Країни Західної Європи (стр. 2 из 3)

В Західній Європі більше державних підприємств (порівняно із США), тому вдається більш дієво проводити регіональну політику[2]. Вона має 2 провідні мети: розвантаження «перерозвинутих» та підйом «недорозвинутих» районів. Наприклад, для розвантаження Лондона свого часу були спроектовані та розбудовані державним коштом 8 міст-«супутників».

Географія промисловості

У Західній Європі географія промисловості формувалася під сильним впливом природно-ресурсних факторів. Головні корисні копалини магматичного і метаморфічного походження пов’язані з балтійським щитом на Півночі та зоною герцинської складчастості у Середній Європі. З відкладами осадового чохлу пов’язані нафтогазоносний басейн Північного моря та кам’яновугільні басейни Великобританії, Франції, Бельгії, ФРН. Серед кам’яновугільних басейнів виділяється Рурський у ФРН, серед залізорудних – Лотаринзький у Франції.

У південній частині Західної Європи переважають рудні родовища (свинцево-цинкові, бокситові, ртутні та ін.), натомість поклади паливних корисних копалин порівняно невеликі.

В цілому Західна Європа має набагато менші мінерально-сировинні ресурси для промисловості, ніж США з Канадою. До того ж європейські родовища виснажені внаслідок тривалої експлуатації.

Географія провідних галузей склалася під дією 3 основних типів орієнтації: 1) на власні ресурси палива і сировини; 2) на імпорт їх із США, Канади та країн «третього світу»; 3) на власні трудові ресурси. В кожній конкретній галузі вони поєднуються індивідуально.

Паливно-енергетичний комплекс Західної Європи з часів «промислових переворотів» базувався на власних вугільних ресурсах. Зараз видобуток значно скоротився, що пов’язано із конкуренцією дешевшого американського, польського та австралійського вугілля, а також переводом енергетичного господарства на нафту і природний газ, розвитком атомної енергетики (у Франції більше 75% електроенергії отримують на АЕС) тощо.

Велику роль для Західної Європи відіграє шельф Північного моря із значними родовищами природного газу (найбільше – голландське Слохтерен) і нафти (найбільше – норвезьке Статфьорд). Але навіть шельф Північного моря здатен задовольнити лише третину потреб регіону у вуглеводневій сировині. Інші ⅔ довозяться з країн Перської затоки і Північної Африки, Венесуели та Росії. Нафта надходить переважно морським шляхом, тому найпотужніші нафтопереробні заводи знаходяться в портах Роттердам, Марсель, Гамбург, Сіракузи та ін. Значну роль відіграють і нафтопроводи – з італійських портів вглиб території Західної Європи та із Росії.

В електроенергетиці незначно переважають ТЕС, які працюють або у старих вугільних басейнах, або в портах на довізному паливі. Велику роль грають АЕС (У Франції та Бельгії вони взагалі визначають електроенергетичний баланс). ГЕС у більшості країн (крім Норвегії) грають допоміжну роль; до того ж в останні десятиліття будуються переважно ГАЕС. В Італії та Ісландії використовують геотермальну енергію, у Франції та Великобританії – припливну, пейзажі Данії, Нідерландів і ФРН важко уявити без вітрових електростанцій.

Металургія Західної Європи сформувалася ще до початку НТР. Найбільший розвиток вона отримала в країнах «великої четвірки», а також у Бельгії, Швеції, Люксембурзі. Саме Люксембург («сталеве герцогство») займає 1-е місце в світі за виплавкою сталі на душу населення (12 тон на людину за рік).

Найбільшим у Західній Європі районом чорної металургії є німецький Рур, що має яскраву вугільну орієнтацію. Найбільшим підприємством є металургійний комбінат у м. Дуйсбург. Французька Лотарингія має протилежну орієнтацію – на родовища залізної руди. Але вже після Другої світової війни металургійні комбінати будувалися переважно в портах з розрахунку на імпорт високоякісної та дешевої сировини, наприклад: Таранто (Італія), Марсель і Дюнкерк (Франція), Бремен (ФРН) та інші.

В кольоровій металургії найважливішою галуззю є алюмінієва промисловість. Вона розвинута в країнах із наявністю власних бокситів (Франція, Греція, Італія) або в країнах-виробниках дешевої гідроелектроенергії (Норвегія, Швеція, Швейцарія, Австрія). Виплавка важких кольорових металів більше тяжіє до морських портів, куди надходять рудні концентрати.

Машинобудування залишається головною галуззю промисловості Західної Європи, яка власне кажучи свого стала його батьківщиною. Доля машинобудування у вартості виробленої промислової продукції регіону становить ⅓, а у вартості експорту – навіть ⅔. Західна Європа має найширший асортимент машинобудівної продукції в світі. Серед окремих країн найвищий рівень розвитку машинобудування має ФРН. За нею йдуть Великобританія, Франція, Італія, Бельгія, Швеція, Швейцарія.

