема, в “пшеничному поясі” аргентинської Пампи ними охоплено не менше чверті угідь, у Мексиці – більше 70 %. Наприкінці 70-х рр. 17 провідних промислових зон Аргентини, Бразилії, Венесуели, Колумбії, Мексики, Перу, Уругваю та Чилі були оголошені екологічно загрозливими.
НАСЕЛЕННЯ
Формування сучасних народів Л.А. відбувалося на основі різноманітних етнонаціональних і расових елементів, тому ще 15 лютого 1819 р. скликаний у Венесуелі з ініціативи Симона Болівара Ангостурськийконгрес проголосив рівність усіх мешканців колишніх іспанських колоній незалежно від їхньої етнічної належності. Завдяки таким революційним для свого часу рішенням країни Л.А. відзначаються терпимістю до різноплемінності свого населення, а самобутна латиноамериканська культура розвивається на рівноправному співіснуванні різноманітних традицій і живиться їхнім взаємозбагаченням.
В андських (кордільєрських) країнах, за винятком Коста-Ріки, та Парагваї переважають індіанці та метиси, причому найбільш “індіанською” серед них є Болівія, де народи кечуа і аймара` складають 54 % населення. В сусідніх Перу і Еквадорі кечуа становлять біля 40 % населення, у Гватемалі половина мешканців – індіанці-майя та дуже багато метисів.
В Бразилії та країнах Карибського басейну (Венесуела, Колумбія, Панама, острови Вест-Індії), куди в ХVІ-ХVІІІ ст. для роботи на плантаціях було завезено кілька мільйонів негрів із Західної Африки, багато людей з темним кольором шкіри. Майже 45 % бразильців – мулати і негри, в Домініканській Республіці, Гаїті, Ямайці та на Малих Антільських островах цей показник часом перевищує 90 %.
В країнах пізньої колонізації, масове заселення котрих почалося в ІІ пол. ХІХ ст., - Аргентині, Уругваї та Коста-Ріці – переважають нащадки європейськихімігрантів; індіанці, метиси і мулати складають у них менше 10 % населення. Причому на відміну від андських країн, у колонізації котрих брали участь в основному вихідці з Іспанії, склад переселенців з Європи тут був різноманітнішим: приїжджало чимало італійців, німців, слов’ян. Вони віддавали перевагу компактному поселенню, створюючи замкнуті національні колонії.
Від колишніх іспанських і португальських колоній за етнічним складом помітно відрізняються Гайана, Сурінам та Трінідад і Тобаго, де 35-55 % населення становлять вихідці з Індостану. В латиноамериканських країнах можна зустріти й людей з арабськимипрізвищами, котрі попри нечисленність завдяки власній активності (більшість із них – торговці та підприємці) змогли добитися високого становища на новій батьківщині. Зокрема, синами імігрантів-арабів були в 90-і рр. президенти Аргентини (Карлос Сауль Менем) і Еквадору (Джаміль Мауад Вітт). Все активніше в останній час заявляють про себе японці, котрі опинилися в Л.А. у 30-40-і рр. ХХ ст., один з них – Альберто Фухіморі – в 1990 і 1995 рр. обирався президентом Перу.