Машинобудівні підприємства Західної Європи мають досить широку географію. Але при цьому відчувається тяжіння до великих міст і міських агломерацій, що пояснюється концентрацією там висококваліфікованих кадрів, наукових установ, наявністю розвинутої інфраструктури. Останнім часом намітився зсув машинобудування до середніх і малих міст, як прояв контрурбанізації в розселенні населення та постіндустріальності в розвитку економіки взагалі.

Хімічна промисловість є другою за значенням. Традиційно вона орієнтувалася на родовища гірничо-хімічної сировини та палива. Переорієнтація галузі у другій половині ХХ століття на вуглеводні привела до зрушень: відбувся «зсув до нафти», тобто в морські порти. Найбільший у всьому світі район нафтопереробки і нафтохімії сформувався в узбережній частині Нідерландів і Бельгії (найбільші центри – Роттердам і Антверпен).

Лісова промисловість поширена нерівномірно: «лісовим цехом» регіону є Швеція і Фінляндія. Тільки тут розвинуті всі стадії лісозаготівель і лісопереробки, включно із виробництвом целюлози і паперу.

Легка промисловість, з якої колись починалася індустріалізація Західної Європи, зараз втратила колишнє значення. У першу чергу це стосується текстильної і швейної промисловості. Зараз не менше половини готового одягу регіон завозить з країн «третього світу», хоча світовими лідерами у «високій» та масовій моді залишаються Франція (Париж) та Італія (Мілан), відповідно. По специфікаціям і лекалам французьких та італійських Будинків Моделей одяг шиється в азійських та африканських країнах з дешевою робочою силою. Всередині самої Західної Європи легка промисловість зсувається на південь, Португалію стали називати «швейним цехом» Європи. Схожі тенденції простежуються у взуттєвій промисловості, хоча тут Італія зберігає світове лідерство за вартістю виробленої продукції.

Географія сільського господарства

Природно-ресурсні передумови для розвитку сільського господарства у Західній Європі відносно сприятливі, досвід їх експлуатації становить багато століть. Головні масиви оброблюваних земель розташовані на Середньоєвропейській рівнині. Тут показник розораності території сягає 70%. Але забезпеченість ріллею на душу населення в регіоні нижча від середньосвітової (пояснюється це значною густотою населення).

Якісні характеристики агрокліматичних ресурсів змінюються по мірі просування з півночі на південь та із заходу на схід. Суми активних температур дозволяють вирощувати широкий набір культур помірного та субтропічного поясів. Але в країнах Середземномор’я стійке землеробство можливе лише за умови зрошення. Найбільші площі зрошуваних земель мають Італія та Іспанія.

Рослинництво і тваринництво поширені в усіх країнах, але по-різному поєднуються між собою. В більшості країн перевагу має тваринництво. Експортний потенціал сільського господарства найчастіше пов’язаний саме із продукцією тваринництва (масло, сир, молоко, м’ясо, яйця та інша продукція). Рослинництво задовольняє основні потреби населення в продовольстві та забезпечує тваринництво кормами.

Під впливом природних та історичних умов в Західній Європі склалося 3 основних типи сільського господарства (див. рис. 2.1.). Північноєвропейський характеризується переважанням інтенсивного молочного скотарства, а в рослинництві – кормовиробництва. Середньоєвропейський тип відрізняється переважанням тваринництва (але більш диверсифікованого – молочно-м’ясне скотарство, свинарство, птахівництво), а в рослинництві – переважанням зернового господарства і технічних культур (цукровий буряк, рапс, льон, хміль). Для південноєвропейського типу властиве переважання рослинництва, в якому крім зернового господарства (більше зорієнтованого на внутрішні потреби) представлені галузі міжнародної спеціалізації – овочівництво, садівництво, виноградництво. А в тваринництві на перший план виходить розведення дрібної рогатої худоби (кіз та овець).

Рис. 2.1. Типи сільського господарства європейських країн

Інколи спеціалізація західноєвропейських країн в галузі сільського господарства має досить вузькі рамки: так, наприклад, Франція, Нідерланди, Швейцарія славні виробництвом високоякісного сиру, ФРН – вирощуванням хмелю та ячменю пивоварних сортів, Нідерланди – вирощуванням квітів, що продаються у понад 140 країн світу.

Для північно- та середньоєвропейського типів сільського господарства характерне високотоварне спеціалізоване виробництво. Південноєвропейський тип відрізняється збереженням деяких елементів докапіталістичного землеволодіння.

Рибальство відіграє традиційно значну роль в економіці Норвегії, Данії, Ісландії. Вилов риби в Ісландії становить 6 тон на особу за рік; виловом, переробкою і продажем рибопродуктів в цій країні зайнята майже третина економічно активного населення (своєрідний рекорд серед постіндустріальних країн).